Віталій Жежера, Газета по-українськи

Інколи люди вмирають ніби без видимої причини. Хоча, якщо придивитися, то воно від того, що ці люди втрачають батьківщину, точніше —  починають відчувати, що стали чужі й непотрібні їй. Дехто з моїх друзів отак і загинув, не десь в екзилі, а тут, і про це тяжко думати. Легше знайти щось подібне — але по сусідству.

От був колись у мене в Мінську приятель, старобілоруський шляхтич за переконаннями. Він умів цінувати топографію. Народився в старому місті, а потім був переселений у новий квартал. Але раз на рік брав пляшку й казав жінці, що їде "на батьківщину" — туди, де колись народився, пропадав до ночі, й повертався щасливий. Втім, він умів бути вдома будь-де в своїй країні. Якось, коли я служив в армії під Мінськом, він увечері з'явився у мене в казармі — просто перестрибнув через огорожу й зайшов. На те, що його могли підстрелити в темряві, він сказав "Х-хех!" і зухвало блиснув очима. Мов, я тут вдома. Малого зросту, а дивився так, наче він на коні, а ти внизу.

Все це було ще за старих добрих часів, а загинув він вже в Лукашенкову епоху. Бачились ми незадовго перед тим. Щось в ньому змінилось — ніби загубив свого коня. Я гадав, це через те, що він розлучився з жінкою й ще не звик. Дивно, що не говорилося йому й про Білорусь, тільки "Х-хех!" та й годі — але ж, як сказано на початку, ця тема ніколи не здається видимою причиною наших подальших катастроф. Отак і з ним. Невдовзі після того він загинув.

Було так: ключ від квартири він залишив жінці й жив без хати. А якось запросив у гості нову дівчину. Можна піти до неї — але ж він шляхтич! А ключа нема. І він поліз по балконах, щоб зсередини відчинити двері свого колишнього дому. Й зірвався з останнього поверху.

Батьківщина тут ні при чім. Але, мабуть, є речі, про які небезпечно багато думати.

«Газета по-українськи», 01.12.2011