Віктор Глонь, СМ
В сучасному українському кіноконтектсі ось уже кількадесят років доводиться чути думку на кшталт: в Україні є щонайменше дві теми, які обов’язково зацікавлять світ – Чорнобиль і Голодомор.
Як правило, далі думки щодо способу екранізації цих тем розходяться: хтось вважає, що треба робити епічні стрічки, бажано із залученням голівудьских акторів, хтось – що це має бути виключно українське виробництво, аби світ побачив саме «нашу» точку зору. Одним ідеться про гучний блокбастер, иншим – про глибоке, фестивальне кіно…
Зрештою, протягом останніх років фільми на ці теми, як українського, так і закордонного виробництва, періодично створювалися. Можна пригадати і «В суботу» Алєксандра Міндадзе, і «Поводиря» Олеся Саніна, і «Гіркі жнива» Джорджа Менделюка, і «Браму» Володимира Тихого… Кульмінацією творчих пошуків на тему Чорнобиля, вочевидь, можна вважати однойменний американо-британський серіял каналу HBO, що викликав неабиякий міжнародних ажіотаж навесні цього року. Дещо раніше – також у 2019 році – на Берлінському фестивалі відбувалася прем’єра фільму спільного виробництва Польщі, Великої Британії та України «Містер Джонс» – про Голодомор. Принаймні, саме таке позиціонування фільму, який у нашому прокаті вийшов під назвою «Ціна правди», в інформаційному просторі видається провідним. Певне, з цієї причини не всі глядачі побачать те, на що очікують…
В основі сюжету правдива історія Ґарета Джонса – журналіста та радника британського прем’єр-міністра. Здобувши певне визнання через інтерв’ю з Адольфом Гітлером, Джонс запалюється ідеєю взяти інтерв’ю в Іосіфа Сталіна, аби з’ясувати, за чий рахунок СРСР шаленими темпами проводить індустріялізацію. У 1930-х роках на заході (зокрема в середовищі інтелектуалів) побутує думка, що СРСР це успішна альтернатива капіталізму та імеріялізму. Одними з головних причин такого позитивного бачення є статті американського журналіста The New York Times, лавреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, який уже тривалий час мешкає в Москві, і до якого Джонсові радять звернутися, щоб домовитися про зустріч зі Сталіним. Властиво, сам Джонс від початку підозрює, що щось в історії успіху комунізму не сходиться, але коли в Москві за підозрілих обставин убивають його знайомого – журналіста, що працював над матеріялом про голод в Україні, – Джонс починає розуміти, що його поїздка до Радянського Союзу має вилитися не в інтерв’ю, а в репортаж з місця подій.
Власне, за структурою «Ціна правди» в цілому нагадує саме репортаж – максимально стислий і динамічний звіт про пригоди Ґарета Джонса в СРСР. Єдине, що документальне підґрунтя режисерка Аґнєшка Голланд аж надто рішуче переводить в царину художніх образів, де не бракує місця узагальненням і навіть штампам. Таким чином, головний герой постає чистим зразком ідеаліста, позбавленого інстинкту самозбереження, яким рухає лише одна мета – дізнатися істину та донести її до якнайширшого кола людей. Натомість його антагоніст – Волтер Дюранті – є абсолютно відвертим циніком, якому йдеться тільки про поширення брехні (чи «фейків», якщо послуговуватися сучасним медійним сленґом) та неприхованого задоволення власних фізичних потреб. Є у фільмі і третій провідний персонаж – журналістка Ада Брукс, яка приречено маневрує десь поміж перших двох. Неспроможна пристати до якоїсь певної позиції, ця вигадана героїня, втім, найбільше схожа на реальну людину в тілі цієї кінооповіді.
Особливо «охудожненим» виглядає епізод перебування Джонса в епіцентрі голодомору – в українському селі на Донбасі, куди наш герой вирушає самовільно. Якщо першу третину фільму, що розгортається в Лондоні та Москві, жанрово можна охарактеризувати як політичний трилер з відтінком нуару, то від моменту перетину кордону Української РСР, стрічка набуває стійких ознак гнітючого горору. Засніжена й пустельна територія голодомору населена зомбіподібними селянами, зграями голодних дітей, що співають колядки про Сталіна і не гребують канібалізмом, та поодинокими чекістами, які стрімко перетворюються для Джонса з джерела загрози на єдиний засіб порятунку – адже навіть арешт у тоталітарній державі видається більш прийнятним, аніж те сюрреальне пекло, на яке Україну перетворив Сталін.
У заключній частині, фільм повертається до протистояння Ґарета Джонса і Волтера Дюранті. Звісно, протистояння заочного, на шпальтах газет – слово проти слова – лише для того, аби довести, що громадськість звертає увагу тільки на два типи інформації: приємну або ж сенсаційну. І як перший, так і другий тип за великим рахунком не здатні вплинути на розвиток історичних подій. У кращому разі, ми отримуємо можливість ретроспективно переглянути власне уявлення про історію.
Аґнєшка Голланд на київській прем'єрі фільму
Аґнєшка Голланд завершує фільм титром про те, що Пулітцерівську премію Волтера Дютранті дотепер так і не було відкликано, голосно натякаючи, що в наших силах лишається виправити бодай це. Що ж до ґрунтовного розкриття однієї з найбільших трагедій українського народу – припускаю, що режисерка просто не насмілилася взяти на себе таку відповідальність. Але, можливо, зацікавила того, хто врешті насмілиться.