Анна Купінська, Українська правда. Життя

Переважала думка, що у радянського робітника всі соціальні проблеми уже вирішені і йому залишилося тільки влаштовувати особисте життя, яке не складалося здебільшого через надмірну схильність трударя до алкоголю

День міжнародної солідарності трудящих відзначається у пам’ять про демонстрацію 1 травня 1886 року у Чикаго, на якій американські робітники вимагали впровадження восьмигодинного робочого дня.

За десятиліття радянської влади та за двадцять років пострадянського життя ми геть забули значення цього свята, переважно звівши його до пікніка із шашликом. І якщо на перших порах комуністичного експерименту кінорежисери ще знімали кінофільми, де зображали боротьбу робітничого класу за свої права (і тоді ще жили люди, які пам’ятали становище пролетаріату "за царя"), то вже у сталінський період робітник або провадив боротьбу "хорошого з кращим", або викривав численних "ворогів народу".

Переважала думка, що у радянського робітника всі соціальні проблеми уже вирішені і йому залишилося тільки влаштовувати особисте життя, яке не складалося здебільшого через надмірну схильність трударя до алкоголю. Усі оці Ґоші, Афоні та інші радянські робітники часто переживали любовні та навіть екзистенційні драми, ніби вони були рафінованими інтелігентами з кінофільмів Інґмара  Бергмана.

У західному кіно такої ідилії не було. В американських та європейських фільмах про робітників ми знайдемо і соціальні конфлікти, і боротьбу за свої права. Скажімо, в американських стрічках образ пролетаря невід’ємно пов’язаний із профспілковою діяльністю. З одного боку, за його душу б’ються ліві партії та організації,  з іншого – манить своїми чарами суспільство споживання. Втім, сьогодні робітника, який виробляє промисловий продукт, слід шукати здебільшого на Сході, де мільйони людей, врешті-решт, забезпечують нормальне функціонування західного суспільства.

Наразі - десятка фільмів про життя та боротьбу робітників різних країн світу, починаючи від перших десятиліть ХХ сторіччя, і закінчуючи сьогоденням. Прикметно, що з часом уявлення про робітника у кіно змінилося: якщо у першій половині ХХ сторіччя переважав чіткий поділ на експлуататорів та експлуатованих, то згодом оцінка ситуації з обох "боків барикад" стала неоднозначною, як і самі герої картин.

"Арсенал" (1929, режисер Олександр Довженко; УСРР)

Ключові слова: реальні події, революція, Центральна Рада, повстання робітників заводу "Арсенал".

Коли і де відбувається дія: січень 1918, Київ.

Позитивні герої: робітники заводу "Арсенал", солдати Першої світової війни, пролетаріат та селяни України.

Негативні герої: цар Ніколай ІІ, офіцери, інженери, буржуазне керівництво Центральної Ради, куркулі, вояки Центральної Ради.

Чого прагнули робітники: покращення умов життя. Їхнє становище зовсім не змінилося зі здобуттям Україною незалежності. Формальним приводом для повстання стала конфіскація вугілля "Арсеналу" Центральною Радою, що означало зупинку заводу. Також поштовхом до повстання стало брутальне вбивство Леоніда П’ятакова – члена виконкому Київської ради робітничих та солдатських депутатів, заарештованого козаками Генерального Секретаріату. Працівники, які жили у злиденних умовах, виступили проти влади. Вони кілька днів вели бої на вулицях Києва, і ледве не захопили функціонерів Центральної Ради.

Чого досягли: Повстання було придушене переважаючими силами Центральної Ради, які із надзвичайною жорстокістю розправилися з робітниками. Втім, усі згадані події не знайшли відображення у "Арсеналі", який є не хронікою повстання, а революційною піснею про боротьбу робітничого класу проти капіталістів. Зрештою, сучасні дослідження доводять, що хоча роль більшовиків у повстанні і була значною, проте ініціатива належала звичайним робітникам, ніяк не ангажованих у класову боротьбу.

Особливості фільму: Стрічка хоч і бере за основу реальне повстання робітників заводу "Арсенал", все ж виводить на передній план вигаданого героя Тимоша, який вже з’являвся у довженківській "Звенигорі". Він є ідеалізованою постаттю пролетаря, який долучається до більшовиків, аби боротися із експлуатацією.

У цій стрічці Довженко поєднав свій знаменитий прийом "сну наяву" із динамічним монтажем і змалював злидні, у якому жив простолюд за царської влади. Він свідомо провокував глядача, монтуючи кадри із Ніколаєм ІІ, який з нудьги пише пустопорожній щоденник, зі сценами непростого життя селян, або ж зображав агонію німецького солдата, який через отруєння звеселяючим газом буквально помирає зі сміху в своєму окопі.

Довженко уникав кривавих сцен, заміняючи їх кінематографічними метафорами. Скажімо, ми не бачимо моменту катастрофи потяга, проте розуміємо масштаб трагедії, коли гармошка, яка за хвилину до того була в руках у солдата, раптом падає на землю і починає випускати повітря із розірваних міхів. Так само ми не побачимо і епізодів повстання. Трагічність подій передає сцена у лікарні, де медсестра пише листа для повстанця, який помирає у неї на руках, не залишивши адреси. Цьому слугує також епізод із похороном солдата, який повернувся через десять років додому лише у труні.

Та найбільш знаменитими стали епізоди фільму, в яких прибічник Центральної Ради, немов загіпнотизований, опускає пістолет, не в змозі вистрелити у більшовика і одразу ж падає, від його кулі, а також знаменитий розстріл Тимоша, в якому він постає безсмертним героєм, остаточно переходячи до ряду небожителів.

"Метоун" (1987, режисер Джон Сейлз; США)

Ключові слова: реальні події, шахти, експлуатація, страйк, штрейкбрехери, профспілка.

Коли і де відбувається дія: 1920 рік, містечко Метоун, що у Західній Вірджинії.

Позитивні герої: місцеві шахтарі та жителі Метоуна, штрейкбрехери, які долучилися до страйку, профспілковий діяч Джо Кенаган, шериф і мер міста.

Негативні герої: власник шахти,його охорона та детективи із агентства Болдвіна-Фелтса.

Чого прагнули робітники: Шахтарі Метоуна підняли страйк проти власника шахти, який володів землею та будинками робітників, занижував ціни на вугілля та залякував непокірних за допомогою банди головорізів із автоматами.

Чого досягли робітники: Кількамісячне протистояння закінчилося збройною сутичкою, в якій загинув мер Метоуна, кілька шахтарів, а також бійці "Детективного агентства Болдвіна-Фелтса", які приїхали втихомирити бунтівників. Тоді шахтарі нічого не добилися, але різня у Метоуні посприяла робочому профспілковому рухові та прийняттю на початку 1930-х законів, які захищали права робітників.

Особливості фільму:  Дія картини зосереджена на стосунках всередині громади Метоуна, яка знаходить у собі сили об’єднатися заради боротьби із жадібним власником шахти. Із початком страйку у місто приїжджає профспілковий діяч Джо Кенаган, який намагається переконати робітників вступити у союз із штрейкбрехерами (в основному афро- та італоамериканцями), а також доєднатися до профспілкового руху. Та серед страйкарів знаходиться один зрадник, який готовий пожертвувати життями своїх товаришів, аби вберегти місто від поширення "комуністичної зарази".

"Сіль землі" (1954, режисер Герберт Дж. Біберман; США)

Ключові слова: реальні події, епоха маккартизму, шахти, експлуатація, дискримінація за національністю та статтю, страйк, профспілка, єднання, "кухонне рабство".

Коли і де відбувається дія: 1951 рік, шахтарське містечко Зінк Таун, що у штаті Нью-Мексико (насправді Зінк Таун – вигаданий топонім, названий за іменем компанії Empire Zinc Company, що її робітники були змушені страйкувати; справжні ж події відбувалися у місті Ґранд Каунті).

Позитивні герої: шахтарі Зінк Тауну, їхні дружини та родини, жителі сусідніх містечок, діячі шахтарської профспілки.

Негативні герої: власник та керівники шахти, шериф та поліція.

Чого прагнули робітники: Оповідь ведеться від імені дружини шахтаря Есперенси. У неї двоє дітей, незабаром народиться третій. Колись місто Зік Таун називалося Сан Марко, а його земля належала селянам. Компанія скупила землі і тепер шахтарі живуть у будинках, орендованих у компанії. Умови праці на шахті важкі та виснажливі, шахтарів примушують виходити в забій по одному, через що весь час трапляються смертельні нещасті випадки. Крім того, робітникам-мексиканцям платять менше, ніж білим американцям.

Дружини шахтарів змушені займатися домашнім господарством у маленьких тісних кухнях без води та газу. Есперенса мріє, щоби її дитина ніколи не народилася, адже жити у таких умовах нестерпно.

Чергова смерть шахтаря у забої уриває терпець усім, робітники створюють профспілку і розпочинають страйк. Власникам компанії та місцевій владі не вдається зламати їхній ентузіазм навіть побоями та погрозами. Врешті-решт, вони домагаються заборони робітничих пікетів навколо шахти і тоді дружини робітників самі виходять на вулицю. З приходом жінок сили профспілки  зростають…

Чого досягли: поступок з боку компанії.

 Особливості фільму: Стрічка має непросту та драматичну історію. Режисер та сценарист фільму Герберт Дж. Біберман був занесений у "Чорний список Голлівуду", куди за епохи маккартизму потрапляли усі, хто симпатизував лівому рухові. "Сіль землі" не хотіла знімати жодна студія, тож Біберман зняв її за власний рахунок, розділивши витрати із іншими друзями з "Чорного списку". У фільмі знімалося лише п’ять професійних акторів, решта були членами профспілки шахтарів, або належали до їхніх родин.

Коли фільм було закінчено, у пресі піднялася справжня буря; його творців називали комуністами, а саму стрічку – комуністичною пропагандою. Картині відмовили у прокаті, і лише у Європі Біберман міг показати "Сіль землі" усім бажаючим. Стрічка дійшла до глядача лише у 1960-х і з тих пір вважається однією з вершин світового кінематографу.

І щоб не писали американські журналісти 1950-х, але "Сіль землі" насамперед проста, зрозуміла і надзвичайно драматична людська історія, яка не залишить вас байдужою. Вона близька за духом до картин італійського неореалізму, з його поетизацією  буднів простолюду. Цю стрічку, зокрема високо оцінював відомий інтелектуал Ноам Хомський.

Прикметно, що того ж 1954 року загальне визнання та вісім "Оскарів" отримала стрічка  режисера Еліа Казана "У порту", який сам долучився до діяльності комісії з антиамериканської діяльності. Ця картина розповідає про злочини і корупцію серед лідерів профспілок і базується на реальних подіях, які трапилися у доках Нью-Йорку. Зазвичай фільми, які звеличують діяльність профспілок та наголошують на їхній користі для робітничого руху, розповідають про те, як група людей відмовляється від власних дрібних бажань заради загальної спільної мети.

Картина  "У порту", навпаки, звеличувала індивідуальність робітника, який діє самостійно, не рахуючись із колективом. Фільм Казана не лише доводив (на реальному прикладі), що профспілки шкодять робітникам, але й закликав їх до індивідуалізму.

"Зроблено в Даґенгемі" (2010, режисер Найджел Коул, Велика Британія)

Ключові слова: реальні події, статева рівність, страйк, жіночі права, підтримка страйкарів високопосадовцями.

Коли і де відбувається дія: 1968 рік, містечко Даґенгем, що в Англії.

Позитивні герої: жінки-працівниці фабрики "Форд" у Даґенгемі та їхні чоловіки, майстер цеху з пошиття сидінь автомобілів Альберт Пассінгем, держсекретар Великої Британії Барбара Касл, рядові члени профспілки.

Негативні герої: Керівництво "Форда", керівництво профспілки.

Чого прагнули робітники: 1968 року на заводі у Даґенгемі працювало кілька тисяч чоловіків і лише 175 жінок. В основному це були швеї-машиністки, які зшивали автомобільні сидіння. Вважалося, що ці працівниці мають низьку кваліфікацію, тож отримували вони значно менше від своїх чоловіків.

Врешті-решт, вони зважилися на страйк. Ніхто не сприймав їхні наміри серйозно, аж доки не закінчилися готові сидіння, і виробництво на заводі не зупинилося. Проте керівництво "Форда"  відмовлялося виконувати їхні вимоги, адже підвищення зарплати в Даґенгемі автоматично означало впровадження таких самих стандартів і на інших заводах.

Чого досягли: Страйк жінок із Даґенгема та підтримка з боку представниці лейбористської партії, держсекретаря Барбари Касл, сприяли появі закону про рівну оплату праці, який був прийнятий у Британії 1970 року.

Особливості фільму: Головна героїня картини – працівниця Рита О’Ґрейді - вигаданий персонаж, але саме на її харизмі тримається усі картина. Рита втілює собою типову представницю робітничого класу, крім цього, вона подруга, дружина та матір. Їй доводиться зіткнутися зі справжньою дилемою: вона розуміє, що вимоги жінок цілком справедливі, проте до них не готове тогочасне суспільство, наскрізь патріархальне, яке негативно ставиться до активності представниць "слабкої статі".

Тож Риті і її подругам доводилося боротися не тільки із керівництвам "Форда", але і з деякими профспілковими лідерами та навіть власними чоловіками, які вважали, що догляд за будинком та дітьми, поки дружина на мітингу – не чоловіча справа.

"Робітничий клас іде до раю" (1971, режисер Еліо Петрі, Італія)

Ключові слова: сатира, пролетаріат, стахановщина, марксизм, профспілки, суспільство споживання.

Фільм-памфлет італійського режисера Еліо Петрі отримав "Злоту пальмову гілку" на Канському фестивалі 1972 року. Картина розповідає про життя простого італійського робітника Лулу, який все життя пропрацював на токарному станку і досяг майстерності у своїй роботі. Лулу - розлучений і платить аліменти на сина, якого майже не бачить. Решту зарплатні він витрачає на свою вибагливу дружину-перукарку та її дитину від першого шлюбу.

Чоловік одержимий своїми статками – він працює швидше і краще за інших, аби отримувати більше грошей. Та якось із Лулу стається нещасний випадок і він втрачає палець. Студенти-ліваки, яки постійно крутяться біля заводу, звинувачують у цьому керівництво заводу і підбурюють робітників на страйк. Внаслідок цього, довкола відрізаного пальця Лулу розпалюються справжні пристрасті, проте про самого чоловіка всі забувають. За участь у акції протесту він втрачає роботу і заново переосмислює своє життя.

У своїй стрічці Петрі доволі критично змальовує тодішніх студентів-комуністів, які, здається, вже забули, навіщо вони влаштували свій протест. Сам же робітничий клас, втілений у постаті Лулу, виглядає розгубленим і позбавленим будь-яких орієнтирів на фоні бурхливих політичних баталій. Зрештою, ані бездумне споживання, ані участь у антикапіталістичній боротьбі не приносять щастя головному героєві та не заповнюють порожнечу в душі.

"Хліб та троянди" (2000, режисер Кен Лоуч; Велика Британія, Франція, Німеччина та інші)

Ключові слова: нелегальні емігранти у США, експлуатація, страйк, сексуальна дискримінація, профспілковий рух.

Британець Кен Лоуч відомий своїми лівими поглядами. Цього разу він розповідає вигадану, але реалістичну історію життя нелегальних мексиканських емігрантів у Сполучених Штатах.

Мексиканка Майя перетинає кордон Сполучених Штатів, аби возз’єднатися із сестрою, яка живе у Лос-Анджелесі. Попрацювавши офіціанткою у барі, дівчина просить сестру влаштувати її прибиральницею у клінінгову компанію, де працює сама. Спочатку Майя слухняно виконує усі вимоги жадібного менеджера з підбору персоналу, який безжально оббирає своїх працівників та знущається з них. Та незабаром вона знайомиться із активістом профспілки прибиральників Семом, який відкриває робітникам очі на сумну дійсність – вони працюють за копійки, не отримуючи жодних соціальних гарантій.

Майя, Сем та їхні друзі розпочинають боротьбу за свої права. Та це дуже не подобається сестрі дівчини Розі. Зрештою, Майї доведеться дізнатися багато неприємних таємниць про свою сестру, адже та готова зрадити усе – і любов, і дружбу, і родинні почуття, аби не вступати у конфлікт з американськими роботодавцями.

"Хліб та троянди" здобув "Золоту пальмову гілку" на Канському фестивалі 2000 року.

"Блакитний Китай" (2005, режисер Міха Пелед; США)

Ключові слова: документальна стрічка,  китайські селяни, китайські робітники, трудова міграція, "потогінна система", західні корпорації, бідність, експлуатація.

Головній героїні цієї  стрічки - п’ятнадцять років, її звати Ясмін, і вона змушена покинути своє село у пошуках роботи. Батьки дівчини вони важко працюють, проте не в змозі прогодувати свою родину. Ясмін сідає на потяг і після дводенної подорожі опиняється у великому місті Шаксі за сотні кілометрів від дому. Там вона влаштовується на фабрику "Ліфенґ", яка виробляє джинси для провідних фірм світу.

Робота на фабриці важка та виснажлива, робітники працюють по 17-20 годин на день, а сплять у гуртожитках по дванадцять чоловік у кімнаті. Фабрика не забезпечує працівників їжею, лікуванням та відпустками, а за найменше порушення карає штрафом.

В туалет працівники можуть вийти лише двічі за зміну, понаднормові не оплачуються, зарплату затримують на місяці, а перший заробіток взагалі не виплачують. Ця система роботи абсолютно влаштовує і власника "Ліфенґ", і керівників закордонних фірм (фабрика обшиває США, Західну Європу та Південну Америку), адже пара джинсів обходиться закупівельникам у мізерні 4 долари. Робітники ж за кожну пару отримують один долар, який ділиться на всі 750 чоловік. За годину працівник фабрики отримує лише шість центів.

Ясмін та її подруги мріють заробити грошей і покинути фабрику. Дехто з дівчат змушений працювати, аби оплатити навчання старшого брата чи сестри в коледжі. Більшість робітниць стали працювати ще не досягши повноліття. Ці дівчата просто не мають вибору, адже людські ресурси у Китаї безмежні, тож ніхто не цікавиться долею однієї окремої людини.

І хоча режисер зізнавався, що багато сцен його фільму були постановочними, після перегляду "Блакитного Китаю" починаєш краще розуміти ціну простих китайських джинсів.

"Нація фаст-фуда" (2006, режисер Річард Лінклейтер; Велика Британія, США )

Ключові слова: нелегальні мексиканські емігранти, нечесний бізнес, чорна робота, шахрайство, експлуатація підліткової праці, антиглобалізм.

 Директор з маркетингу фаст-фуду "Mickey’s" дізнається, що у м’ясних напівфабрикатах незалежна експертиза знайшла кишкову паличку. Він виїздить на фабрику в Колорадо, яка займається виробництвом  цих напівфабрикатів. Власники фабрики демонструють стерильність та чистоту свого виробництва і директор ніяк не може зрозуміти, в чому ж проблема. Проте йому  не показали цехів, де трудяться нелегальні емігранти, які за копійки виконують найчорнішу роботу – убивають та патрають корів.

Вони настільки знесилені швидким темпом конвеєрного виробництва, що навіть не звертають уваги, коли фекалії потрапляють у м’ясо. У кожного з них своя життєва драма. Паралельно у стрічці розповідається історія школярки Ембер, яка із друзями-антиглобалістами вирішує врятувати корів, призначених до забою. Але зробити це не так вже й просто – корови бояться покидати звичні загони і виходити на волю.

"Імпорт-експорт" (2007, режисер Ульріх Зайдль; Австрія, Франція, Німеччина)

Ключові слова: гастарбайтери зі Східної Європи, бідність, чорна робота, сексуальна експлуатація, проституція, готель "Закарпаття".

Йдеться про українську дівчину Ольгу, яка змушена поповнити ряди гастарбатерів у Австрії. Вона працює медсестрою у лікарні, сама виховує маленького сина, допомагає старенькій матері та утримує брата-бовдура. Вона намагається працювати у інтернет-стриптизі, але зрештою, вирішує поїхати на заробітки.

У Австрії вона стикається із приниженням з боку місцевих жителів і їй доводиться виконувати важку та чорну роботу. Зрештою, Ольга опиняється у будинку для літніх, де лежать старі забуті всіма люди. Молода та доброзичлива дівчина стає для них рідною душею. І поки Ольга намагається влаштуватися у новому місці, безробітний австрійський хлопець вирушає у Східну Європу продавати вживані гральні автомати, згодом опиняється в Україні, де несподівано для себе втягується у місцеве життя.

"Луїза-Мішель" (2008, Гюстав де Керверн та Бенуа Делепін, Франція )

Ключові слова: комедія, Євросоюз, капіталізм, кіллер, зміна статі, убивство, неполіткорректність.

Маленька фабрика у Пікардії (Північ Франції) виробляє іграшки, проте її продукція не витримує конкуренції в умовах Євросоюзу. Керівництво обіцяє, що виробництво не припиниться і навіть дарує працівницям фабрики нові халати. Та коли наступного ранку дівчата приходять на роботу, вони дізнаються, що фабрику закрито.

Скликавши збори, робітниці вирішують, що ж їм робити далі. Одна з жінок – некрасива і завжди похмура Луїза - пропонує скинутися і найняти кілера для колишнього боса. Її подруги пристають на цю пропозицію і Луїза звертається за допомогою до Мішеля, який розхвалює себе як першокласного найманого вбивцю.

Луїза та Мішель вирушають на пошуки босів, та у дорозі розуміють, що у кожного начальника є власний начальник і щоб дістатися найвищого щабля, треба прикласти чимало зусиль. Герої цієї стрічки названі на честь знаменитої французької революціонерки ХІХ століття Луїзи Мішель, тож капіталістам у цьому фільмі розраховувати немає на що. І взагалі, Луїза виявляється чоловіком у спідниці, а Мішель – колишньою дівчиною, що відростила собі бороду.

Та й сама комедія – чорніше не буває. Здається, сценаристи та режисери стрічки Густав де Кеверен та Бенуа Делепін порушили усі табу сучасного західного суспільства. Вони знущаються над хворими на рак, терактами 11 вересня 2001 року, всиновленими африканськими дітьми, коматозниками, священиками, захисниками природи та нелегальними еміґрантами. Автори стрічки творять химерну пародію на сучасний світ, де вже немає нічого певного, і де ніхто нічому не дивується: ні пологам гермафродита, ні пісням про Ісуса у стрип-барі для гомосексуалів.

Українська правда. Життя, 1.05.2011