Андрій Руккас, «Історична правда» 

"Таємний щоденник Петлюри". Свіжі враження від хорошого, а головне потрібного фільму та критичні зауваження, котрі хоч може й гострі, однак мають на меті зробити українське кіно кращим.

На екрани вийшов новий ігровий фільм українського виробництва "Таємний щоденник Петлюри".

Подія для нашої країни без перебільшення знакова і довгоочікувана, адже по суті це перша за всі роки незалежності повноцінна кінострічка, цілком присвячена постаті одного з лідерів Української революції Симона Васильовича Петлюри.

Як голова Директорії і головнокомандувач збройними силами він стояв біля керма Української Народної Республіки у 1919—1920 роки, у найтяжчий період її існування, а потім очолював Державний центр УНР в еміграції, до своєї трагічної загибелі у травні 1926 року.

Петлюра став справжнім символом боротьби за свободу і незалежність України. Навіть його ім’я набуло загального значення і змісту. Вороги називали українських вояків "петлюрівцями", вони ж у свою чергу носили це ім’я з гордістю.

У суспільно-політичних реаліях сучасної України актуальність такого фільму беззаперечна.

Він був потрібен вже давно, і дуже потрібен зараз, адже доступною мовою кінематографу розповідає глядачам про одного зі стовпів Української революції.

Також відзначимо, що з огляду на нашу любов до "круглих" дат стрічка теж вийшла дуже вчасно. Наступного року буде 140-а річниця з дня народження Симона Петлюри. 

Сюжет фільму будується за принципом щоденника, якого ніби пише сам Петлюра. І хоч на справді такого щоденника немає, але водночас ми не можемо заперечити, що Петлюра міг мати задум його написати, або навіть брався за роботу.

Тож така форма подачі матеріалу є цілком прийнятною. 

Даруйте, але "професійна деформація" далася взнаки, тому просто подивитись фільм як звичайному глядачу мені не вийшло — око історика постійно помічало малі і великі хиби, недоречності та помилки, які є у будь-якій кіно роботі.

Прошу, наступні зауваження сприймати не як критиканство, а конструктивну критику, адже фільм як такий загалом сподобався.

Автори стрічки зосереджуються лише на деяких ключових епізодах життя українського лідера.

Тематично фільм чітко поділяється на дві частини.

Перша охоплює період 1917—1920 роки. Друга — оповідає про останні роки життя Петлюри, його трагічну загибель та судовий процес над вбивцею. Якщо остання не дає особливих підстав до надмірної критики, то перша, на жаль, дає широке поле для гострих зауважень.

На початку стрічки є епізод, де українські війська, зазнавши поразки в боротьбі проти "червоних", наприкінці листопада 1920 року переходять на західний берег Збруча і здають зброю полякам. Попри очевидний трагізм ситуації, епізод вийшов абсолютно "прісним" і беземоційним.

Вояки йдуть вервечкою і спокійно кидають на купу свої гвинтівки. При цьому чомусь поляки стоять не за мостом, а перед ним, тобто на українській території. 

Насправді Армія УНР відступала організовано, з важкими боями, до останнього тримаючи плацдарм в районі Волочиська і даючи можливість переправитись на протилежний берег максимальній кількості військових, цивільних біженців, обозів, майна тощо.

Про фінальний момент регулярної збройної боротьби є чимало спогадів учасників, він добре описаний у фаховій літературі та навіть у поезії.

Згадаймо тут вірш Євгена Маланюка:

Не забути тих днів ніколи: 

Залишали останній шмат. 

Гуркотіли й лякались кола 

Під утомлений грім гармат. 

Налітали зловісні птахи, 

Доганяли сумний похід, 

А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід… 

І услід — реготався Схід. 

Роззявляв закривавлену пащу. 

П’яний подих нудив, як смерть. 

Де ж знайти нам за Тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

На жаль, не було в цій сцені ані грому гармат, ані гуркоту ешелонів, ані зловісних птахів, ані емоційних переживань вояків (сцена з ламанням шаблі була дуже картинною).

Та й сама процедура здавання зброї відбувалась насправді інакше — без показаного, як у фільмі, приниження українських вояків з боку поляків. Поляки з належною пошаною поставились до своїх колишніх союзників.

Наступний епізод.

Грудень 1917 року, йде засідання уряду УНР, на якому присутні чомусь лише 4 осіб — Грушевський, Винниченко, Петлюра і дебела стенографістка, здається, пані Оля. Одразу виникає питання, а де інші члени уряду, чому їх немає на засіданні?

Петлюра доповідає про ситуацію в Києві і говорить про необхідність придушення більшовицької активності.

Потім відбувається штурм "Арсеналу", проте автори не вказали, що це вже був 1918 рік, кінець січня за старим, або початок лютого за новим стилем. А головне — що Петлюра на той час давно вже не в уряді, а натомість керує добровольцями-гайдамаками, котрі під його орудою й здобувають "Арсенал".

Бракує конфлікту з Винниченком, усунення з посади генерального секретаря з військових справ і формування Гайдамацького коша Слобідської України. З цих подій можна було б зробити дуже виграшні сцени, які у гарному світлі показали Петлюру: його незаслужено усунули, він не зневірився і продовжує воювати. 

Після успішного штурму "Арсеналу" Петлюра підходить до полонених повстанців, серед яких йому представляють Євгенію Бош, говорячи при цьому, що вона "у них тут головна". Петлюра наказує всіх відправити до Лук’янівської в'язниці.

Сцена розвінчує радянський міф про 300 заколотих багнетами арсенальців. Але до чого тут Євгенія Бош? Вона ж повстанням на заводі не керувала, а отже і в полон не потрапляла. Та й полонених відправили не до Лук’янівки, а до гарнізонної гауптвахти. 

Щось наплутано з хронологією в епізоді з полковником Петром Болбочаном. Спочатку Петлюра зустрічається з ним і відправляє його в Італію (це було у травні 1919 року), а потім Болбочан розмовляє з отаманом Волохом, як написано в титрах, в лютому 1919 року в Києві в готелі "Континенталь".

У сцені з оголошенням вироку зачитується не оригінальний документ (він добре відомий, опублікований, спеціально шукати його не треба), а якийсь цілком сучасний твір "за мотивами". Потім дивна сцена розстрілу. 

Звідки авторам фільму відомо, що козаки розстрільної команди відмовилась виконувати вирок? Очевидці вказують, що відданий Петлюрі начальник контррозвідки хорунжий Чеботарів на всякий випадок, аби уникнути будь-яких несподіванок, в останній момент замінив вояків, які охороняли Болбочана, своїми надійними людьми.

Та й смерть Болбочан прийняв не так героїчно як це показано у фільмі. Знову ж таки, очевидці стверджують, що він вже був "мертвий духовно і фізично, він був скалічений на душі і тілі". Після залпу він опустився на коліна і далі був добитий прикладами. Останніми словами полковниками нібито були: "Донечка моя, рятуй мене!".

Далі — абсолютно фантазійний епізод. Петлюра десь керує обороною якогось піхотного підрозділу, що займає оборону в окопах повного профілю, і відбиває кінну атаку "червоного" кавалерійського підрозділу.

Оскільки на вояках шинелі з трикутними кольоровими клапанами на позначення рангів, що були введені наказом наприкінці квітня 1919 року, а на дворі — явно не літня погода, робимо висновок, що то має бути кінець осені 1919-го, час катастрофічної поразки Армії УНР.

Що то за бій, яким особисто керував Петлюра, на жаль, невідомо. Петлюра як головнокомандувач, безумовно, відвідував позиції військ на фронті, але ось так, аби брати безпосередню участь в бою на передньому краю, подібні випадки невідомі та й навряд чи взагалі могли мати місце. Функція головнокомандувача полягає цілком в іншому.

У цьому епізоді крупним планом показані українські козаки в шоломах Адріана, на яких чомусь і досі красується двоголовий царський орел, а не український тризуб. Ще один недоречний ляп, адже добре відомо (є оригінальні предмети і фотографії), що замість російського гербу, вояки кріпили українські кокарди або, за їх відсутності, просто малювали тризуб фарбою.

Далі знову щось наплутано з хронологією, бо в наступній сцені Петлюра випадково зустрічає генерала "Кревса" (так у фільмі, хоча має бути Кравс), а той у свою чергу бачиться у Києві з російським генералом Бредовим.

Отже тут події кінця серпня — початку вересня 1919 року. Може так стрибає думка Петлюри, коли він згадує про події для свого щоденника, але звичайному глядачеві, не знайомому з деталями історії України, це все треба пояснити і подати послідовно. 

"Кревс" говорить Петлюрі про Бредова, що пам’ятає його ще з Першої світової війни, коли той командував 4-ю гренадерською дивізією! Тут прикра і дитяча помилка — ніякої "4-ї гренадерської" в російській армії не було (було три номерних дивізії і одна Кавказька без номеру), а Бредов керував зовсім іншими частинами та установами. Тут сценаристу вистачило б і Вікіпедії, щоб уникнути такого ляпу. 

Далі Бредов називає "Кревса" австрійським генералом, однак у Цісарській і королівській армії він дослужився до чина підполковника, а генералом став власне у Галицькій армії — знову дитяча помилка, від якої легко вберегла б все та ж Вікіпедії. 

Дивно виглядає сцена зустрічі Петлюри з Пілсудським, якого у титрах чомусь підписано головою польського уряду, хоча той був не прем'єр-міністром, а "начальником" (очільником) Польської держави (тут знову очевидна помилка на рівні Вікіпедії). Це дуже важливе зауваження, адже принципової політичної домовленості про союзні дії досягнули саме рівнозначні лідери двох суверенних держав.

У фільмі під час розмови маршал раптом кладе руку на плече Петлюрі, називає його на "ти" як давнього приятеля і здається ось-ось звернеться до нього "чуєш, старий".

Це — абсолютно недоречна і неприпустима фамільярність у спілкуванні двох державних керманичів. Вона принижує Петлюру і не личить Пілсудському (якщо серйозно, то Пілсудський дозволяв звертання на "ти" лише щодо двох своїх найбільш віданнях і давніх друзів). 

Здивування викликає маршальський мундир Пілсудського. Головний закид — чому на маршальських погонах польського лідера немає схрещених булав? Забули?! Знову прикра і очевидна помилка на рівні Вікіпедії.

Після того, як Петлюра домовився з Пілсудським, він ранньою весною кудись поїхав і десь у полі зустрів вояка УГА, галицького селянина, який йому говорить слова докору за договір з поляками.

Того селянина грає колишній народний депутат Михайло Ратушний (грає, до речі, дуже природно). Головному отаману він так і представляється, сказавши, що сам він Ратушний і всі довкола тут так само —Ратушні.

Для повноти картини і локалізації на місцевості треба було поінформувати глядачів, що то село Черніхівці Збаразького повіту на Тернопільщині, звідки пан Ратушний родом.

Потім на автомобіль Петлюри, котрий без зрозумілої для глядача мети кудись самотньо їде польовою дорогою, несподівано нападає кінний роз’їзд "червоних".

У перестрілці гине ад’ютант Петлюри, сам же Головний отаман з водієм відстрілюються з гвинтівок і відганяють ворога, котрий теж має втрати.

Що із селянином, що з перестрілкою — то повна вигадка і фантазія авторів фільму. Весною 1920 року Петлюра був у Варшаві. До тимчасової столиці УНР Кам’янця-Подільського він прибув 1 травня потягом!

Факт відомий, є багато фотографій з урочистої зустрічі державного керманича на вокзалі. Жодних авто прогулянок окупованою поляками Галичиною, тим більше з перестрілками, у нього не було і не могло бути.

Та й взагалі, оці мандри Петлюри в автомобілі дуже дивні. Десь лісами-полями з одним лише ад’ютантом колесить під час війни голова держави і верховний головнокомандувач, зустрічаючи на своєму шляху то командувача корпусу генерала "Кревса" (котрий так само мандрує самотньо), то селянина Ратушного, то ворожих вершників… 

В одному з епізодів Петлюра пригадує "2-й похід в Україну".

Про що саме йдеться Головному отаману довідуємося, коли у наступній сцені бачимо Котовського, який одержує "наказ знищити банду Тютюнника" (до речі, самого Тютюнника у фільмі немає).

Отже, ясно, що це 2-й Зимовий похід або Листопадовий рейд 1921 року. Проте, незрозуміло, чому сценарист викинув слово "Зимовий" (може здалося йому зайвим), але ж саме воно тут є визначальним, чітко вказує на конкретну історичну подію.

"2-м походом в Україну" можна вважати все, що завгодно, в залежності від того, який зміст ми вкладатимемо у слово "похід" і що брати за точку відліку у їх підрахунку.

Таким "другим походом" може бути, наприклад, літній наступ українських військ на Київ у 1919 року або ж спільний польсько-український наступ навесні 1920 року. На перший погляд здається — проста дрібниця (подумаєш, бракує одного слова), а в дійсності — виходить чергова суттєва і прикра помилка.

Треба сказати, що автори фільму вдало, дуже яскраво, рельєфно, з глибокими емоціями показали Базарську трагедію — безжальний розстріл 359 повстанців, що відмовилися перейти на бік "червоних".

Щоправда, було б значно краще, коли б вони ці кадри знімали не ранньою весною зі свіжою зеленню на деревах (це дуже впадає у вічі), а десь пізньої осені, обов’язково зі сніговим покровом, як це було насправді у листопаді 1921 року.

Знову дрібниця і знову нехтування історичними фактами, що негативно впливає на загальне сприйняття фільму.

Ще одна сцена фільму не цілком відповідає історичним реаліям. Це розмова Петлюри з отаманом Семесенком після того, як той у лютому 1919 року вчинив кривавий погром євреїв у Проскурові.

На закиди Головного отамана Семесенко різко відповідає: "Я бойовий офіцер!". Автор діалогів очевидно не знав, що в Українській республіканській армії не було "офіцерів" (це слово мало виключно негативну конотацію і сприймалось як спадщина царського режиму), а були натомість "старшини" (згідно з традиціями козацького війська).

Та й сама зухвала поведінка Семеснка під час розмови і наступного арешту сильно контрастує з його слізними та уклінним листам, в яких він благав Петлюру про помилування.

Заради об’єктивності треба додати, що арешт відбувся не одразу після погрому, а лише через три місяці, у травні 1919 року, а засуджений Семесенко був не за розправи над мирними мешканцями, за інші провини — невиконання наказів, незаконне присвоєння титулу отамана, конфіскацію залізничного ешелону та погрози розправи над державними чиновниками. 

Донести до глядача інформацію про те як Петлюра боровся з єврейськими погромами можна було іншим чином, не порушуючи при цьому історичної правди.

Головного отамана можна було показати як він пише/редагує/підписує реальні свої розпорядження щодо запобігання погромів.

Можна було б показати, як він відхиляє прохання засуджених до страти погромників про помилування; як Петлюра є присутнім на розстрілах вояків, котрі чинили грабунки та погроми єврейського населення; як виділяє фінансову допомогу постраждалим євреям; зустрічається у липні 1919 року з представниками єврейської громади Кам’янця-Подільського, під час якої Петлюра заявив про свою рішучість твердо боротись з погромницькими явищами, а його візаві — про готовність разом з українцями захищати УНР.

У фільмі періодично з’являється французький журналіст Жан Пелісьє.

Ми бачимо його поруч з Петлюрою, наприклад, під час вступу військ Директорії УНР до Києва в грудні 1918 року, а також в окопах під час артилерійського обстрілу в бою, яким керував особисто Петлюра (як ми встановили раніше десь восени 1919 року).

Французький журналіст при цьому постійно знімає на камеру все, що відбувається на його очах, прагнучи донести історичні події до нащадків.

Таким чином до структури фільму "вплетено" оригінальну українську хроніку, що дійшла до нашого часу.

Наприкінці фільму Петлюра зустрічається з Пелісьє вже у Парижі і той розповідає Головному отаману, що знімав він багато, але вороги України під час його повернення додому засвітили більшість плівок, думаючи, що у коробках він перевозить золото і коштовності. 

Петлюра справді підтримував дружні стосунки з французькими журналістом Жаном Пелісьє, який був щирим другом України. Вони часто зустрічались наприкінці 1917 — на початку 1918 року, але потім довго не бачились.

У листі від 28 жовтня 1919 року Петлюра так і пише про це:

"Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли". 

Окремої розмови заслуговують епізоди, у яких показане життя Симона Петлюри та членів його родини: дружини Ольги та дочки Лесі, в Парижі.

Родина провадить заможне життя — Петлюра одягнутий досить пристойно, а дружина й дочка і поготів.

Вони постійно носять дорогі сукні з капелюшками (які до того ж часто міняють), доглядають за собою, мають красиві зачіски, коштовні прикраси (на обох намиста з перлів, сережки у вухах тощо).

Глядачеві добре помітно, що членам родини особливо нічого не бракує, жодної скрути вони не відчувають, мешкають у номерах з телефонами, мають зайві гроші, які витрачають на обіди у дорогих ресторанах. 

Але ж це абсолютно не так! Петлюра, за його власними словами, у Парижі перебивався "з хліба на квас". Люди, які його бачили тоді у французькій столиці відмічали, що він "живе убого".

За ті скромні кошти, що він нерегулярно отримував від еміграційного Державного центру чи з інших джерел, Петлюра знімав дуже скромне житло — останнє його помешкання містилося під самим дахом й мало дві маленькі кімнатки з мінімальним набором найнеобхідніших меблів і без телефону.

Кухні у нього не було, тому він ходив на обіди до дешевих ресторанів в околиці. Свої скоромні статки він витрачав на цигарки (викурював до 40 цигарок на день), пресу і книги.

Так само просто жили його дружина Ольга та дочка Леся. Дружина займалася вишиванням, чим заробляла гроші, які йшли на оплату навчання дочки у французькому ліцеї (про освіту Лесі батьки дуже дбали і коштів не шкодували).

Усі коштовності було давно продано, ще до того, як вони приїхали до Парижа.

За таких умов думати про шикарні наряди, прикраси, пеньюари і зачіски навіть не доводилось. Збереглися фотографії дружини і доньки Петлюри. На них вони виглядають більш ніж скромно. На одному знімку мати і дочка — в платтях, зроблених з однакової матерії; жодних прикрас, жодних перлів.

Зачіски жінок це окрема історія. Леся Петлюра мала темне волосся заплетене у дві типові дівчачі косички, а Ольга Петлюра — мала вже сиве волосся, просто зібране в "гульку".

За всіма переживаннями, важкою роботою і піклуванням за дитиною у неї не було часу робити якісь спеціальні зачіски.

Отже, маємо спотворений образ Головного отамана і членів його родини, яка всіляко демонструє на екрані "скромноє обаяніє буржуазії".

Ймовірно, на авторів фільму впливало усталене стереотипне уявлення про Париж як про столицю світової моди, краси, місто безтурботного життя та кохання. 

Підбір актриси на роль Лесі Петлюри вкрай невдалий.

Тут має бути темноволоса з косичками, скромна дівчина 14,5 років, яка дуже любить собачок і котиків, збирає марки, захоплюється малюванням, пише вірші, до нестями обожнює своїх батьків і яка надзвичайно важко переживає смерть свого коханого батька і подальший судовий процес.

Унаслідок стресу в неї почав розвиватись туберкульоз (цю хворобу тоді ще не вміли добре лікувати), який власне й обірвав життя Лесі Петлюри в віці 30 років, не дозволивши повною мірою розкритись її талантам.

Натомість, у фільмі ми бачимо вродливу дівчину років на 10 старшу за свою героїню, блондинку з кучерявими локонами, абсолютно статичну, яка без жодних емоцій, жодних проявів внутрішнього переживання промовляє сухі, короткі і банальні фрази.

Отже, підбираючи актрису на цю роль, автори фільму абсолютно (тобто зовсім-зовісм) не проігнорували типаж реальної Лесі Петлюри, навіть не зважили на її вік.

Питаєте чому? Відповідь очевидна — тому що це дочка головного режисера, котрій, очевидно, закортіло знятись у головній ролі, зіграти дочку самого Петлюри і побачити себе на афішах!

Звичайно, режисер має повне право дати своїй дочці роль у фільмі як актрисі, але, на жаль, не в цьому випадку, коли їй довелося грати реальну історичну постать, дочку головного героя стрічки. 

Окремо варто зупинитися на ключовій фігурі усього фільму — Симоні Васильовичі Петлюрі.

Його добре зіграв актор Сергій Фролов, котрий виглядав досить подібним на свого героя.

Щоправда, як завжди підвів одяг. Традиційно забагато було "паризького шику", а капелюхи на акторові були явно завеликі, тому виглядали дуже кумедно, насунутими глибоко на вуха.

Однак, не це є головним. 

У фільмі Петлюрі відчутно бракує позитиву. Окрім здобуття "Арсеналу" — інших його перемог не показано.

Замість фантазійних епізодів можна було показати реальні моменти тріумфу і слави, які дійсно пережив Головний отаман — наприклад:

- вступ Петлюри разом зі своїми гайдамаками до визволеного від більшовиків Києва у березні 1918 року (це суттєво б підірвало усталений міф про те, що до міста першими увійшли німці);

- вступ Директорії до Києва у грудні 1918 року після втечі гетьмана Скоропадського;

- урочисте проголошення Акту Злуки у січні 1919 року на Софійській площі;

- наступ українських військ наприкінці літа 1919 року;

- парад українських військ перед своїм головнокомандуючим у Києві в травні 1920 року.

Натомість Петлюра у фільмі постійно тужить і кається, тужить і кається, в очах у нього вічний сум.

Такий песимізм суперечить не відповідає вдачі справжнього Петлюри.

Мемуаристи одностайно згадують, що, попри найтрагічніше становище на фронті, Петлюра завжди справляв на всіх бадьоре враження, надихав впевненістю і оптимізмом, піднімав віру, надавав надію.

Так, наприклад у "трикутнику смерті" наприкінці листопада 1919 року, коли українська армія опинилася у катастрофічній ситуації звідусіль оточена ворогами, Петлюра, звертаючись до вояків говорив:

"Дивлячись на всіх вас тут, пригадую і пізнаю не одне ім’я й обличчя тих людей, з ким мені пощастило починати працю й боротьбу за волю України.

В тому тяжкому стані, в якому перебуває українська армія в цю хвилину, може декому в серце закрадеться думка — чи не пора, мовляв, нам сказати: "Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно".

Немає більшої помилки, коли б хтось з нас так думав.

Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь?

Так наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими літерами.

Ми вступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів визнавати її як самостійну державу, ніхто не вважав наш народ за окрему націю.

Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність!

Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна брати під увагу… Признаймося без гордощів і без зайвої скромності, що за час нашої… боротьби, ми створили Українську Націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно і ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі!".

Такі полум’яні слова Петлюри надихнули вояків, котрі невдовзі пішли у Перший Зимовий похід тилами "білих" і "червоних", і зберегли ядро армії для наступного етапу боротьби.

Як цей епізод показаний у фільмі? Кудись йде колонна вояків, до неї підходить Петлюра і питає про отамана Волоха. Йому відповідають, що той пограбував Державну скарбницю і перейшов до більшовиків. Петлюра наказує воякам йти в іншому напрямку, доганяти Волоха. Все.

Нединамічний епізод, який мало що дає глядачеві та викликає додаткові питання хто такий той Волох і чому він вкрав скарбницю.

Натомість нарада з командирами корпусів, обговорення катастрофічної ситуації і пошук виходу з неї напередодні Першого Зимового походу, який врятував армію від остаточного розгрому, мала б значно більший ефект. 

Петлюра залишив нам велику публіцистичну та епістолярну спадщину. Сьогодні вже опубліковано 5 томів написаних ним документів, листів та статей. Автори фільму могли би, спираючись на оригінальні твори, вловити петлюрівський стиль і зробити мову актора максимально наближеною до мови самого Головного отамана.

До того ж, постійний сум і трагізм, який весь час випромінює актор, підводять глядача до хибної думки про те, що Петлюра розчарувався, опустив руки, зневірився.

Однак, це було не так. На відміну від інших, показаних у фільмі, лідерів Української революції — Грушевського і Винниченка — Петлюра, попри поразки та скрутні умови емігрантського буття, не відійшов від активної політики, продовжуючи активно і невтомно працювати для української справи.

Ось, що писав Петлюра тоді.

Наприклад — 1 листопада 1925 року:

"Перемагають організовані й не розпорошені. Ця істина, оправдана і віковим досвідом, повинна й нам за вказівку та memento на чужині стати.

Вагу організації ми особливо повинні відчути перед тим завданнями, що стоять перед нами, і іменно на чужині, як частиною нації, що розпочала організацію своїх сил для осягнення державного ідеалу.

Не роз’єднаним, не розпорошеними ми їх можемо здійснити, а збитими докупи, зв’язаними єдністю зусиль і підпорядкованими вищим вимогам національної справи".

Або — 22 січня 1926 року:

"Не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття — творчої любові до батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, — в симбіозі яких знайдемо і вірних шлях до звільнення і програму для будівництва!"

18 квітня 1926 року:

"Існує за кордоном уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою. Позбавлений території, уряд цей проте не припиняє боротьби за визволення України".

"Так, тільки обличчям до заходу! Тільки національна, ні від кого незалежна українська держава! Це ми ісповідуємо твердо і непохитно. За це ми боролися, боремося і боротимемося до краю. І в цій боротьбі за визволення нашої отчизни, за відбудування людського життя на Вкраїні, за відновлення нашої державности, нам, що ведемо ту працю на чужині, велику моральну допомогу дає те, що так думають і до того ж ідуть і свідомі сини свого народу і там, на поневоленій батьківщині".

Погодьтеся, ці слова Петлюри не втратили своєї актуальності для нас і сьогодні! Вони могли б стати прекрасним завершенням для всього фільму, стати тим "мостом", який зв’язав б Петлюру із сучасною незалежною Україною (однієї фрази в титрах про те, що через 65 років після смерті Головного отамана Україна здобула незалежність, для цього замало).

Зневірений і тужливий Петлюра, що кинув справу, для Кремля жодної безпеки не становив.

Натомість ось такий Петлюра, що не склав зброї, що випромінював непохитну віру, що надихав на продовження боротьби, якого слухали і слухались українці не тільки в еміграції, але й на поневоленій батьківщині — такий Петлюра був небезпечним для більшовиків.

Саме такого Петлюру — борця, а не нитика — й було вбито в Парижі у травні 1926 року. Саме такого Петлюру ми потребуємо й сьогодні.