Олексій Першко, kino-teatr.ua

Крістофер Нолан — режисер, чия фільмографія довгі роки нагадувала складну інженерну конструкцію: відточену, холодну та геометрично вивірену. Проте з виходом «Одіссеї» здається, що він нарешті вирішив скинути маску архітектора-футуриста, аби повернутися до першоджерел самого мистецтва. Цей фільм, проект, який режисер плекав у своїй уяві понад два десятиліття, відчувається не як чергове студійне замовлення, а як глибоко особисте, майже інтимне висловлювання. Картина з’являється на екранах уже цілком сформованою, мов Афіна з голови Зевса: у повному бойовому обладунку, з готовою стратегією і здатністю приголомшити кожного, хто очікував побачити від Нолана чергову інтелектуальну головоломку чи ігри з часовими петлями.

Дивовижно, як при своєму титанічному, епічному масштабі ця стрічка зберігає неймовірну тактильність. Нолан тут — справжній ремісник старої школи, який кидає виклик епосі домінування «зеленки» та безликого CGI. У часи, коли більшість блокбастерів виглядають як стерильні цифрові продукти, «Одіссея» вражає своєю рукотворністю. Команда фільму звела грандіозні декорації та вдалася до використання складної аніматроніки для створення того самого Циклопа — і це рішення виявилося ключовим. Глядач відчуває вагу кожного об’єкта, фактуру шкіри монстра, холодну вологість ісландських печер, де Нолан майстерно відтворив Аїд, або жар від палаючих стін Трої. Ця «рукотворність» не просто грає на візуальний ефект, вона додає історії фізичної глибини, яка в поєднанні з форматом IMAX створює ефект повної присутності, що межує з реальним випробуванням.

Проте за цим візуальним перфекціонізмом ховається набагато важливіша мета — спроба осмислити місце європейської цивілізації у світі, що стрімко втрачає власну пам’ять. Сцена повернення Одіссея додому — це не просто розв’язка пригод, це програмна промова, в якій герой, дивлячись на руїни власного життя, промовляє: «Придумавши Троянського коня, я зруйнував ту гармонію відносин між людьми та богами». У цих словах закладено головний нерв картини. Як британець та європеєць за світоглядом, Нолан дозволяє собі висловити власне ставлення до природи героїзму, дистанціюючись від нинішніх індустріальних стандартів. Він пропонує глядачеві простір для рефлексії, де античний міф — це не привід для чергового шоу, а засіб відстояти право на культурну спадковість та універсальність, які часто губляться в сучасному мейнстрімі.

Метт Деймон у ролі Одіссея — це справжнє відкриття. Він не просто грає втомленого воїна, він втілює людину, яка намагається втекти від «смерті», яку сама ж і принесла у світ. У його грі немає голлівудського глянцю, є лише глибока, майже фізична втома того, хто усвідомив власну відповідальність за знищення гармонії, яку він колись прагнув захищати. У цьому полягає справжня велич стрічки: вона не пропонує нам простих відповідей, вона ставить перед глядачем незручне питання про ціну перемоги та про те, що саме залишається від «дому», коли цивілізація починає свій спиралевидний рух до ентропії.

Крістофер Нолан присвятив «Одіссею» Дейвіду Кілі, фахівцеві з IMAX, з яким співпрацював понад 20 літ

Таке кіно, з його тонкою партитурою Людвіга Йоранссона та операторською роботою Хойте ван Хойтеми, не можна споживати на бігу. Для нього потрібен правильний контекст, відповідна акустика та те саме відчуття глибокого занурення, яке може забезпечити лише сучасна якісна проекція. Щоб дати собі розкіш зупинитися і повністю усвідомити масштаб цієї античної трагедії, найкраще обрати зали кінотеатру «Кінопарк» у ТРЦ Skymall. І, дивлячись на екран у фіналі, коли Одіссей нарешті визнає всю безплідність своїх спроб утримати минуле, мимоволі ловиш себе на думці, що наш київський район на лівому березі, з його суворою багатоповерховою естетикою, заслужив набагато епічнішої назви, ніж та, що висить зараз. Пора б уже сміливо змінити вивіски на в’їзді: «Це Троя, синку». А після цього — просто помовчати, виходячи із зали, бо Нолан вкотре нагадав нам просту істину: найважливіші битви відбуваються не на берегах морів, а всередині нас, і ціну за них ми платимо щодня, навіть не помічаючи, як світ навколо стає кардинально иншим.