Юрій Андрухович
Ближче до новорічних свят про мого батька згадували. Телефонували додому й на роботу. Деякі просто заходили. Виявлялося, що в нього страшенно багато друзів.
Причому настільки ненав'язливо-скромних, що протягом решти часу вони жодним чином не засвічувалися – наче й не було їх. Траплялися й такі, що виринали звідкілясь по роках або й десятиліттях – якісь однокласники, одногрупники чи однополчани.
Далекі родичі, їхні друзі, родичі друзів далеких родичів, їхні однопляшники та однокамерники.
Ближче до Нового року батько починав користуватися шаленою популярністю. Він працював інженером у лісовому господарстві. Це означало, що саме він міг вирішити ялинкове питання. Десяток зелених красунь туди, десяток сюди – яка різниця!
Протягом одного-двох днів ялинки розвозили по хатах у найсуворішій згоді з батьковим списком друзів і родичів. Наша ялинка добиралася до нас останньою й виявлялася далеко не найкрасивішою. Мама завжди критикувала її, щоразу повторюючи приказку про шевця без чобіт.
Сам батько називав цей звичай варварським, але нічого вдіяти не міг. Раз на рік він наче вмивав руки, потураючи власній неспромозі зупинити масове нищення дерев, і відсторонювався від процесу.
Втім, він дуже старався догодити ялинкою дідові Степану, своєму тестеві. У дідовому помешканні були досить високі стелі, тож і ялинку для нього батько вибирав особисто. На таку ялинку можна було понавішувати удвічі більше всякої блискучої кольорової всячини, ніж на нашу домашню. Тим-то я й полюбив навідувати на свята маминих батьків.
Там завжди було що розглядати на пишних гілках, поки дорослі дедалі гучніше колядували.
Здавалося, що так воно й буде з року в рік і ніколи не настане цьому кінця. Ми щороку збиратимемося всі разом коло нашої головної ялинки, щасливі і вічні.
Минуло багато-багато років.
"Идёт дождь. Мокну. Будто на ковёр кто-то нассал. Или на ковролин... кому как", – так твітить у своєму блозі головна ялинка країни. Насправді вона не ялинка, а йолка і пише, звісно, російською – так, щоби потенційним читачам (твітеровим прем'єр- міністрам та президентам) було зрозуміліше. "Нассал, насрал, обделался по полной программе", – це все з їхнього лексикону, з їхньої, сказати б, мовної скарбниці. Таке вже в них почуття гумору. Це хтось із їхніх помічників замовляє такий дотепний піар своїй країні. Чомусь їм здається, ніби поставити раз на рік усенародну ялинку для підданих – єдине, що по-справжньому входить ув їхні обов'язки. "Бажаю вам мати таку радість кожен рік. І наступного діждатись", – ділиться з нами своєю власною радістю трудяга-президент. Я йому не заздрю.
Чергове новоріччя знову суне на нас. І ось уже знову ми бачимо на телеекранах ті самі задоволені пики, чуємо ті самі радянські пісеньки, а навколо нас – ті самі паркани і затори, штучність і фальш.
Неприродна гопницька радість б'є через край. І всюди так само – у Києві, Донецьку, Львові. Всюди цей дешевий маскарад, ці ятки з китайським непотребом, ця "Одесса Православная", ці продажні Діди Морози та скурвлені і запухлі від неякісної горілки Снігуроньки. Ця радісна дебільна музика, ці небезпечні, віджилі своє атракціони. Скільки людських життів заберуть цьогорічні святкування?
"Йолкі" – ось що повинно найперше хвилювати лохів у передноворічні дні. Їхній вигляд, передусім фараонські габарити. "Йолкі" – це такі недосяжні божества, що їх охоронятимуть спецпідрозділи в повному бойовому спорядженні. Які там пенсіонери, яка економіка, які політв'язні? У нас же "йолкі"!
От і виходить, що Новий Рік – це для тих, які в телевізорі: для політиків, прокурорів, естрадних зірок та їм подібних шанувальників "Мурки". А для всіх інших – перегороджені шляхи, паркани, стояння в надцятикілометрових заторах і дедалі лютіша ментярня.
І лише в далекому Ватикані все так по-українськи. І вічнозелена карпатська красуня, і передріздвяний настрій, і єднання душ, і щем великої таємниці.
Щасливі усміхнені українці на площі Святого Петра. Нині це їхня площа. У них відібрали Майдан, але треба ж і їм хоч десь почутися вдома. "Ми чуємо українські пісні і відчуваємо таку гордість, якої ми ніколи не знали, допоки жили в Україні", – кажуть вони.
Тут усе по-справжньому: і ялинкові іграшки, і пахощі зеленої глиці, і хор маленьких колядників. І жодної тобі фанери, жодного радянського фальшака. І навіть німецький Папа, промовляючи до нашого народу українською, робить це значно краще від якого-небудь Миколи Яновича.
Головна ялинка України, на жаль, не з нами і не тут. Але тут є ми і це ж, мабуть, головне. Щасливого Нового Року всім нам.
ТСН.ua, 26.12.2011