Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info 

14 червня на телеканалі ВВС відбулася прем’єра мінісеріалу режисера Сола Дібба “Отруєння в Солсбері”. Промовиста назва одразу вказує, що сюжет цього трисерійного фільму базується на трагічних подіях у невеликому англійському містечку Солсбері, де 4 березня 2018 року російські спецслужби намагались отруїти колишнього полковника російської розвідки і водночас британського шпигуна Сергія Скрипаля та його доньку Юлію за допомогою хімічної зброї – нервово-паралітичної речовини “Новачок”.

Британська поліція доволі оперативно визначила мотиви замаху завдяки записам із камер спостереження, де фігурували двоє підозрюваних. Чоловіки прибули до Лондона за російськими дипломатичними паспортами, весело провели вечір і ніч, оплативши послуги повії та придбавши пакет марихуани, наступного дня вирушили до Солсбері, а потім доволі швидко полетіли назад до Росії.

Як наслідок, англійський уряд та правоохоронці назвали події у Солсбері терористичною атакою; стосунки між Великою Британією та Росією ускладнилися; британський уряд вислав за межі країни кілька десятків російських дипломатів; західні держави наклали на Росію нові санкції. У відповідь РФ уже традиційно відкинула всі звинувачення, а також цілком прогнозовано вказувала на “русофобію”, розпалювання ненависті та ворожнечі щодо Росії. Про людське око Кремль демонстрував співчуття до постраждалих та запевняв у готовності всіляко сприяти тому, аби “розібратися в ситуації”.

Через пів року після подій у Солсбері Володимир Путін заявив, що російські слідчі знайшли підозрюваних, проте все вказує на їхню непричетність. Згодом кремлівська пропагандистка Маргарита Симоньян оприлюднила відеозапис інтерв’ю із підозрюваними, яких представили суспільству як “Олександра Петрова” та “Руслана Боширова”. Чоловіки доволі приязно та охоче спілкувалися із журналісткою, завзято клеїли з себе дурників, розповідали про свою подорож до Англії у ролі “звичайних туристів”. Зокрема, до Солсбері чоловіки відправились, бо “друзі порадили на власні очі побачити знаменитий місцевий собор”. У відповідь на запитання про причетність до російської розвідки ГРУ та речовини “Новачок”, звичайно, робили “круглі очі”.

Запис цього інтерв’ю одразу потрапив в інформаційні топи, з’явилося багато жартів, фотожаб та в’їдливих коментарів щодо того, як тупо “спалилися” шпигуни, а вигадані прізвища “Петров” і “Боширов” перетворились на мем.

Значна частина цих подій у серіалі “Отруєння в Солсбері” стала лише тлом, а отруєння Скрипалів – приводом розповісти реальну історію того, як буденне життя маленького містечка перетворилося на пекло. Усього кілька міліграмів “Новачка” могли вбити чи назавжди скалічити життя мало не всіх мешканців міста.

“Отруєння у Солсбері” – це побутова драма. Її герої – звичайні люди із реальними прототипами: представниця місцевого департаменту охорони здоров’я Трейсі Дашкевич (Анна-Марі Дафф), поліцейський Нік Бейлі (Раф Спелл), який ледве не помер внаслідок отруєння. Після дезактивації його помешканням сліди “Новачка” виявили в усіх кімнатах, його дружина та двоє дітей лише дивом не отруїлися.

А ще це історія про те, як люди здатні долати невпевненість та страх і сміливо брати на себе відповідальність, терміново приймати складні рішення, діяти узгоджено та врешті-решт таки відвернути масштабну трагедію. Героям стрічки довелося пережити все це двічі: після отруєння Скрипалів та тоді, коли сліди “Новачка” знайшли у сусідньому містечку Еймсбері, де внаслідок отруєння померла британка Дон Стерджесс. Друг жінки, Чарлі Роулі, знайшов у смітті пляшечку з під-парфумів та приніс її додому. Після того, як Дон Стерджесс нанесла на себе вміст флакону, вона та її друг опинились у лікарні. Згодом з’ясувалось, що у пляшечці, яку, ймовірно, викинули російські агенти, була речовина “Новачок”. Смерть жінки фактично врятувала багатьох мешканців обох містечок.

Фінальні титри фільму свідчать: 1 березня 2019 року міністр оборони Великобританії повідомив, що Солсбері та його околиці можна вважати повністю очищеними від “Новачка”. Але чи це завершення також і реальної історії? Загалом видається, ніби все владналося. Проте хоча поліцейський Нік Бейлі та друг загиблої Дон Стерджесс Чарлі Роулі одужали і повернулися до нормального життя, вони все ще змушені перебувати під наглядом лікарів та відновлюватися після отруєння. Ніхто не впевнений, чи наслідки отруєння не дадуть про себе знати у майбутньому. Про стан здоров’я Сергія Скрипаля та його доньки Юлії наразі відомо небагато. А містечко Солсбері ще довго асоціюватиметься не зі славетним собором та іншими туристичними принадами, а із терористичною атакою.

Цікаво, чому російська влада вирішила організувати інтерв’ю із “Петровим” та “Бошировим”? Невже не могли передбачити, що їхні агенти стануть посміховиськом? Гадаю, вони це врахували і діяли цілком свідомо та цинічно. Ставка була саме на гумор, бо комічне видається не настільки страшним, применшує масштаб проблеми, отже, ймовірні моторошні наслідки одразу відходять на другий план.

Чому ця історія важлива та актуальна для нас? Сергій Скрипаль опинився в Англії під час процедури обміну. Тодішній президент Росії Дмитро Медведєв підписав указ про його помилування. Замах на життя шпигуна є ще одним свідченням того, що Росія не хоче дотримуватися підписаних нею угод, а зокрема й міжнародних конвенцій про заборону розповсюдження та використання хімічної зброї. Росія не зупиниться ні перед чим, навіть якщо її дії створять загрозу життю інших, непричетних до справи людей. У цій ситуації такими людьми були прості мешканців Солсбері та Еймсбері, а також донька Сергія Скрипаля.

Посягання на життя Скрипаля – не перша російська терористична атака у Великобританії. Британці, однак, не мають анексованих сусідами територій, та й війна у їхній країні не відбувається. Згадаймо, скільки терактів та замовних убивств відбулось в Україні з моменту анексії Криму та початку війни на Сході. Нині, у часи пандемії Covid-19, економічної кризи, падіння добробуту, регулярних політичних скандалів, ми забули, що війна нікуди не поділася. Наші військові щодня гинуть та отримують поранення на фронті, а над нами досі нависає загроза нових терористичних атак із застосуванням різноманітних засобів ураження.

Серіал “Отруєння у Солсбері” знову нагадує нам про справжню сутність країни, з якою у нас триває війна, а також про наївність спроб зазирнути “драконові” в очі, щоб “побачити в них щось людське”, а також мирно домовитись і “просто перестати стріляти”, щоб усе раптом припинилося “десь посередині”.

Війну справді легко “зупинити у власній голові”, керуючись добрими та благородними намірами. От тільки навряд чи війна автоматично зупиниться й у голові “Дракона”, що впевнений у своїй силі, величі та могутності.