Володимир Войтенко, АРҐУМЕНТ-КІНО
У програмі АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1» 4 грудня о 00:45 – фільм одного з найцікавіших російських режисерів нового покоління, що увійшли до кінематографа протягом останнього десятиліття. Це достоту виклична стрічка Ніколая Хомєрікі «Казка про темряву»/ «Сказка про темноту» (2009, Росія).
Головна героїня фільму – інспектор у справах неповнолітніх Анґєліна. Її роль, до речі, виконує не драматична акторка, а балерина – донька колись надпопулярного російського актора-гумориста Ґєннадія Хазанова – Аліса Хазанова. Так от, її Анґєліна живе у великому місті на теплому морі російсього Далекого Сходу, страждає від самотности й береться кардинально змінити своє життя після того, як маленький опіканець простодушно назвав її «самотньою старою дурепою».
Ніколай Хомєрікі фільмував свою картину у Владивостоку. Він цим самим ніби підмішує до стандартної міської фактури туманні морські пейзажі з рибальськими човнами і танцями білих дельфінів. Хоча простір, що в ньому існує героїня, залишається кінематографічно впізнаваним, російським пострадянським, – така собі сірувато-бруднувата околиця цивілізації.
Люди в цій місцевості також живуть сіруваті й бруднуваті. І неповнолітні злочинці та міліціонери розмовляють однією мовою – матірною. (Зауважу – її тут багато, але вона органічна й доречна). Ну і свята в цих людей скидаються на будні – такі само убогі, хмільні й похмільні.
Хомєрікі наполягає – знімав кіно про себе, не дивлячись на те, що героїня – стара діва. Хоча чоловікові про жінку, безумовно, фільмувати важко – у жінці багато нелогічного, емоційного, у неї абсолютно інша система координат. Але й завжди цікаво знімати про те, чого не розумієш, цікаво розгадати загадку.
Зрештою, для Хомєрікі – це, зокрема, кіно про прагнення людини змінювати своє життя. Він переконаний – це можливо у будь-якому віці. Головне – мати внутрішній стрижень. При цьому киває на себе, каже: «У мене було дві вищі освіти, бізнес, а я раптом усе покинув і взявся за кіно».
Дійсно, шлях Хомєрікі до мистецтва непростий. Він стабільно працював бухгалтером на підмосковному заводі з виробництва «Кока-коли», та все обридло – кинув і подався мандрувати за єдиним двотижневим залізничним квитком по Європі. Зупинився в Амстердамі, навчався, і відкрив згодом успішну фірму з імпорту побутової хімії. Але знову не те.
Нині ж Ніколай Хомєрікі напружено складає сценарій свого майбутнього фільму, в якому, сказати б, знову міркуватиме «про темряву». Він цитує Льва Толстого: «Якщо ти прожив день і не подумав про смерть, значить, дарма його прожив». І погоджується з Толстим. Мовляв, більшість людей думають про смерть тільки в екстремальних ситуаціях – коли серйозно захворіють або на війні. Якщо ж думати про неї замолоду і здоровим, то життя може скластися інакше – одразу розумітимеш, що важливо, а що ні. «Я стараюся пам’ятати про смерть завше. Забуваю про неї, лишень коли нап’юсь», – і це також слова російського кінорежисера Ніколая Хомєрікі.
«Казка про темряву» брала участь у престижній програмі Каннського кінофестивалю під назвою «Особливий погляд». А на сочинському фестивалі «Кінотавр» виконавець головної чоловічої ролі Боріс Каморзін був визнаний найкращим російським актором 2009 року.
І це стрічка – про пошук кохання. Проблема, що зрозуміла й цікава кожній людині – подивитися на інших і порівняти із власним пошуком.
***
Ніколай Хомєрікі про близькість та самотність
Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Російський кінорежисер Ніколай Хомєрікі навчався кіноремеслу у Москві на Вищих режисерських курсах та в одній із паризьких кіношкіл. У результаті, саме Хомєрікі сьогодні в російському кіні чи не найбільший європеєць. І це стосується не стільки вибору тем для фільмування, скільки самої кінематографічної мови, яку для себе він обрав. Її суть – у підкреслено нейтральній подачі матеріалу, видимій відсутності авторської позиції та водночас майстерному володінні кінематографічним ремеслом.
Повнометражним дебютом Хомєрікі стала картина «977», яка оповідає про чудернацькі експерименти в радянському науково-дослідницькому інституті у сімдесятих роках ХХ століття. Власне, йдеться про фіксацію потоку частинок невідомої природи, що здійснює людське тіло при певних умовах у спеціальній камері. І коли показник вимірювання досягає цифри 977, людина переноситься до іншого виміру.
Історія обертається навколо молодого вченого Івана, який прибуває до інституту і одразу втягується в експеримент. Через деякий час, вражений результатами, він намагається дослідження поглибити, проте керівництво інституту проект закриває.
Крім суто фактологічної частини, яка, власне, і творить фабулу стрічки, у фільмі відбуваються дивні речі. За молодим ученим хтось спостерігає, він стикається з містичними подіями та загадковими персонажами. І згодом другий, загадковий план оповіді, стає, по суті, першим, бо мова, зрештою, не стільки про будні інституту, скільки про речі метафізичні.
Вже у першій своїй картині Ніколай Хомєрікі творить своєрідне силове поле, невидиме для ока, проте присутнє у підтексті фільму. Відтак, кожна з його наступних історій міститиме своєрідне подвійне дно, явлене у ледь видимих деталях та в самій атмосфері оповіді.
Це силове поле помітне і в третій повнометражній картині режисера «Ніч довжиною в життя», дія якої відбувається 1951 року у російській провінції. Капітан НКВД приїжджає до невеликого міста, аби доставити до слідчих органів місцеву вчительку, підозрювану у співпраці з німцями. Проте автомобіль ламається, і капітан всю ніч слухає сповідь молодої жінки.
А вона оповідає заплутану історію кохання, яка точиться на тлі непростих передвоєнних та воєнних подій. І складається враження, що головні герої цієї історії не зовсім радянські люди з їхніми одвічними комплексами та проблемами. Бо живуть вони, по суті, поза обов’язковою історією своєї країни, перебувають в окремому, незвичному для традиційного російського та радянського кіна стані. Вони позбавлені страху та невпевнености, одвічних супутників героїв усіх радянських та пострадянських кінокартин. Відтак, діють відкрито і сміливо.
Хомєрікі вдається вміло розставити акценти у цьому фільмі, зробивши його по-справжньому універсальним та позбавленим пафосу і зайвої патріотичної риторики.
І тут видно, що найпотаємніші свої думки режисер віддає героїням-жінкам, що саме вони, часто мовчазні та загадкові, цілком творять ніби саму тканини буття, яка лишається неушкодженою, не зважаючи на всілякі історичні чи іншого роду катаклізми.
Ніколай Хомєрікі – режисер універсального таланту. Він однаково упевнено почувається і на території мистецького, і на території розважального кінематографа. Показовий приклад – поставлені ним перші дві серії телевізійного серіалу «Черчіль». Вони мають назву «Нічний візит» і оповідають про колишнього дипломата, а тепер прикутого до інвалідного візка чоловіка середніх років, який з допомогою своїх друзів розслідує загадкові і навіть екзотичні злочини.
Серіал оперує звичним для цього жанру кліше, проте постановник насичує фільм особливою атмосферою, яка у чомусь нагадує атмосферу його першої картини «977». Це також історія пошуку, також експеримент, результати якого можуть виявитися цілком неочікуваними для всіх учасників драми.
У центр сюжету режисер поміщає молоду лікарку, ідеалістку із таємничим минулим, яка і в контексті картини і в контексті творчости самого Хомєрікі виглядає посланцем з іншого часу та простору.
"Казка про темряву"
У програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» 4 грудня о 00:45 – другий повнометражний фільм Ніколая Хомєрікі «Казка про темряву». Картина, яка мала доволі неоднозначний резонанс у російських та закордонних критиків, а також у глядачів. Полеміка стосувалась усього – і сюжету, і головних героїв, і самої атмосфери історії, проте найбільше подивування викликала власне естетика стрічки, що вона геть не схожа на сучасне російське кіно.
Хомєрікі оповідає історію самотности без залучення відомих російських архетипів та кінематографічних штампів. Тут немає звичної російської емоційности, навпаки, герої фільму не вміють і не знають, як висловити свої почуття. І вся картина – це, власне, спроби головної героїні знайти, відшукати у собі та в інших людях почуття любови, яке постійно губиться у довколишній темряві. Перед нами досить вишукана стилістично, філігранно зафільмована і майстерно розіграна драма про базову потребу людини у ближньому. І варто зацитувати самого режисера, який сказав про свою творчість так: «Усі мої фільми про близькість та самотність. Інших тем немає. Все інше – декорації».