Андрій Плахов, Коммерсантъ
На фестивалі в Венеції вже показали більшу частину конкурсної програми, включаючи приречений на резонанс фільм «Дау».
Італійські фільми — обов'язкова, але найчастіше найсумнівніша частина венеційського конкурсу. Це підтвердили фільми «Ехо-камера» Андреа Паллаоро та «Спіраль» Паоло Стріпполі. Першого знято за сценарієм, до якого колись приклав руку Бернардо Бертолуччі й, на щастя, його так і не поставив. Важко пояснити, навіщо було реанімувати невиразний сюжет про музичного продюсера, який страждає на болі в спині, та його млявий роман з масажисткою. Й тим більше навіщо включати його до конкурсу, хіба щоб прикрасити фестивальну афішу іменами зірок, що зайняті в ньому, — Луки Марінеллі, Алісії Вікандер і Сюзан Сарандон.
«Спіраль» несе на собі відбитки боді-горора, просто горорй й треш-комедії. Але в ній немає ні справжнього саспенсу, ні якісного гумору, а є оглушлива музика та актриса Валерія Бруні-Тедеські в образі дияволиці, яка пропонує ідіотські угоди матері типового італійського сімейства. Наприклад, повернути доньці ногу, яку практично відкусив пітбуль, натомість зробивши її молодшого брата інвалідом, що пухне від ожиріння. Ну, просто ржака.
Заради справедливости зауважимо, що сумнівні угоди та компроміси, в основному з власною совістю, стали прихованим лейтмотивом усієї програми.
Картину «Невідома жінка» зняла данка єгипетської крови Май ель-Тукі, присвятивши його жіночій долі, якою катком пройшлася війна. Основна дія відбувається в Копенгагені, тільки-но звільненому від німецької окупації, що перебуває в ейфорії здобутої свободи й одночасно мстивому чаді. Про свій колабораціонізм багато чоловіків тут же забули, зате жінок, котрі заплямували себе інтимною близькістю з німцями, принижують публічно, стрижуть, роздягають догола й на тілі червоною фарбою малюють свастику. Головна героїня Марі (відмінна роль Матильди Арсель) уникає цієї долі, перевівши стрілки громадського обурення на сусідку по дому.
Дау (Теодор Курентзіс) і навколишні інтелектуали мріють через фізичні формули досягти вершин пізнання
Ми так і не дізнаємося, що точно сталося з Марі у воєнні роки, але сповна відчуємо паралізуючий її страх викриття і відчайдушну спробу налагодити життя, перетворившись із прислуги на господиню зразкового буржуазного будинку. Чорно-біло-червоний дизайн, що нагадує про «Шепіт та крики» Інґмара Берґмана, композиція інтер'єрних кадрів у дусі данського живопису та монтаж, що нагадує раннього Ларса фон Трира, — не що инше, як знаки респектабельного арткіна. Але всі традиції повернуті під кутом фемінізму та перегляду ролі жінки в історії.
Доля однієї конкретної жінки — Кори Ландау, дружини геніяльного фізика, яка залишила по собі дуже відверті мемуари,— стала початковим імпульсом і до появи фільму «Дау» Ільї Хржановського (визнаний іноаґентом в РФ), основні знімання якого пройшли ще 2008–2011 років. Ця жінка на ім'я Нора (у виконанні Радмили Щеголевої) грає одну з ключових ролей у сюжеті. Але задум трансформувався в меґапроєкт із безліччю персонажів та сюжетних відгалужень, породив масштабні перформенси (головний пройшов сім років тому в Парижі), викликав скандали та конфлікти. На всіх етапах було — та й залишилося — чимало охочих викрити творця «Дау» в маніпуляціях і токсичній експлуатації насильства.
Дау (Теодор Курентзіс) і навколишні інтелектуали мріють через фізичні формули досягти вершин пізнання
Й ось у сухому залишку з'явився фільм, який можна вважати матрицею всього проєкту. Це свого роду байопік, але його протагоніст частково збігається з прототипом.
Дау грає музикант Теодор Курентзіс, і його грецьке походження разом із сильним акцентом зрушують образ вченого в бік більшої умовности. В ролях співробітників та соратників героя теж переважають не кіноактори, а знакові представники «суміжних професій» — оперний режисер Дмитро Черняков, медіяменеджер Дємян Кудрявцев (визнаний у РФ іноаґентом). Утім, за рівнем виконання їх затьмарює режисер та педагог Анатолій Васильєв: його персонаж — реінкарнація Пєтра Капиці, перейменованого на Крупицю.
Це, так би мовити, «сили світла», або вони про себе мислять у романтичному лєнінрадському, харківському й ранньому московському періоді. Дау й його інтелектуали мріють через фізико-математичні формули досягти висот абстрактної духовности й вершин пізнання. Вони ще не знають, що на їх відкриття посягнуть «сили темряви» — і, власне кажучи, решта фільму буде про це. Не знають, що на них чекають арешти, тортури в підвалах Луб'янки, а багатьох і безславна загибель. Ці сцени безжальні до глядача, депресивні, часом нестерпні.
Але найстрашніші прірви розкриваються в душах героїв. Не тільки тому, що, подібно до Опенгаймера, вони несуть відповідальність за вступ людства до ядерної ери. Але й тому, що рутиною їхнього життя стають зради, доноси, моральне розкладання.
Те, що колись виглядало прозріннями російського космізму, аванґардистськими утопіями чи навіть придуманою Львом Ландау декадентською «теорією щастя» та вільного кохання, перетворилося на свою протилежність — на розгул шаманізму та диявольський карнавал.
Фільм, знятий кількома операторами-віртуозами, включаючи ветерана професії Юрґена Юрґеса, змонтований як величезний експресіоністський кліп і сповнений якоїсь нелюдської енергії. Від більшовицького котла 1920-х він рухається до сталінського «великого терору», потім робить стрибок до хрущовської лібералізації та брежнєвського застою, символічно відбитого в паралізованому тілі та маскою застиглого обличчя Дау. Тяжкий і далеко не до кінця засвоєний історичний урок.