16 березня 2017 року відбувся прем’єрний показ альманаху найкращих короткометражних фільмів українських режисерів за минулий рік «Українська нова хвиля». Серед них - стрічки учасників Сценарної Майстерні Марисі Нікітюк, Ірини Цілик та Павла Острікова. Ці фільми вже оцінила фестивальна публіка – черга за українським глядачем.
Олена Кухар, Тиждень.ua
«Українська нова хвиля» за 2016 рік – п’ятий альманах проекту. Починаючи з 2012 року Національний центр Олександра Довженка щороку добирає українські короткометражки (як ігрове кіно, так і документальне), які пройшли певну селекцію на українських та міжнародних фестивалях, та випускає їх у вигляді кінозбірки у широкий прокат. Цього року йдеться про покази у 12 містах України (в 11 регіонах «Хвиля» вже стартувала, Вінниця долучиться до проекту з 31 березня). У більшості своїй це абсолютно зрозумілий (і не зарозумілий) для широкого прокату матеріал: шість коротких кіноісторій, які примудряються-таки через локальні сюжети показати нам загальну картину – про країну, її мешканців та її стереотипи.
У добірці не чути відлуння сьогоднішньої війни на Сході. Тут майже немає соціальної тематики (лише опосередковано, через показ провінційності як такої, але ця опосередкованість в даному випадку варта кількох тематичних фільмів). Але це і не фільми про персональне: всі стрічки, за винятком хіба одної, піднімаються над рівнем «людина-людина», і завдяки цьому віддаленню формується якісний і чесний оглядовий план, нова перспектива. Власне, це і є мистецтво.
У двох з шести фільмів показані Карпати. У двох лунають постріли – один комічний/сімейний та кілька драматичних, випущених репресивною машиною. У чотирьох з шести короткометражок в тому чи іншому вигляді представлена сільська чи принаймні провінційна стилістика, і це дуже добрий знак. За відсутності якісного контексту та достатньої кількості зразків для наслідування, писати та знімати про село сучасною мовою, без «шароварщини» – це чи не найскладніше.
Презентаційні матеріали від Центру Довженка називають «Українську нову хвилю» проектом, що демонструє «дебютні роботи молодих українських режисерів» – але це не зовсім так, чи, принаймні, може трохи збити глядача з пантелику. Більше половини режисерів-учасників свіжого альманаху вже зняли по 2-3 кінороботи та мають вік «за тридцять». Є тут, щоправда, наймолодший учасник, 27-річний Павло Остріков, котрий, разом з тим, представив одну з найцікавіших історій, комедію «Ґолден лав», якою відкривається альманах. Вона задає атмосферу для подальшого перегляду та демонструє рівень проекту. Цікаво, що найстарший учасник – 50-річний Аркадій Непиталюк – теж зняв комедію, і теж дуже гідну. Глядачі вибухали сміхом під час обох – і це прекрасний показник.
А от тонку і зрілу драму молодої режисерки та письменниці Ірини Цілик «Дім» глядач супроводив по завершенні доволі млявими оплесками, і це сумно, тому що свідчить про банальну відсутність бекграунду. «Дім» – дуже поетична історія, кінотекст, який здається віршованим, не зважаючи на те, що впродовж 18 хвилин тут не вимовлено жодного слова. Оповідь ведеться на двох рівнях – ми бачимо сховану у карпатських лісах хату (аж до самого кінця – тільки ззовні) та міську квартиру інтелектуалів (зсередини). Ці обставини місця чергуються, але в них існують двоє, одні й ті самі – він (Дмитро Ярошенко) та вона (чудова, органічна Катерина Молчанова, відома глядачеві за фільмом «Моя бабуся Фані Каплан»). Поступово вдається зафіксувати хронологічні межі (40-ві роки ХХ сторіччя) та зрозуміти, що йдеться про людей, які, вочевидь, стали жертвами радянської репресивної машини. Їхнє минуле – це запах кави з маленького порцелянового горнятка та засушена між сторінками книги квітка. Їхнє теперішнє – переховування від НКВС у лісах Галичини. Чи є у героїв майбутнє, не так уже й важливо, бо насправді найголовніше у цій історії – сам факт втрати (дому, звичного життя), факт переламаних доль, від яких залишається тільки спогад та срібний гребінець, який ти встигаєш прихопити з собою з минулого життя. Незважаючи на доволі чіткий історичний контекст, «Дім» робить серйозну заявку на притчу. Минулого року фільм отримав диплом Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI) на Одеському МКФ.
Ще одна стрічка, що потрапила до альманаху, «Сказ» Марисі Нікітюк, учасник конкурсу 46-го МКФ «Молодість» теж, здається, має претензію на ознаки притчі, але викликає скоріше відчуття незручності – чи то через надмір не дуже потрібної тут ненормативної лексики, чи то через те, що актори переграють і недограють. Нікітюк має серйозний досвід у написанні сценаріїв. Сценарій «Сказу» теж викликає повагу – незважаючи на те, що ця історія не торкається проблем, глибших чи ширших за стосунки на рівні «людина-людина»: вона про зраду, співзалежність у стосунках, про шлюб та його зміст, про нерозділене кохання. І це хороший сюжет: жінка Тамара, яку вкусив пес, намагається дізнатися, чи хворіє той на сказ і, відповідно, чи хвора вона, але паралельно все чіткіше впевнюється у невідворотності іншої правди – про свій двадцятирічний шлюб. Проте режисерська робота тут найслабкіша з усіх шести фільмів, і найгіршу послугу молодій режисерці робить її інтелектуальна – чи навіть богемна претензія: «Сказ», відзнятий у селі Старі Петрівці, в декораціях заможного дому, хоче бути таким собі «Вигнанням» або «Поверненням» Андрія Звягінцева, і вдати, ніби показує абстрактну історію поза часом, із проблематикою на рівні древньої міфології («Я часто відчуваю в собі щось таке древнє, хтонічне, океан пітьми», – каже одна з героїнь). Перегляду заважають відвертості й демарші персонажів (вочевидь, передбачалося, що разом з їхнім модним одягом та інтелектуальними професіями (художниця, журналістка, фотографиня) відвертості героїв наблизять українське стрічку до рівня європейського артхаусу, але цього не сталося.
У «Чорногорі» режисера і сценариста Тараса Дроня теж є героїня, що пережила зраду й залишання, але кіномова цієї стрічки набагато більш органічна. «Чорногора», як ясно з назви, історія карпатська – тут йдеться про хлопчика Юрка та його маму, селян, вже давно залишених їхнім татом і чоловіком, котрий подався на заробітки до Польщі, але не повернувся, бо почав там нове життя. Дронь теж іноді перебільшує – із драматичною музикою і тривожними кадрами гірського туману. Але історію дитячого болю взагалі дуже складно розказувати, і зважаючи на це «Чорногора» є дуже якісною історією про дорослішання.
Ми побачимо в альманасі ще одне село. Судячи з говірки героїв, це може бути Вінничина, а може бути й інша область – локалізація тут не дуже важлива. У короткометражці вже згаданого вище Аркадія Непиталюка «Кров’янка» йдеться про дуже впізнавані, показові для України стереотипи, деталі та ритуали. Молодий хлопець, герой фільму, готується познайомити з батьками-селянами свою «міську» дівчину Машу, але соромиться зізнатися матері, що Маша – єврейка. Мати в цей час готує з крові та тельбухів тільки-но вбитої свині традиційну ковбасу кров’янку. Ця короткометражка найдовша з шістьох (23 хвилини), але тривалості часу не помічаєш: це дійсно смішна комедія, атмосфера й вітальна, з потужною динамікою. Непиталюк в буквальному сенсі використовує метод узагальнення локальної історії – завдяки різкому переходу від загального плану з подвір’ям, де відбувається конфлікт (поколінь? систем?) – до далекого плану, де ми бачимо хату, сарай, город, і далі ще такі самі хати й городи. Дивишся і очікуєш ще більшого віддалення, майже фізично потребуєш його – хочеться побачити людей як мурашок, а хати як сірникові коробки, бо ж все це – про тебе і про кожного: таке нерозуміння і така гаряча любов, тато в кожусі, з цигаркою, мама в хустці, вибухи емоцій, смішна біганина, матюки, крики – увесь цей український Кустуріца. Минулої осені «Кров’янку» було визнано найкращим фільмом національного конкурсу кінофестивалю «Молодість».
«Ґолден лав» Павла Острікова – це теж свого роду віддалення завдяки наближенню і теж комедія стереотипів. Остріков показує камерну історію знайомства двох людей під час заходу «Побачення для тих, кому за 30» у провінційному будинку культури – пари мають можливість поговорити протягом 5 хвилин, після чого чоловіки переходять до інших столиків. «Ґолден лав» має все, що повинно бути в такому фільмі. Тут є тітка у святковій базарній сукні та намисті, що оголошує про початок заходу таким чином, ніби фіксує створення нової суспільної ланки в РАГСі (вочевидь, там вона й працює в основний час). Є й інші шикарні жіночі образи – наприклад, змарніла «відмінниця», котра скоріш вивчає вдома книжки з популярної психології, і на побаченні бадьоро озвучує завчений текст самопрезентації про пошук сенсу буття через призму кохання, розгубившись лише на слові «парадигма». Є жінка-вамп, яка мацає чоловіків ніжкою під столом. Є жінка-продавчиня, яка вже втратила надію. І одна мовчазна жінка, про яку ми, звісно, одразу розуміємо, що це – вона, та сама. Режисер (він же – оператор-постановник) свідомо не показує нам ані горизонтів, ані вулиць. Перші хвилини ми можемо бачити тільки статичний план будинку культури, а потім – лише те, що відбувається всередині. Тому що йдеться про будь-яке провінційне місто і про будь-який регіон. Тому що це ми, це наше і це про нас усіх. «Ґолден лав» має безліч кінематографічних винагород: найкращий фільм Національного конкурсу Кінофестивалю «Відкрита ніч», кращий фільм Всеукраїнського конкурсу «Золотий СУК», перше місце Міжнародного кінофестивалю «КІНОКІМЕРІЯ». Стрічку возили на фестивалі в Румунію, Польщу, Італію.
Мабуть, найвлучніше механізм узагальнення через наближення вдалося застосувати в єдиній документальній стрічці, що потрапила до альманаху, – короткометражці «Загублені» Світлани Шимко. Авторка показує роботу одного з Бюро знахідок у Парижі. Проте тут немає дальніх планів – більшу частину часу ми бачимо тільки руки робітників та предмети, кимось загублені: ролики, мотоциклетні шоломи, дитячий стілець, весільну сукню, банківські картки, студентські та бібліотечні квитки, светри, піджаки та кросівки. Предмети, близькі та важливі для когось, після потрапляння до Бюро знахідок втрачають свою індивідуальність (душу), тому що стають лише одними з сотень інших. Дивним (хоча насправді – зовсім не дивним) чином, коли ми бачимо це відчуження, то лише гостріше відчуваємо, що ця душа в речей дійсно існувала. Дивлячись на чужі паспорти або валізи, парасольки або сонячні окуляри, ми гостріше відчуваємо цінність, яскравість та індивідуальність того, що маємо і ким є самі. «Загублені» – учасник національних конкурсів минулорічних Docudays UA та «Молодості», відвідав фестивалі в Чехії та Естонії.
Презентуючи прем’єру «Української нової хвилі», голова Держкіно Пилип Іллєнко стояв біля мікрофону перед не повністю заповненим залом культурного центру «Київ». Виходячи з того, що з боку митців цього разу була проведена якісна робота, в тому числі й у питаннях просування та реклами заходу, неповний зал був вочевидь результатом певної інертності українського глядача, котрий не вірить, або просто не звик вірити в український продукт. Цього разу – марно. Закликаючи глядачів не жаліти копійку задля підтримки нашого кіно, Іллєнко пожартував: мовляв, батьки дають дітям кишенькові гроші на обід, незалежно від того, чи гарні оцінки принесуть вони зі школи. Що ж, цьогорічний атестат цих «дітей» може викликати змішані почуття, але хороших оцінок там точно більшість. Як тут не загадати девіз однієї з героїнь Павла Острікова – «перемога, перемога, поразка, перемога»… П’ятий альманах «Української нової хвилі» якнайменше вартий того, щоб витратити на нього півтори години свого часу.