Оксана Волошенюк, голова Правління спілки кінокритиків України
Сергій Тримбач. Богдан Ступка. Метаморфози. – К.: Дух і літера. – 2022 (Серія «Постаті культури»).– 336 с., з іл.
Книжка про видатного актора, громадського діяча Богдана Ступку. Великого артиста, потужної і багатогранної особистости. Метою автора книги є розкриття світогляду Ступки, того, що було, є й лишатиметься філософією його творчости.
Сергій Тримбач. Іван Миколайчук. Містерії долі. – К.: Дух і літера. – 2021. 368 с. (Серія «Постаті культури»). – 368 с.
Книжка про життя й творчість актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука. Його фільми й ролі звично пов’язують із традиціями українського мітопоетичного кіна, хоча насправді це явище значно об’ємніше. Воно пов’язане як з магіями екранного мистецтва, так і з містеріями самого життя.
Серія «Постаті культури» була задумана видавцем, просвітником і головним редактором видавництва «Дух і літера» Леонідом Фінбергом як біографічні книгопроєкти, які б запускали механізми історичної пам’яти, позаяк в умовах совєтського часу колоніяльна провінція не могла мати власних героїв. Але й героїзація річ амбівалентна, так Олександр Сінченко, головний редактор серії зауважив: «Будь-яка героїзація створює шаблони, які не те, що не хочеться наслідувати, але й які нічого не промовляють про таїну людського життя». Подібні серії існують в багатьох країнах. Тож у видавництва від початків був намір опиратися на вже створене, а шукати авторів і розпочинати «з нуля». На сьогодні побачили світ вже понад 30 видань серії.
В царині кіно неможливо пройти мимо публікаторського бренду кінокритика і історика кіноенциклопедичного рівня Сергія Тримбача, твори якого дозволяють інтелектуальний серфінґ будь-якого рівня: він автор численних розвідок («Ідентифікація автора в національному часопросторі») – для синефільської, доволі нечисленної і замкнутої спільноти; збірки листів, спогадів, архівних знахідок «Довженко без ґриму» (К.: Комора, 2014) – вона коментована вже для ширшого загалу, з заманливо кулуарним контекстом; є дуже амбітна ілюстрована історія «Кіно, народжене Україною» (К.: Самміт-Книга), яка стала бестселером, тут не лише концентроване знання, а ретельна візуалізація, доволі вишукана альбомна культура. Тому долучення цього автора до серії було прогнозованим. Як і закономірно, що у Всеукраїнському рейтинґу “Книжка року” за 2022 рік у номінації “Візитівка / Архітектура-дизайн-театр-кіно-музика” перше місце розділили дві книжки Сергія Тримбача “Богдан Ступка. Метаморфози” та “Іван Миколайчук. Містерії долі”.
Книжка перша – печворк, шиття клаптеве
Коли читаєш книжку/переглядаєш фільм, то завше завдаєшся питанням: а де ж автор? І особливо це прикметно в документальному жанрі. Тут автор, – словами самого Богдана Ступки – «ось так» – себто на відстані витягнутої руки. Особиста дружба з Бодею, як просив він, щоб його звав Сергій Тримбач, дозволяє бути поруч, на рівних, але з захватом закинутою головою. Він ніби розмістився в оркестровій ямі, як колись львівський школяр Ступка, коли спостерігав за грою Амвросія Бучми, щоб все закарбувати, але не повторити. Тому читач за посередництва обох авторів: життя (Богдана Ступки) і його інтерпретації Тримбачем, занурений в різнотрав’я: це і реконструкція біографії з різних оптик – від екскурсів в історію родини Марії, матері Богдана Сильвестровича, до маленького сина Остапчика, який спить обгорнутий хусткою на кримському вокзалі, де ночувала малозабезпечена родина молодих акторів. Кіно- й театральні мікрорецензії, римування з иншими постатями і героями від Леся Курбаса/Соломона Міхоелса до Сергія Данченка/Данила Лідера/Лії Ахеджакової оприявнюють професійно-світоглядний апарат актора, переносять із оркестрової ями до залаштунків, де знекровлений роллю актор, лежачи на сцені, підписує автографи. Кінокритик вводить цілий коловорот героїв – колеґ, друзів, рецензентів, студентів з такими різними оптиками/візіями, що аж мружить в світотінях. В книжці багато текстів про Ступку, які були створені раніше иншими авторами: це інтерв’ю, щоденникові записи. Проте найсмачніші родзинки – в чуттєвих Тримбачевих тлумаченнях Ступчиних кіно- та театральних висловлювань, як актів акторської волі: «От тільки що робити в світі герою Ступки, Афанасію Петровичу (вистава режисера Валерія Фокіна за повістю М. Гоголя «Старосветские помещики», 1999 р.) Все висушено, все зупинено в своєму рості – на сцені всуціль сухі фрукти й овочі. Зрештою, ти й сам така засушена матриця людини, хоча старий і намагається вирушити на війну, якось збунтуватися, порушити застиглий порядок.
Лишається впасти в дитинство, таке собі донкіхотство, намагаючись імітувати стовідсоткову вітальність. Життєві соки полишають тебе, а ти продовжуєш існувати – всупереч своїй волі й своїй долі, яка давно вже поставила масну крапку в твоїй біографії… Ступка постає саме в такій ролі: його герой залишається вірним своєму життєвому кредові й тому закону життя, яким він його розуміє.
В книжці 20 розділів, які звуться книгами і під кінець нашого спектаклю починає мерехтіти в очах від різних фактур, деякі з яких навіть в печворк не вписуються: це, наприклад академічна історія розвитку кіна в довоєнній Галичині, повтори (можливо свідомі) одних і тих же фраґментів, цитат та візій. На жаль, ілюстративний ряд виглядає більш аніж скромно: хронологічна лінійка чорно-білих світлин від дитинства до зрілости була б прийнятна до постати, скажімо, літератора, але не до лицедія.
Ми маємо видання, що заповнює лакуну багатофокусного погляду на постать видатного театрального й кіноактора, режисера, посадовця, педагога тощо. В ній заархівовані чи не всі наявні джерела щодо творчого шляху актора, вкупі з оповідками, анекдотами, обмовами, інсинуаціями та иншими усними історіями, які є невіддільними від акторського життя. І ніхто не зробив би це з більшою археологічною ретельністю аніж Тримбач. Але автор зливається з героєм так, він не може його відпустити, віддати иншим, ще не так потрактують, він продовжує розбирати на все дрібніші й дрібніші, цікавіші та специфічніші деталі й, зрештою, ти відкриваєш найвідоміший фотопортрет Ступки, щоб впевнитися, що цілісність є.
Книжка друга – мітологічна
Де ж тут автор, який програмує жанр доволі специфічним терміном
«містерія»?
Автор тут, як на мене, жонґлер, та не той, хто підкидає та ловить декілька предметів водночас, а в сенсі – середньовічних мандрівних акторів, співаків, оповідачів, мімів, які розважали святкові натовпи від Європи до Палестини, були століттями єдиними культурними посередниками між народами та верствами. Саме вони витворили містерію, як універсальну оповідь про народження, протистояння та спасіння.
Містерії відбувалися лише на відкритих місцинах, на центральних майданах та ярмарках. Тому автор весь час звертається до карнавальности: «Карнавал- нефраґментований потік згуків, «незмонтованих кадрів» навколишнього плинного реаліте». Іван Миколайчук пізнавав театральність життя громади на Буковині у Вашківцях на святі маланкування, й у книжці ми знаходимо докладний опис обряду та його учасників. Або чого варта оповідка, як молоді та дужі Іван та Марічка не можуть підняти в’язанку, яку тягне його мати Катріна.
У містерій не було авторства. Тому там штовхаються одна поперед одною різні парсуни й тіні: хоча ніхто їм, звісно, не дає змагатися з автором за увагу читача, навіть тінь Параджанова не з кожного боку вигулькує. Якщо ж засадити їх за стіл, як мріяв Іван, той стіл таки сягне від Чорториї до Чернівців, а й мо’ й до Києва
Містерії слід було коментувати, не вирячкувати мовчки. Найкращі коментаторки –старі гуцулки з «Тіней забутих предків» у новелі «Самотність», котрі спостерігають, як Іван випав з родового життя, але не втручаються, а лишень тлумачать.
Найважливіше в містерії – широчінь охоплення. Тому сюди набігло доста всілякої чортівні: мольфари, скажені люди, що живуть стихіями, мольфарки, «один син гаспида», скрипка, яка сама грає, та инші сили бісівського розливу. Адже Миколайчук уродився в селі Чортория, де сам чорт носом землю риє, і вважай всі його ролі про стан психологічних розладів та видінь.
Так за допомогою вбудованих жанрових особливостей містерії автор творить міт про Миколайчука, де той постає героєм національної космогонії. Центром українського мітопоетичного кіна. Адже міт, як відомо, характеризується здатністю витворювати цілісну картину світу. Міт для Тримбача в кіноконтексті 1960-1970-х – культурний та громадський опір, який дозволив запустити «процес формування цілісного уявлення про національну історію України та українства».
Я зростала на біографічних книжках, які умовно можна назвати «риска», де шлях/оповідь лінійно звивалися у відповідності до вибитих на надгробку меж – від і до. Пливкість, безцентровість, розгалуженість, показна антинаративність прикметні для двох книжок Сергія Тримбача із серії «Постаті культури». Для кого ж ці книжки?
Думаю, що їхня авдиторія є кіноманською, а хоча рада помилитися в бік долучення тих, хто спілкується з чуттєвим світом різних текстур, форм, щільности, поверхонь, масштабів, дистанцій, кольорів, звуків та павз.
«Культура настановлена проти смерти, проти ліквідації – тому прагне прищепити кожному з нас вакцинку безсмертя, за допомогою формування багатомовности й багатоаспектности наших проявів».
Тут книжки на поміч!