Автор «Живих» і «Назви своє ім’я» — про те, як розповідати історію в неігровому кінематографі.
Анастасія Чупринська, «MediaSapiens»
Один із найтитулованіших українських режисерів-документалістів, Сергій Буковський співпрацював зі Стівеном Спілберґом, знімав фільми про Голодомор, Другу світову війну та багато інших серйозних речей. Проте каже, що сміх у залі під час показу стрічки — найкращі оплески. У Школі журналістики Українського католицького університету режисеррозповідав про те, як конструювати історію в неігровому кіно.
Документальне кіно я поділяю на три категорії: історичне; біографічне — те, що фіксує поведінку; те, що фіксує емоції.
Тільки не називайте документальне кіно документалкою. Це клопітка праця, що потребує сильного втручання автора в реальність. Я називаю це «сушкою мозку».
Кіно не можна переказати словами, воно метафоричне. Щоби глядача торкнуло, потрібно побачити в калюжі океан. Якась деталь — частина замість цілого — створює образ і виражає те, що ти хочеш сказати. Якщо тобі вдалося цю деталь помітити. Але якщо ідею не можна викласти на папері, нічого не вийде.
Ідеального сценарію не існує. Є компроміс між планами автора й реальним життям.
Мені було дуже важко звикнути до телевізійного зображення: я все життя знімав на плівку. Воно вбивче для мене, я завжди шукаю способи змінити його, дистанціюватись. Я не люблю логіки побудови кадру «від А до Б» і навпаки, адже життя куди складніше.
Теми можна знайти просто під ногами. У вашому селі, на вашій вулиці, у вашому домі. Треба вміти бачити незвичайне в буденному.
Коли знімаєш, для камери цікаво те, що було до і буде після.
Спершу обираю матеріал, без якого фільму не може бути. В іншій папці — резерв. Часто буває: приїжджаєш зі зйомки, маєш добрий матеріал. Та кіно не складається: немає структури. Посередній матеріал, навпаки, іноді складається в гарну картину. Під час зйомки я одразу намагаюся структурувати відзняте — автоматично думаю про монтаж. Але несподівані, спонтанні речі теж бувають корисні.
Монтаж потрібен для досягнення ефекту повноти. Якщо говорити прагматично, кіно — це сума всіх історій та елементів. Ця сума прорахована, і нічого страшного в тому немає. Професійний режисер монтажу — це той, хто робить фільм саме таким, яким ти його запланував.
Коли монтуєте, звертайте увагу на паузи. Це найцінніше в фільмі: вони творять атмосферу. Тиша — це теж звук. Вона навіть може дихати. Тиша — це не просто секунди, коли тихо в кадрі: іноді на неї можуть піти місяці роботи.
Я ставлюся до звуку в кіно як перфекціоніст. І дуже обережний із музикою.
Камера забирає в людини життя. Певний час пересічні люди, яких ви знімаєте, стараються виглядати так, як хочуть, а потім відпускають себе. Коли людина перестає думати про те, як виглядає, вона почувається вільною. Наберіться терпіння. Треба, принаймні, каву випити з людиною, яка розповідатиме вам історію. Дітям і старим людям зазвичай байдуже, що їх знімають, тому вони найкраще поводяться в кадрі.
Хочете зануритись у людину чи ситуацію — не поспішайте. Зачекайте п’ять-шість днів.
Коли виходить зняти довгі суцільні шматки відео, режисеру дуже щастить: вони неймовірно переконливі.
Документальність — це реальність, яку режисер і знімальна група втягують у себе. Чи можна поставити камеру так, щоб вона знімала об’єктивно? Ні, адже її ставить людина.
Важливо уникати кліше. Наприклад, коли знімаєш фільм про геноцид і хочеш створити відчуття трагедії, потрібно розуміти, що це дуже делікатні речі. Перед зйомкою потрібно встановити етичні межі, зрозуміти для себе, чого знімати не варто. Багато залежить від бекґраунду. Я передивляюся дуже багато матеріалу, перш ніж працювати над такою темою. В мене вдома три ящики касет із відео про Голодомор, знятих в усій Україні. На жаль, коли ми почали роботу над фільмом «Живі», виявили, що в кіноархіві немає жодного документального кадру з 1932-1933 років. Збереглися тільки пропагандистські фільми.
Щоби тканина фільму була гармонійною, весь час треба осмислювати навколишній світ. Багато і постійно читати. Різниця між журналістикою й документалістикою не лише у фокусі, а й у самому процесі роботи над темою.
Напрямків і жанрів безліч, але телебачення обмежує. Те, що ми сьогодні бачимо на телеекрані, є радше поєднанням репортерства і кіно, ніж власне кіно.
Нам потрібні сильні історії, але… Розмовляючи з Мирославом Слабошпицьким про його фільм «Плем’я», я сказав, що мистецтво існує не для того, щоб наприкінці фільму повбивати всіх тумбочками. Бо навіщо переконувати глядача, що життя погане? До того ж, я не люблю нецензурщини на екрані, хоч би й заради реалістичного ефекту.
Мрію про створення архіву візуальної історії України. Такий проект згодом може стати прибутковим.
Знімати в Україні є що. Сьогодні документальне кіно в нашій країні переживає своєрідний революційний момент. Та Україна має показувати світу не лише війну і проблеми. Є теми, де ще копати й копати. Шістдесятники, наприклад. Але відродження українського кіно не може бути миттєвим. Ми маємо бути терплячими й наполегливими, відновлювати кінематограф поступово.