KINO-KOЛО 

Дискусія “Асенал” Олександра Довженка: 1929-1999” відбулася 2 грудня 1999 року в конференцзалі київського Дому кіна. Її було присвячено 70-річчю кінокартини. Йшлося про художню візію історичних подій у фільмі Довженка, про те, як стрічка резонує з новітньою українською історією, про долю й політичні погляди самого Довженка. Дискусію, що в ній взяли участь мистецтвознавці, кінознавці та історики, вів Сергій Тримбач. КІNО-КОЛО друкує фраґменти.

Сергій Тримбач, кінокритик. Фільмові Олександра Довженка виповнилося 70 років. Ця хронологія і зумовлює нашу зустріч. 1929-1999 – це історичне коло, в якому перебуває кінострічка. Бо фільм, як і будь-який витвір мистецький, не одномоментний. Хоча сам Довженко якось писав, що фільм швидко старіє. Та я думаю, що навіть сьогоднішній перегляд картини Довженка переконує нас у тому, що є фільми і фільми. “Арсенал”, на мій погляд, значною мірою жива картина – настільки, що деякі події зовсім недалекого минулого буквально рівняються з тим, що відбувалося нещодавно у нас.

Але, звичайно, всякий мистецький твір, обертаючись у соціальному, історичному, політичному полях, набирає нової інформації. Навіть, якщо ми цю інформацію якимось чином свідомо не синтезуємо, то вона так чи інакше впливає на наші відчуття, на наше сприйняття…

 "Арсенал"

Володимир Верстюк, історик. Серед істориків сьогодні зовсім скептичне ставлення до того старого виразу, що історія – життя. Гадаю, що сьогодні такий само скептицизм може бути й до виразу, що, мовляв, мистецтво вічне, а життя проходить. Ну дійсно, де сьогоднішній ранок, де вчорашній день? Вони лишилися на плівці, лишилися на шпальтах газети. А далі все залежатиме від наступних поколінь – чи істориків, чи мистецтвознавців,  – як вони його покажуть. До того ж, життя синерґетичне, а наука – вона фраґментарна. Вона не може все охопити разом…  Я не говоритиму про мистецтво, бо я від того далекий. Я – вчений. І як учений я скажу, що та версія історичного минулого, яку ми бачили у фільмі “Арсенал”, це, певною мірою, пародія на життя. І я сказав би, що – гіркий пасквіль. Може, в Довженка були якісь свої причини так фільмувати. Нехай до тих причин докопуються люди, що вивчають його життя і творчість. Але ж показане на екрані абсолютно не схоже на те, що було в житті.

Тут ішлося, що “Арсенал” – у рік його виходу – було визнано кращою кінокартиною в країні. Так, можливо, що 1929 року він і був кращим фільмом СРСР. Я з цим цілком згодний, бо вгледів, знаєте, одну підвалину цього фільму – не стільки мистецьку, скільки ідеологічну. Й це тим паче неприємно дивує. Ішов бо тільки 1928-1929 рік. Це ще часи до появи короткого курсу історії ВКП(б). Це ще часи, коли можна було говорити. І люди говорили правду, навіть ті, що були не боротьбістами, а більшовиками… Ось у мене в руках книжечка, що вийшла 1927 року. Довженко міг її читати. Це спогади з історії Октябрьської революції в Києві. Тут написано так, як воно було, більшовиками написано – без усяких прикрас, без усяких мистецьких прикрас… Те, що насправді відбувалося на заводі “Арсенал”, воно абсолютно не вписується в Довженкову схему. І це дивовижно для мене… Тут сьогодні пролунало, що Довженко не любив оту жіночість українську, він не любив такого наносного, пенсне не любив, вишитої сорочки не любив. І Шевченка, очевидно, він не любив. І багато речей не любив. А я хочу спитати, а звідки в нас таке уявлення про Україну того часу, як не від Довженка, як не від “Землі”, як не від “Звенигори”, як не від “Арсеналу”? Саме він великою мірою спричинився до того, що у нас таке уявлення…

"Арсенал"

А революція в Україні була зовсім іншою, абсолютно іншою. Слухайте, ну не було цих потворних людей, що в Довженковому “Арсеналі”. Люди всі були нормальні. Єдине в цьому фільмі, що мене вражає: дивіться – українські інтеліґенти тут якісь дикуни, що вискочили з Запорозької січі, чи звідки вони там вискочили… Вчителька якась беззуба, учитель якийсь ненормальний, з якимись психологічними вадами, й так далі. Але подивіться, як геніально показана маса! От ви розберете, де там жовто-блакитні, а де червоні? Я намагався – неможливо. І не тому, що фільм чорно-білий, знаєте. А тому, що в Довженка як у художника не вистачило засобів, щоб якось і в цьому аспекті людей поділити. Це було неможливо зробити.

А те, що він зробив на екрані з Україною… Як історик я можу про це говорити – та політична течія, до якої належав Довженко – на жаль, вона була далекою від українського націоналізму. Боротьбісти здавалися націоналістами тим людем з НКВД, що взагалі в усіх українцях бачили націоналістів. Так, боротьбісти дійсно хотіли поєднати національну ідею і комунізм. І вони щиро вірили в можливість цього. Ну, а все, що лишалося поза річищем боротьбізму, видавалося їм потворним.

У кожнім разі, Довженків “Арсенал” – це добра нагода для того, щоб ми замислилися: що ж саме трапилося з нами в ХХ столітті. І це добра нагода, аби зробити певні висновки.

Рис. Олександра Довженка до фільму "Арсенал"

Дмитро Горбачов, мистецтвознавець. Колись я прочитав таке французьке прислів’я: закоханий в собачий зад, троянди чує аромат. Це мені нагадує ситуацію в нашій культурі в ХХ столітті. Та й, зрештою, комуністичні ідеї не тільки в нашій країні захоплювали багатьох, але й по всьому світу. Переказують, що й досі французькі інтеліґенти вважають, що СРСР – це світоч людства. Вже немає СРСР, а в них ще всі старі ілюзії працюють. Так от, ідеологія, і навіть історія – сама по собі, вона для митця важлива як запальничка. Для того, щоб почалася мистецька, поетична, творча, підсвідома, міфологічна і всяка інша робота.

Ну, а так уже вийшло, що більшовицька ідеологія справді багатьох запалювала. І створювались шедеври. Хоча претензії істориків, мабуть, слушні, якщо дивитися на це, як на документальне історичне кіно. Але тоді й Шевченко теж, очевидно, далекий від історичної істини, бо щось він гіперболізував, щось перекладав на релігійну мову, йому здавалося, що все гине. Причому, в побуті він так не казав. У житті Шевченко був оптимістичніший, а в літературі користувався певним біблійним ключем – усі ці плачі, оскарження. І тут історично він теж багато в чому недостовірний. Більше того, в Довженка багато спільного з Шевченком.

"Арсенал"

Шевченко теж до козацтва ставився критично, міг висміяти. До речі, так само, як і народ український, що склав про козака знамениту пісню: їхав козак моркв’яний, коник – буряковий, шабелька з пастернаку і так далі. Тому що козаки програли, вони не втримали Україну на рівні. Це дає привід для висміювання, для пародіювання. Саме це робить Довженко і зі своїми колишніми колеґами з націоналістичного табору, але, водночас робить дотепно, яскраво, смішно, дошкульно. Таким чином, він дає повноцінну мистецьку продукцію. Дивитися все це надзвичайно цікаво. А те, що сама ідеологія, яка інспірувала його творчість, нам не до вподоби, то, в такому разі, можна виставляти претензії до всіх митців давнини.

Мене теж, скажімо, не влаштовує антична міфологія як релігія, але Гомер на її підставі створив великі речі. А ще Довженка рятує те, що в нього широкий мистецький діапазон. Дивіться, який експресіонізм потрясаючий. Перші кадри – це на кіномову перекладений Отто Дікс. І не тому, що Довженко буквально це переніс, але дух такий. Та й від експресіонізму до сюрреалізму Довженкові залишився якийсь крок. Ці нерухомі постаті – це вже метафізичні персонажі, що їх розробив сюрреалізм і в кіні (тільки пізніше), і в живопису. Тобто, це теж свого роду такі шедеври.

А для того, щоб остаточно реабілітувати Довженка, нагадав би один чудовий, я вважаю, за естетичною якістю фейлетон Остапа Вишні, скерований проти гетьмана Скоропадського, до якого історики теперішні ставляться з великою повагою. Бо це справді був умілий, розумний і виважений політик, що мислив прагматично. Але соціалісти всі тодішні – разом з Довженком і Остапом Вишнею, були проти монархізму і відтак проти гетьмана Скоропадського.

Називається цей фейлетон “Берлінська Українська держава”. Остап Вишня перебував на лікуванні в Німеччині. І побачив якось амбасаду Української держави в екзилі, і напис на цій віллі: “Українська держава”. В Остапа Вишні ось що вийшло з цих його вражінь:

“Крім убиралень, що по-німецькому звуться “абортами”, крім клозетів, у Берліні ще є Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадським.
Як усяка держава, вона має територію, владу й народ.
Території до чорта – ціла вілла, народу теж до чорта, і влада ні чорта собі.
Влада – гетьман.
А гетьман, що ви собі думаєте, –  хвіст собачий?
Гетьман – монарх.
А монарх вам, думаєте, жарти?
Це, братця, така штука, –  монарх, – що на “ми” начинається, а на “хи” кінчається.
От має собі в Берліні цілу державу, має владу, не обмежену ніякими сеймами, ніякими парламентами.
Повний абсолютизм!
Абсолютна монархія!
Необмежений монарх!
Хотіли обмежити – нема чим обмежувати.
А ви думали?!
Підіть пожартуйте з ним, коли він булавою як тріпоне та очима як поверне, так уся територія ходором ходить.
Ходить по території та булавою махає.
Чотири вже булави розмахав, тепер бере жінчині від капелюха булавки та махає.
Уже скоро й булавок не вистачить, хоч на булавки йому від дружньої республіки й перепадає.
Вийде оце, стане серед території та як крикне:
– Хлопці, на коні!
Страшно робиться.
Не дай би бог, були коні та були б хлопці, чорт його знає, що б міг наробити. 

Нещодавно оце відбулося тут вседержавне віче.
Радилися, як далі державою керувати.
Поз’їздилося сила народу.
Всі полки були, з усіма полковниками.
“Попереду Дорошенко”…
За Дорошенком Смаль-Стоцький.
Потім як посунуло!
Дорошенко. За ним Смаль-Стоцький.
Перед Смаль-Стоцьким – Дорошенко.
Потім як пішли, як пішли.
Дорошенко й Смаль-Стоцький, а за ним Смаль-Стоцький з Дорошенком.
За цими двома йдуть Дорошенко з Смаль-Стоцьким, а за ними Смаль-Стоцький з Дорошенком.
Коли пройшла лава головних гетьманських порадників (Дорошенко й Смаль-Стоцький), тоді організованими лавами почало прибувати населення Української держави.
Хлібороби-власники пішли.
Ідуть, і йдуть, і йдуть, і йдуть.
Ось пройшли полтавчани. Дорошенко й Смаль-Стоцький.
Волинь за ними. Які енерґійні, труджені обличчя.
Всі питають:
– Хто такі це?
– Це, – кажуть, – волиняки-хлібороби, старовинні українські козацькі роди – Смаль-Стоцький з Дорошенком.
Пішла потім Слобожанщина – Дорошенко й Смаль-Стоцький
Посунув старий Київ. <…>”.

І так далі…

В усякому разі, технічно це зроблено надзвичайно віртуозно. І, до речі, в Довженка, в одному там місці, там де поздоровлення зі святом державности, раптом збивається на “Христос Воскрес” – це вже якийсь автоматизм, аби вже чимось тішитися. Так, як у Вишні. Так що мистецтво це велике, але історію вивчати за ним не варто. Але історію суб’єктивну, себто, історію того, що думали, що переживали люди, які на них насувались або мара, або острахи, або веселощі й так далі, – цю історію пізнавати можна. Тут є чим розживитися. При аналізі мистецтва треба пам’ятати, що момент об’єктивний – він є другорядний. А першорядними є естетичні закони, що переважно і працюють при творенні мистецтва.

Рис. О. Довженка

Бігун Скоропадський. Рис. О. Довженка

В. Верстюк. Я перепрошую, але ці закони повинні бути узгоджені з об’єктивною реальністю. Чи вони існують самі по собі, а об’єктивна реальність сама по собі? Я думаю, що Шевченко тим і великий, що його естетика була узгоджена з об’єктивною реальністю, в якій він жив. А Довженко, на жаль, був у цьому розумінні роздвоєний. З одного боку, він міг писати той щоденник, про який ми знаємо, і в компанії своїй одні речі говорити, про які ми сьогодні знаємо, а на екрані, на жаль, творив інші речі.

Скажімо, приписував владі виразний релігійний сантимент. Але ж Центральна рада була надзвичайно антиклерикальна. То були люди покоління Єфремова, Винниченка, які з релігією не мали абсолютно нічого спільного. В “Арсеналі” ми бачимо хресний хід – це абсолютна фальсифікація історії. Тому що 1929 рік уже вимагав цього, тому що в більшовицькій ідеології вже місця для релігії не було. Тому в Довженка там не випадково – він аж ніяк не збився там на “Христос Воскрес”, то все було продумано і свідомо закладено. Ви знаєте, і цей боротьбізм заклятий, це намагання поєднати, з одного боку, все-таки національну ідею, за яку його упосліджують, і, з другого боку, ці комуністичні ідеї, непоєднувані разом, усе це робить постать Довженка надзвичайно трагічною…

"Арсенал"

Д. Горбачов. У мене репліка відносно Шевченка. У поемі “Невольник” він пише, “Як цариця по Києву // З Нечосом ходила… // І Межигорського Спаса // Вночі запалила.” Хоча Катерина ІІ ніколи не була палієм і, відомо, не палила монастирів. Але такий був поголосок, такою була фолкльорна версія її антимонастирської політики. І Шевченкові важливіше те, що люди говорили, думали, та ще й у такій виразній мистецькій формі, ніж те, що було насправді. Так що мистецтво й історично об’єктивна дійсність справді розбігаються надзвичайно далеко одне від одного…

KINO-KOЛО, №4-5, зима 1999 – весна 2000