Дмитро Десятерик
Цикл документальних фільмів "Варта" – це серія короткометражних новел, створених українською фотографкою, кінорежисеркою і продюсеркою Мар'яною Шафро та режисером, оператором і продюсером Євгеном Матвієнком. Кожна частина циклу присвячена окремому роду військ: вертолітникам, танкістам, пілотам літаків, медикиням. Цими днями в музеї Батьківщини-Матері в Києві відбувся спеціальний показ новели "Голоси", присвяченої тим, що першими прибуває на місце трагедії після російських обстрілів, – рятувальникам та пожежникам ДСНС.
Автори називають "Варту" новим українським епосом. І дійсно, наші воїни постають як майже античні герої. Діалогів немає, усі монологи та сповіді звучать за кадром. Фронтова хроніка зведена до мінімуму, натомість перед камерою заворожливо красиво, під яскравий музичний саундтрек, показано працю й будні військових: як вони керують танками, гвинтокрилами, літаками. Така сама піднесена оптика і для більш драматичних "Голосів" – робота ДСНС на місцях обстрілів, порятунок поранених у польових шпиталях.
Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик поговорив з Марʼяною про історію створення "Варти", про те, як ці новели стали частиною навчання в середніх школах і чому, на думку режисерки, українцям треба перестати боятися слова "пропаганда".
Марʼяно, як розпочинався цей проєкт?
Ми з Євгеном Матвієнком працювали як творчий тандем: я режисер, він продюсер, займалися музичними відео, рекламою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, стало зрозуміло, що контексти змінилися і ми більше не можемо робити те, що робили. Почали волонтерити, через волонтерство завʼязали дружбу з різними підрозділами у війську, зрозуміли, що хочемо знімати людей, котрі захищають країну. І так поступово вибудовувалася "Варта".
Ми самі спершу не знали, що робимо і для кого. Просто їхали з камерами в підрозділи, які нас надихали. Новела про ДСНС знімалася два роки, тому що Женя їздив на прильоти в Києві та в Харкові з камерою, знімав, що діється після ракетних ударів Росії. І от нарешті ми зібрали фільм. Тож у нас не було ніякого задуму.
"Варта" сама себе вирощує і зараз доросла до масштабу, коли нашими фільмами відкривають великі свята, їх показують 5 мільйонам українських школярів, щоб вони вивчали новітню історію України через наші роботи. Тож, по суті, ми стали підручником для дітей.
Тепер, коли це регулярний процес, чи є певний принцип, за яким ви добираєте героїв і теми для чергової частини?
Можу сказати – за серцем. Як натрапляємо на когось, хто нас надихає, то розвиваємо тему, сидимо, брейнштормимо. Припустимо, через одного героя чи героїню для нас відкривається вся історія окремого роду військ або тема жінки на війні. Нас надихають люди.
У вас немає прямої мови перед камерою, репліки героїв тільки за кадром, мінімум фронтової хроніки. Чому саме такий формат?
Мені здається, що жанр, коли в камеру розповідають воєнний фактаж, не є настільки занурювальним і поетичним. Наш формат дуже гнучкий, тому що ми, коли приїздимо в іншу країну, не тільки показуємо фільм у кінотеатрах, а можемо бути інсталяцією в музеях, що триває місяцями.
Інакше кажучи, це така форма короткого метра, в якому документалістика стерта під нуль і, навпаки, акселеровано різні творчі прийоми. Вона нам дає дуже велику свободу в межах того, де ми можемо доносити необхідну інформацію. Тому наше кіно дивиться і молодь, і творча еліта, яка, певно, не звернула б увагу на фільм, знятий на GoPro на передовій.
Ми розповідаємо історії людей і для закордонної авдиторії пояснюємо, що діється в Україні, без надриву і перевантаженості фактами, а через ототожнення себе з героями на екрані. Ти розумієш, що це така сама жінка, як і ти, і вона могла б з тобою запросто ходити обирати продукти в супермаркеті, але натомість вона собі обирає берці, щоб перезимувати в бліндажі. Мені здається, що цей момент об'єднання цивільного та військового населення України – наша важлива місія.
На яку аудиторію ви розраховуєте?
Вона в нас широка. Військовим цікаво дивитися кіно про них самих, вони бачать, що про них пам'ятають. А для цивільних сухий фактаж жертв, втрачених територій, зруйнованих будівель, що зазвичай фігурує у фільмах про війну, занадто важкий для сприйняття. А наша форма дуже проста. Це, по суті, воєнна медитація, а не кіно. Тобі не треба збирати якісь дані з фільму. Завдяки якісній картинці, музиці, яку ми пишемо з найкращими композиторами, простим героям, яких дуже легко ототожнити з собою, бо вони говорять про любов, про щастя, про дім, про сім'ю, – це дуже легке кіно для сприйняття, попри його важкі аспекти.
І тому зрештою до нас прийшло Міністерство освіти і сказало, що позаяк у нас немає крові, вбивств, якихось жахів, плюс короткий формат, то це добре для школярів. Як ми довідалися вже пізніше (і ми не планували цього), – в українській школі рекомендована тривалість відеоматеріалів – 15 хвилин. І це якраз хронометраж наших фільмів. І тому Міносвіти бере все, що в нас виходить, у загальноосвітню програму з новітньої історії України для 10-11 класів. Тобто ми, по суті, стали підручником, тією людиною, яка колись приходила на свята і розповідала про війну. А тепер ми у відеоформаті закриваємо це для школярів, і мені здається, що це так само крута форма визнання.
І окрім усього іншого нас часто беруть на публічні імпрези. Ми от зараз відкривали в Копенгагені величезний демократичний саміт на тисячі людей новелою "Вона". "Варта" – дуже зручний формат для великих подій, де обговорюються світові питання. Окрім цього, в університетах показують наші фільми з освітньою метою. Тому, мені здається, наша авдиторія від 14 до 120, але, можливо, це ще й далі трансформуватиметься.
Ви враховуєте іноземного глядача, судячи з англомовних титрів. Але журі на великих фестивалях і міжнародних преміях все ж віддають перевагу фільмам, що розповідають про темний бік війни, ґрунтованим саме на репортажній оптиці. Як ви в цьому себе бачите?
Ніяк. У нас немає такої мети. Були випадки, коли фестиваль пропонував нам участь і ми завойовували нагороди, але назагал для нас цей шлях не зовсім зрозумілий. Наразі ми себе знаходимо в тому, що їдемо в тур і беремо з собою наших героїв, їдемо містами Європи, Америки, показуємо кіно, збираємо гроші. Кожний показ збирає відносно невеликі суми, 10-20 тисяч євро, але це досить суттєві кошти для підрозділів, які ми знімали. Тому намагаємося зробити покази нашою постійною місією. Але фестивалі самі собою відбуваються час від часу. Зараз збираємося скласти повний метр з наших п'яти фільмів, щоб піти таки суто фестивальним шляхом і подивитися, як воно працює. Можливо, матимемо більше охоплення авдиторії. Ми, по суті, аматори. Це перше кіно, яке ми взагалі зняли. І те, що "Варта" так виросте за чотири роки, ми ніяк не могли спрогнозувати. Ми просто робили те, що не можемо не робити.
Невже у вас не було спокуси намацати свою авторську манеру в кінематографі і розвивати її?
У нас абсолютно немає особистих амбіцій. Це просто змога розповісти історії українських героїв та зберегти їх у часі. Мені здається, що "Варта" почне мати більше значення з часом як історична хроніка війни в Україні. І це ще й спротив російській пропаганді в тому маленькому масштабі, який ми можемо собі дозволити, бо коли звучать наші герої, то цей простір не так заповнений Росією.
Звідси наступне питання. У вас до другої новели є епіграф з Ремарка, а він війну зображав геть не героїчно. А ваш фокус саме на героїзмі. То чи можна назвати "Варту" пропагандою?
Я не вважаю, що пропаганда – погане слово. Такий погляд нав'язаний Росією, як на мене.
Тоді переформулюю: чи потрібна пропаганда нам у нашій ситуації?
Дивіться, ми всі налякані словом "пропаганда" через те, що воно підв'язане під Росію, з негативним контекстом. Але ж є, наприклад, пропаганда здорового способу життя, правильно? Через кіно доносити українську героїку – що в цьому поганого? Повторюся: по-хорошому, нам треба взагалі припинити боятися слова "пропаганда". Росія це робить шикарно, і для того, щоб чинити опір її пропаганді, нам потрібна своя, не гірша машина, скажімо так.
Є ж навіть термін "контрпропаганда".
Контрпропаганда – знов-таки, це ототожнювати себе з російською пропагандою. Типу, ви сказали так, а ми скажемо отак. Але, мені здається, їх просто можна не помічати і створювати своє велике, красиве, за що хочеться чіплятися розуму. Не відштовхуватися від ворожих наративів, а просто жити своїми героями, своєю історією, своєю музикою, своїм кіно. Можливо, ми не ідеально це робимо зараз, але ми розвиваємося.
Чи нам бракує нашої якісної пропаганди?
Скажу так: на мою думку, нам не вистачає власного інформаційного контексту, і часто це стається через брак коштів. Російське кіно, російський арт, російські митці заповнюють європейський простір не тому, що в нас нема чого показати, а радше через те, що немає змоги це зробити. От, приміром, остання Венеційська бієнале, де Росія прозвучала дуже гучно. Я знаю про величезну кількість чудових проєктів та ідей, на які просто немає грошей, аби вони гідно прозвучали. Рашистська пропаганда – це передусім неймовірно великі бюджети.
Власне, в мене було питання, що треба нашому кіно, щоб бути помітнішим у світі.
От "Варту", по факту, дві людини роблять. А ви уявіть, якби цим централізовано опікувався Мінкульт, якби українські оперні співаки були представлені на серйозних фестивалях, українські митці брали участь у Бієнале не в третьому павільйоні в кінці світу і наліво, а мали своє місце в Джардіні Наполеонічі, де всі основні павільйони. Дуже часто це, на жаль, питання бюджетів. А скільки Росія витрачає на систему ботів у соцмережах і як це впливає на суспільну думку, українську в тому числі?
Жахливо, що наші співгромадяни знаходяться під впливом штучного інтелекту, що диктує одні й ті ж посили типу "як спиться Зелі", "де ви були, коли…" тощо. Якби в України були такі ж кошториси, як у наших ворогів, думаю, що ми були б гіперуспішні. "Варта" нам коштує майже нуль, і ще збираємо нею пожертви і маємо просвітницьку місію для іноземного глядача.
Які у вас подальші плани?
-Нам би дуже хотілося співпраці з американськими ДСНСниками, аби встигнути презентувати серію "Голоси" у Національному меморіалі та музеї 11 вересня 2001 року. Адже початок фільму ототожнює російський терор з терактом, який стався у Нью-Йорку того дня. Велика кількість кадрів один в один: як собака шукає тіла жертв, як пожежники розбирають завали, однакові пози, однаковий жах того часу в Америці і в нас сьогодні. Це кіно має шанси глибше лягти в серця американців. Плануємо покази в Амстердамі у вересні. Ведемо перемовини з Колумбійським університетом, найімовірніше, українська кафедра там їх покаже. Потихеньку рухаємось у межах своїх можливостей.