- Чи вплинула на різкий ривок у розвитку вітчизняного кіноринку заборона російського медіапродукту?

- Так, це один з моментів. Але, знову ж таки - ну яка заборона? По факту, всі бажаючі дивляться російські серіали і фільми абсолютно спокійно. Молоді користуються інтернетом, а літній людині родичі поставлять супутникову антенку, і дивися зранку до вечора все, що показують на російських каналах. Хіба ми цього не знаємо?

Але є певні економічні наслідки: росіяни вже за це гроші не отримують, як раніше. Тобто, як тільки заборонили російський медійний продукт в Україні, це стало відчутним ударом для російського кіно-медіаринку, вони до 20-30% прибутків відразу втратили. Це- серйозно.

І якщо українське кіно зараз не скористається цією ситуацією, то буде дуже погано. Тим більше, що саме почали відбуватися соціальні процеси пробудження суспільства, люди перестали відчувати пострадянську травму, перестали соромитися країни, в якій вони живуть.

Це ж прикметно, що наші емігранти, які у 90-і, 2000-і роки виїхали до інших країн, раніше просто соромилися, що вони з пострадянського простору. Вони воліли, щоб їх сприймали, наприклад, за поляків. Я стикався з подібним, коли їздив за кордон, і розумів, що це відбувається через комплекс меншовартості, причому всім пострадянським країнам притаманний.

Я не можу зараз говорити за всіх, але українці раптом почали відчувати себе гордо. Гордитися тим, що вони є українці. З початком Майдану наші прокинулися всюди, усі українські спільноти, які давно емігрували і вже отримали громадянство в Штатах, Канаді, Німеччині почали себе дуже активно проявляти там.

- Які українські фільми за останні 5 років ви вважаєте найзнаковішими?

- Це, наприклад, фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я», який чи не найуспішніший за всю історію українського кінематографу. Єдине, що він досить складний для широкого глядача. Це знакове кіно. По-перше, воно довело, що українське кіно може бути на гідному рівні. По-друге, це дуже яскравий художній образ суспільства, в якому ми на той момент знаходилися - абсолютно пригноблене, депресивне, без перспектив, без якогось прогресу розвитку, яке не може навіть висловитися. Це просто феноменальна картина, і так сталося, що вона відбулася в той момент, коли це було дуже актуально.

Якщо говорити про певний шлях, який відбувся за цей період, то фільм «Кіборги» я теж вважаю знаковим. Це дуже сильний художній образ, який демонструє вже нову людину на українському просторі. Ті, хто знайомий з творчістю Ахтема Сеітаблаєва, очікували якогось такого добротного фільму, на кштал його серіальних робіт, а вийшла натхненна, вражаюча картина. Це його найкраща робота, я вважаю.

Дуже величезна заслуга в становленні українського кіно у Наталії Ворожбит, яка є однією з найкращих кіно- та театральних драматургів.

Для мене дуже знаковим і важливим також є вихід у прокат фільму «DZIDZIO Контрабас». З одного боку, це демонструє, що популярна культура, так чи інакше, в нашій країні є досить потужною і має свого прихильника. Тобто, йшли не на кіно, а йшли на Дзідзьо, звичайно. А з іншого боку, це дуже цікавий момент - осмислення в гумористичній формі такого явища, як трудова міграція. Поки що про нього згадують лише в соцопитуваннях і невеличких публіцистичних матеріалах.

У фільмі демонструється важлива для суспільства тема. Якщо ти все своє життя присвячуєш якомусь явищу, яке не має відтворення в певних образах у суспільстві, то в людині виникає діра, тобто, ніби її взагалі не було. А у нас мільйони людей, які десятками років їздять на Захід, працюють, привозять гроші.

Тему робочої міграції у «DZIDZIO Контрабас» показано в тому ж емоційному форматі досвіду, що є найближчий прообразам героїв цього фільму. Звичайно, все це придумано, це комедія, фантастика, але відстані між глядачем і тим, що відбувається на екрані, немає. Цей фільм, насправді, дуже соціально-важлива подія.

- Я навіть чула припущення, що Дзідзьо має всі шанси стати більше актором, ніж співаком.

- Він дуже талановитий. Я свого часу був режисером СВ-шоу Андрія Данилка, тобто Вєрки Сердючки. Це були 90-і роки, і я, в принципі, дуже непогано на той момент знав специфіку гумору.

Таких талановитих людей як Дзідзьо - в плані ексцентричного гумору - одиниці на мільйон, в нього справді потужний талант. Він ловить найтонші н'юансики, перевтілюється. Чи буде він далі розвиватися як актор, чесно кажучи, не знаю. Зараз вони отримали той максимум, на який навіть, я думаю, не сподівалися, і після того дуже тяжко втриматися на такому рівні польоту... Це дуже складно.

- Можливо, наступний фільм буде ще кращий?

- Вони роблять зараз наступний фільм, я думаю, він теж матиме успіх, побачимо, не хочеться забігати наперед. Тому що - людина талановита і хочеться, щоб вона нарощувала свій потенціал, масу і переходила вже в статус не просто шоумена, а в статус справді метра, як Чарлі Чаплін, наприклад.

- Почекаємо, що буде. А як ви оцінюєте фахову підготовку українських молодих акторів, і чи взагалі вистачить їх на ту кількість фільмів, які зараз почали зніматися?

-  Я дивлюся все, що знімається за державні кошти, а зараз дуже багато всього знімається, і практично у кожному фільмі є яскраві акторські роботи. Насправді наш акторський потенціал серйозний.

Але проблема існує в тому, що досить довгий час уявлення про акторську роботу формувало телебачення, тобто всілякі другорядні серіали категорії В. Яким би талановитим не був актор, він знаходиться в цьому соціумі і зазнає його впливу, бачить по телевізору, як грають його колеги, і підсвідомо засвоює штампи.

На наші кастинги приходять підлітки, які не мають акторської школи, але вони підсвідомо починають грати, як в серіалах.

На знімальному майданчику всі актори перебувають в стані стресу. Це не театр, де є спілкування з залом, де дійство починається, підхоплює, ти входиш в певний ритм, який потім тебе тримає. В кіно - це шматочки, шматочки, шматочки, і кожний раз ці шматочки ще й місцями переставлені. Це стрес. Я знову ж підкреслюю, який би потужний актор не був, він все одно знаходиться в стані стресу на майданчику. І цей стрес робить свою справу. Людина перестає керувати своєю фізикою, у неї починають спрацьовувати речі, які були закладені в підсвідомість  - про те, як воно має бути. Це складно. Це ж не впевненість в собі, актори не впевнені в собі люди.

- Передивилася щойно ваш фільм «Зелена кофта», там зовсім юна дівчина головну роль грає. Чи є якась специфіка у роботі з непрофесійними акторами?

- Ми готуємо акторів, той же Слабошпицький, наприклад, взяв реально глухонімих і почав знімати. Так, це робота, час, підготовка, певні репетиції.

- Де ви таких акторів набираєте?

- Кастинг. У нас є майстри кастингу, Алла Самойленко, наприклад. Це люди, які мають велику базу, які вміють шукати. Починаючи з якихось студій, закінчуючи поїздками в провінцію до шкіл.

- То навіть їздите до провінційних шкіл? Так що, для когось може здійснитися казка, що приїхали, побачили і перетворили на зірку?

- Абсолютно. Якщо говорити про підлітків, то насамперед, шукають носія образу, який вже прописаний. Тобто, таку людину, яку просто можна було б розкріпостити, і яка б, грала сама себе. Вимагати від молодих акторів, тим більше підлітків, щоб з ними на майданчику відбулося перевтілення з однієї людини в іншу, дещо складнувато. Але в межах образу це може відбутися. Трапляється, що людина на початку зйомок несе в собі один заряд, а в кінці фільму вона вже має зовсім інший емоційний заряд, навіть характер.

- А щодо дорослих акторів, досвідчених?

- Звичайно, в першу чергу, вітаються досвід, професійні можливості. Тому що осмислення того, що ти робиш і як ти маєш це зробити, приходить з досвідом, і багато років треба витратити, щоб стати насправді пластичним кіноактором.

- Чи залучаєте ви до роботи під час зйомок фахових консультантів, наприклад, психологів? Бо деякі фільми у вас глибоко психологічні, мені цікаво це навіть як глядачу.

- В певних аспектах, коли це стосується специфічних речей, звичайно, консультуємося, і не тільки з психологами.

Наприклад, коли знімали «Зелену кофту», я спілкувався з авторитетним слідчим по тяжких злочинах, він вже на пенсії, але специфікою його роботи було саме розслідування серійних вбивств. Він розказував дуже багато речей про серійних злочинців та кримінальні н'юанси, не відомі широкому суспільству. 

В творчому плані цей матеріал дуже цікавий, тому що, будь-яке кіно - документальне, ігрове - живе за рахунок конфліктів, які максимально проявляють характери героїв, за якими ми слідкуємо. Конфлікти ставлять героїв у незручні ситуації, які змушують глядача їм співчувати. Я думаю, що кримінал і кримінальні епізоди, починаючи з Шекспіра і до кінця існування людства, будуть топовими в драматургії.

- Чи розглядаєте ви для себе можливість переходу до комедійного жанру?

- Дуже хочу комедію! Насправді, мені це взагалі притаманне, а чому ж мене Роднянський зробив режисером «СВ-шоу»? Тому що я постійно його діставав тим, що давайте знімати комедії.

Єдине, що комедія дуже сильно залежить від соціально-культурного клімату, який існує в країні, а фактично у нас він тільки зараз почав складатися.

Ми ж бачимо, що наприклад, є «DZIDZIO Контрабас», а є ще певна кількість комедій, які також збирають великі касові збори, наприклад «Свінгери», чи фільми Зеленського, які експлуатують вже сто разів пережований радянський та пострадянський контент образів, жартів, тем.

- Можливо, вони такі успішні ще й через те, що там знімаються шоумени?

- По-різному. Я маю на увазі, те чим вони оперують. Вони оперують, умовно кажучи, жартами з останньої сторінки радянських видань: анекдоти або фельєтон про алкоголіка. Хоча, це відбувається не тому, що вони не талановиті, а тому що існує певний жанр гумору...

Жартувати модерново досить важко, тому що, як правило, ти починаєш використовувати образи, які ще не є сталими, і це, як правило, не спрацьовує для широкої аудиторії. Коли ти жартуєш, то маєш оперувати речами, які всім навколо зрозумілі, тоді всім буде смішно.

Останнім часом, завдяки бурхливим подіям та купі інших обставин, у нас почали з'являтися свої, українські, притаманні лише нам сталі образи і з цим треба починати працювати.

- Ви, наприклад, раніше казали раніше, що плануєте створити серію гіфок на бабу Прісю з фільму «Брама». Коли на них чекати?

- Воно має сенс, коли кіно вже піде в прокат, зараз ми поки що набираємо енергію, щоб це зробити. У нас є концепт і певні ідеї, як ці гіфки пустити до соціальних мереж.

- Нещодавно я спілкувалася з Ірмою Вітовською, зокрема, про її зйомки у «Брамі», і мені здалося, що вона просто закохана у свою бабу Прісю. Я дивилася на неї і думала, як таку молоду і красиву жінку можна перетворити на літню бабусю? А вам вдалося. Як сталося, що саме Ірму запросили на цю роль? Чи спрацювало те, що в театрі вона грає бабу Прісю?

- Там багато моментів спрацьовувало. Вийшло так, що я з Ірмою досить давно знайомий і знаю її талант не тільки з боку серіалу «Леся+Рома». Ми з нею працювали і на деяких телевізійних проектах.

Якщо ти свій талант не втілюєш, він починає тебе з'їдати - це ж страшна проблема. Люди впадають в депресію, чоловіки, як правило, починають зловживати алкоголем. Серед радянських творців, це взагалі традиція була - пити, пити, пити, і помирати в 60 років. Бо вони існували в дуже жорстоких обмеженнях. Умовно кажучи, для того, щоб мати певний соціальний успіх, ти мав писати про піонерів, а це є наругою над божим.

У Ірми безумовно є талант, і вона вражаюча актриса. Хоча в неї були також можливості отримати статус телевізійного, медійного обличчя, яке косить бабло, використовуючи три вирази обличчя при цьому. Багато акторів так роблять, але їй не дуже хочеться грати тільки якихось кумедних дівчаток.

Я регулярно ходжу до неї на вистави, вона мене запрошує. Коли я побачив виставу «Сталкери» за п'єсою Павла Ар'є «На початку і прикінці часів або Баба Пріся», для мене це стало дуже приємною несподіванкою, мене вразило і те, що робила Вітовська, і сама драматургія. П'єса тоді засіла у мене в голові і не виходила. Ми ходили на неї разом з дружиною Юлею, і вона сказала: це справді кіно. Тож я почав думати, як з цієї п'єси можна зробити кіно, як можна цю камерну історію, написану для трьох-чотирьох акторів на майданчику, розгорнути для повноцінного фільму.

Ну, і коли вже стало зрозумілим, як це зробити, і ми з Павлом про це вже написали, то питання, кого брати на роль баби Прісі, було найголовнішим.

Кіно - це жорстокий формат, і якщо людина грає те, що їй не притаманне - це дуже добре видно. Тим більше, якщо хтось починає грати вік в усіх варіантах - чи жінка дитину, чи молоді старих, - в кіно це жахливо. Ми шукали серед вікових акторів, та на жаль, у нас немає літніх актрис, щоб 80-річну бабусю зіграти. Є актриси театру, але вони - діви, і аж ніяк не чорнобильські бабусі. У нас був найвірогідніший варіант взяти чоловіка, щоб він зіграв цю бабу.

- Навіть так?

- Я вам серйозно скажу, був такий реальний варіант, це досить виправдана практика. Але важливий нюанс в тому, що історія баби Прісі не про вік, розумієте? Те, що їй за 80, не є головним, це обставина. Головне - це жіноча сутність, причому така, яку жодному чоловікові не під силу зіграти. В ній закладена потужна прадавня сила, вона - як праматір, жорстока, брутальна і жіночна водночас.

Те, що Ірма робила на сцені, було саме воно, ця сутність була в ній, і ми почали розглядати абсолютно фантастичний варіант - потужну роботу з гримом маски.

Насправді, це експеримент - не зважаючи на сучасні технології - щоб людина зіграла від самого початку, не виходячи з кадру, до кінця фільму, постійно в масці. Це було страшне випробування. Спочатку ми зробили проби, зрозуміли, що таки-так, це працює, причому перед нами зовсім інша людина. Я до кінця фільму не міг ніяк звикнути, ніби дві людини для мене: Ірма і те, що з'являлось в кадрі.

- Ірма дуже цікаво сказала про свою роль: Я дуже люблю отого свого звіра, який в дичині живе, свою бабу Прісю.

- Це були абсолютно різні люди, я не міг з нею спілкуватися, і коли вона починала розслаблятись і давати справжню себе, то це просто шокувало. Я серйозно.

Також це зовсім не те, що типу, от він взяв актрису, вона зіграла те, що грає в театрі, ні! Це не театральний образ, це зовсім інший образ і зовсім інша історія і з бабою.

- А кого ви бачите глядачами «Брами»? Це буде більше фестивальна аудиторія, чи широкий загал?

- Ми бачимо молодого глядача, тому що все дуже доступно зроблено. Це аж ніяк не спроба вступати в діалог з Тарковським і його «Сталкером».

З одного боку, це ніби казка, тому що в даній ситуації ти відчуваєш себе абсолютно комфортно і психологічно зручно, бо це десь в Чорнобилі, ти ніколи там, якщо сам не захочеш, не опинишся, тебе не стосуються ці проблеми і цей постапокаліпсис.

А з іншого боку, це якраз та підступна річ, за рахунок якої ми дуже емоційно хапаємо глядача і він починає співчувати цим, спочатку таким кумедним, персонажам.

Тобто, наш фільм для широкої аудиторії, причому молодої. Зараз ми готуємо наш меседж, плакат, трейлер, для того, щоб саме молодь не злякалася, що це щось таке зарозуміле, травматичне, в поганому сенсі таких речей, якась "заумь" фестивальна.

Це, в першу чергу, кіно, де глядач отримає сильні емоції, він буде неочікувано для себе лякатися і навіть плакати під фінал. Це буде потужна емоційна розвага.