27 серпня — день народження великого актора. Йому минуло б 74 років...
ЗАКОДОВАНІСТЬ ДОЛІ
Він замислювався над долею, фатумом. Народився 1941 року, вже гриміла війна. Ота Невидима сокира, чий звук визначає акустику «Тіней забутих предків» (а власне всього покоління дітей війни), нависала й над Ступкою. Відтак не дивним є доволі стабільний контакт зі смертю — і в Миколайчука, і в ролях Ступки. Останній вмирав у кадрі, як у першому своєму фільмі «Білий птах...», так і в останній стрічці — «Дім» І.Погодіна...
«Мистецтво є засобом оволодіти долею», — колись обмовився французький мудрець Андре Мальро. Тільки ж варто продовжити цей мислеобраз. У випадку оволодіння долею остання бере в лабети і самого митця. Часом намертво. Промовистий приклад — Іван Миколайчук. У першій же своїй ролі Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків» він окреслив структуру своєї долі на багато років уперед — включно з бездітністю і ранньою трагічною смертю (спостереження кінокритика Людмили Лемешевої).
А у випадку із Богданом Ступкою? Що спрограмувалось у його дебютній кіноролі — Орест у «Білому птаху з чорною ознакою»? Ролі, котру, як відомо, Миколайчук писав для себе (може, хотів змінити той самий «тіньовий» код життя). Композиція стрічки дотримувалась цілком конкретної філософії: у багатодітній сім’ї Дзвонарів кожен, за словами батька, «до вітру за своїм часом ходить», у кожного свій компас. Ця філософія багато в чому екзистенціальна, бо ж людина закинута у стражденний світ попри її волю, а головне — в ній ніяк не прокидається інстинкт вибору. Навіть дівчину, Дану (Лариса Кадочникова), не можуть поділити, бо ж кожен із братів не наважується зробити свій власний вибір.
Орест — єдиний із Дзвонарів, хто наважується на вчинок, мотивований внутрішнім імпульсом, внутрішнім порухом. Як наслідок — він опиняється в горах на чолі збройного загону, інші брати, разом із батьком, пливуть за течією історії, інакше кажучи — пристосовуються до обставин. Орестові ж ніби вдається вибороти незалежність, одначе усе це виявляється ілюзією. Бо залежність є — від тих же німців. Від керівництва національного визвольного руху. Бо ж війна — тут важливіший дисциплінарний фактор.
А крім того, Ореста не прийняли односельчани. За ним погоня, її підсумок — герой Б.Ступки закінчує життя самогубством, загнаний у глухий кут.
Скажете, нічого від такої моделі в житті артиста немає. Одначе ж звернімо увагу: Богдан Ступка чи не єдиний зі свого акторського покоління вигріб на плесо свободи, бодай відносної. Водночас досягнув певного становища в системі державницьких координат: міністр, художній керівник першої сцени держави, наближеність до можновладців. І, звісно, неприязнь значної частини «односельців», тих, хто жив в одному мистецькому селі...
ВИКРАДЕННЯ ЩАСТЯ
Ступка часто виглядав таким собі улюбленцем долі. Суперуспішна професійна кар’єра, любов мільйонів глядачів... Одначе ж за це належало й платити. Тим, скажімо, що йому не вибачалось нічого, реєстр гріхів і всіляких недохопів у нього свій, не позичений. Звісно, в очах певної частини мистецького середовища.
Скажімо, не вибачили те, що він зіграв — у середині 1980-х — Миколу в телефільмі «Украдене щастя», він, а не Іван Миколайчук (я достеменно цієї історії не знаю, відомо, що і режисером, і виконавцем ролі Миколи мав бути саме Миколайчук, та тільки щось там не склеїлось; винним вважається Б.Ступка).
За президентства В.Ющенка йому не пробачили того, що підписав листа на підтримку Віктора Януковича. Адже був міністром у Ющенківськім уряді! А може тому й підписав, що бачив ізсередини, що то є, Ющенко і його команда? Наскільки я розумію, це було кваліфіковано як зрада. Не пригадую, щоби Віктор Ющенко за свого президентства хоч би раз відвідав Театр імені І.Франка...
Не всі прощали й те, що успіх останнього десятиліття Ступчиного кіножиття пов’язаний головним чином із російськими фільмами (нагадаю, усе почалося зі «Своїх» Дмитра Месхієва і «Водія для Віри» Павла Чухрая; далі актор став одним із найзатребуваніших в російському кіно). Це попри те, що в Україні зніматися йому доводилося рідко. Варто пригадати й те, що у 1980-ті актор мало не переїхав до Москви, працювати в Театрі «Моссовета». Буквально в останній момент вирішив цього не робити...
Упродовж кількох років був президентом Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Зненацька повідомлення: президентом став В.Ющенко (Ступці навіть не сказали, не поставили до відома. Хоч і невеликий, а рубець).
Прикро вразило Богдана Ступку і ставлення Юрія Іллєнка, який в одному з інтерв’ю сказав, що артист уже, мовляв, «скінчився» і нині тільки повторюється. Припускаю, що тут спрацювала образа режисера — Ступці «Молитва за гетьмана Мазепу» (попри те, що виконав у фільмі головну роль) вочевидь не подобалась, про це я чув від нього не раз. Втім, сторінки книги «Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру» так само свідчать про взаємну неприязнь, яка виникла під час роботи над картиною. Так буває — надто великими особистостями були обидва митці, щоби гладенько собі притертись один до одного.
1979-го роллю Миколи Задорожного Б.С. Ступка успішно дебютував на київській сцені і впродовж багатьох років «Украдене щастя» було маркою, знаком якості та емблемою франківців / Фото Євгена Кравса
Фіаско Ступки став Київський міжнародний кінофестиваль. Він був його засновником, президентом, із амбіціями вивести фестиваль на найвищий міжнародний рівень. Вдалося залучити доволі серйозні кошти. Одначе довірився дивній команді, яка просто завалила справу. Богдан Сильвестрович пішов, пояснивши журналістам, що надто зайнятий. Мені сказав інше: «Ви ж розумієте, всі гроші на фестиваль діставав я. А вони мені навіть фінансовий звіт не показують»...
Одного разу я почув — від самого Б.Ступки: він набирає акторський курс у Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Говорив про це з великим ентузіазмом, справа йому подобалась. Тим більше, що треба було думати про завтрашній день франківського театру. Судячи з деяких розмов, ішлося і про більші плани. Справді, варто було би створити школу-студію Богдана Ступки (на кшталт тієї, яку упровадив Олег Табаков у Москві). Одначе в часи президентства В.Ющенка можливості Богдана Сильвестровича були обмеженими. А той акторський курс практично повністю влився в Театр ім. Франка. Ступка пишався цим фактом, та нового набору вже не було — сили танули, їх треба було берегти... Ніколи не забуду, як, примостившись біля мене в директорській ложі, він із захопленням коментував гру молодих акторів. Його дуже тішило те, що з’являється нове театральне покоління — за його сприяння, за його підставлених рук.
Іноді лунали підозри, що Богдан Ступка — етнічний єврей. Роль Тев’є в легендарній виставі «Тев’є-Тевель» Сергія Данченка особливо сприяла таким підозрам. Звідки і як міг він так осягнути свого персонажа? Якось, побачивши Євгенія Леонова в цій же ролі у виставі московського «Ленкома», я сказав Богдану Сильвестровичу: «Леонов — прекрасний актор, але ж у цій ролі лишається росіянином, який грає єврея. А ваш Тев’є натуральний єврей, таке враження. Як вам це вдається?». Ступка відповів: «Та в нашому селі (с. Куликів біля Львова) половина жителів була євреями. Я їх отак вивчив», — і показав жестом, мовляв, на рівні тактильних відчуттів. А загалом чутки про «єврейство» Богдана Сильвенстровича поширювалися з однією метою: сказати, що він «чужий», «не наш».
АРТИСТ І CМЕРТЬ
Фінал життя Б.С.Ступки видався драматичним. І не тільки через тяжку хворобу, яка мучила його тіло останніх півтора року.
Січень 2011-го, Різдвяні свята, актор їде з В.Януковичем (будь він неладний!), у групі політиків і діячів культури на Західну Україну. Під час перебування у Почаївському монастирі хвороба зненацька відкрилась. Дуже тяжка хвороба. Її прикмети траплялися й раніше (так оповідав мені про це сам Ступка, на диво одверто й докладно), а тут просто збило з ніг. Він пригадує свого давнього, ще по Львову, знайомого лікаря. Той тепер живе і працює у Мюнхені. Актор телефонує йому і негайно вилітає до Німеччини. Лікування, в тому числі й оперативним шляхом, приносить успіх. У всякому разі в квітні, коли я уперше побачив Богдана Сильвестровича опісля всіх цих невеселих пригод, він виглядав здоровою людиною. Аж до початку осені, коли почалося нове коло хвороби, те, що й звело його у могилу...
На мій погляд, у найлихіший спосіб прислужились зйомки у «Тарасі Бульбі». Надто вже важкими вони були — літня спека, середньовічний одяг, щільний графік зйомок. Ступка довго вагався, не хотів зніматися. Особливо його бентежила необхідність їздити на коні. Він не дуже це вмів і відтак боявся упасти. «А в моєму віці загриміти з коня... Самі розумієте», — пояснював він. І відмовився. Так той російський проект і не відбувся. Однак пізніше виник Володимир Бортко, який зумів «підібрати ключ» до актора. Богдан Сильвестрович добре знав його батька, також режисера, Бортко натиснув на необхідні клавіші (він-бо добре знав світ франківського театру) і актор здався. Та і важко опиратися — така роль рідко трапляється в житті артиста...
Одначе ж непросто було не тільки зніматись, а й пережити ту критику, якої зазнав фільм і виконавець головної ролі. Дехто це трактував навіть як національну зраду. Як і тоді, коли погодився зніматися у «Вогнем і мечем»: пророкували появу антиукраїнської стрічки, але ж так не сталося. А от «Бульбу» імені Бортка нині взагалі заборонили, хоч це і виглядає очевидним для мене нонсенсом. Бо ж разом із цим заборонили і Богдана Ступку! Протести не допомогли. «Ступка мусив думати, у чому зніматися», — сказав мені один із чиновників. Він-то, звісно, ніколи не помилиться, а от класикам чомусь це властиво. Один лиш Гоголь стільки напомилявся...
В кінці літа того ж таки 2011-го, 70-літній ювілей, він же останній день народження. Урочистості перенесли на жовтень. У кінотеатрі «Україна» — коротка ретроспектива фільмів за участі Богдана Ступки. Її фіналом стала київська прем’єра російської стрічки «Дім» Ігоря Погодіна. Виступаючи перед показом картини, режисер зізнався: головною кіноподією його дитинства була картина «Білий птах з чорною ознакою», з тих самих пір Миколайчук і Ступка є його улюбленими акторами. Власне фільм, своєю багатофігурною композицією, своєю сімейною драмою, через яку відкривається профіль доби, нагадує «Білого птаха...» Богдан Сильвестрович грає главу великої сім’ї, котру нещадний фатум нищить майже до самого кореня. Сам же герой стрічки нагадує старе кряжисте дерево, що стоїть під вітрами й не падає... Втім, усе ж падає, у фіналі. Як часто гинули, помирали в кадрі персонажі артиста упродовж останніх 2—3 років його життя в кіно!
Потім був ювілейний вечір в Національному театрі ім. І. Франка. Ще навесні Богдан Сильвестрович говорив про намір поставити до ювілею чеховський «Вишневий сад» (з українськими та російськими акторами), в якому він мав постати у невеликій ролі забутого всіма слуги Фірса. «Бо вже немає сил, — жалівся артист. — Все життя я грав великі ролі, хочеться трохи одпочить». Щось там не склеїлось. Зрештою ювілейний вечір відбувся у жанрі джазового концерту — Маестро вирішив згадати молодість, часи, коли був ударником у якійсь там «джаз-банді».
А перед цим у програмі одного з центральних каналів на Ступку «ювілейно наїхали». Приводом прислужилась історія про те, як Богдан Сильвестрович намагався виселити амбулаторний пункт, котрий чомусь розмістили в під їзді дому, в якому він жив. А кому сподобається ідея, аби хворі люди щодня заповнювали простір вашого дому? Одначе тут акторові дещо пригадали. Насамперед те, що на сплату його операції в Мюнхені з державного бюджету виділили 550 тисяч гривень. А тут, мовляв, бідні люди хочуть трохи підлікуватися, а в них і цю можливість одбирають. Так, ніби це звичайна річ — медичний заклад у під’їзді житлового будинку. І — ось як віддаровується влада за підтримку! А тут ще чутки, що В.Янукович візьме участь у ювілеї артиста (не приїхав насправді). Що йому присвоять звання Героя України (за В. Ющенка уперто не давали). Наче забулось, що йдеться не просто про актора, а про великого артиста!
Генерал де Голль говорив про себе: «Я персонаж хемінгуеєвського оповідання «Старий і море»: привіз один лише скелет риби, за якою полював». Так, можна перемогти і — не перемогти за тих же обставин. Можливо, що Богдана Ступку в останні місяці теж відвідували подібні думки.
Крапки над «і» поставив похорон. Коли напередодні я запитав Остапа Ступку, сина, про те, скільки буде тривати прощання з артистом у приміщенні театру, він сказав: години півтори, може й більше, залежить від того, скільки прийде людей. Був сумнів, що їх буде багато...
Їх прийшло нелічено! Уже й не пригадати, коли приходило стільки. Це було — кажучи банально — проявом справді всенародної любові. Богдан Ступка заслужив її, усім життям!
Сергій Тримбач, «День», 26 серпня 2015 року, №152
ЗАКОДОВАНІСТЬ ДОЛІ
Він замислювався над долею, фатумом. Народився 1941 року, вже гриміла війна. Ота Невидима сокира, чий звук визначає акустику «Тіней забутих предків» (а власне всього покоління дітей війни), нависала й над Ступкою. Відтак не дивним є доволі стабільний контакт зі смертю — і в Миколайчука, і в ролях Ступки. Останній вмирав у кадрі, як у першому своєму фільмі «Білий птах...», так і в останній стрічці — «Дім» І.Погодіна...
«Мистецтво є засобом оволодіти долею», — колись обмовився французький мудрець Андре Мальро. Тільки ж варто продовжити цей мислеобраз. У випадку оволодіння долею остання бере в лабети і самого митця. Часом намертво. Промовистий приклад — Іван Миколайчук. У першій же своїй ролі Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків» він окреслив структуру своєї долі на багато років уперед — включно з бездітністю і ранньою трагічною смертю (спостереження кінокритика Людмили Лемешевої).
А у випадку із Богданом Ступкою? Що спрограмувалось у його дебютній кіноролі — Орест у «Білому птаху з чорною ознакою»? Ролі, котру, як відомо, Миколайчук писав для себе (може, хотів змінити той самий «тіньовий» код життя). Композиція стрічки дотримувалась цілком конкретної філософії: у багатодітній сім’ї Дзвонарів кожен, за словами батька, «до вітру за своїм часом ходить», у кожного свій компас. Ця філософія багато в чому екзистенціальна, бо ж людина закинута у стражденний світ попри її волю, а головне — в ній ніяк не прокидається інстинкт вибору. Навіть дівчину, Дану (Лариса Кадочникова), не можуть поділити, бо ж кожен із братів не наважується зробити свій власний вибір.
Орест — єдиний із Дзвонарів, хто наважується на вчинок, мотивований внутрішнім імпульсом, внутрішнім порухом. Як наслідок — він опиняється в горах на чолі збройного загону, інші брати, разом із батьком, пливуть за течією історії, інакше кажучи — пристосовуються до обставин. Орестові ж ніби вдається вибороти незалежність, одначе усе це виявляється ілюзією. Бо залежність є — від тих же німців. Від керівництва національного визвольного руху. Бо ж війна — тут важливіший дисциплінарний фактор.
А крім того, Ореста не прийняли односельчани. За ним погоня, її підсумок — герой Б.Ступки закінчує життя самогубством, загнаний у глухий кут.
Скажете, нічого від такої моделі в житті артиста немає. Одначе ж звернімо увагу: Богдан Ступка чи не єдиний зі свого акторського покоління вигріб на плесо свободи, бодай відносної. Водночас досягнув певного становища в системі державницьких координат: міністр, художній керівник першої сцени держави, наближеність до можновладців. І, звісно, неприязнь значної частини «односельців», тих, хто жив в одному мистецькому селі...
ВИКРАДЕННЯ ЩАСТЯ
Ступка часто виглядав таким собі улюбленцем долі. Суперуспішна професійна кар’єра, любов мільйонів глядачів... Одначе ж за це належало й платити. Тим, скажімо, що йому не вибачалось нічого, реєстр гріхів і всіляких недохопів у нього свій, не позичений. Звісно, в очах певної частини мистецького середовища.
Скажімо, не вибачили те, що він зіграв — у середині 1980-х — Миколу в телефільмі «Украдене щастя», він, а не Іван Миколайчук (я достеменно цієї історії не знаю, відомо, що і режисером, і виконавцем ролі Миколи мав бути саме Миколайчук, та тільки щось там не склеїлось; винним вважається Б.Ступка).
За президентства В.Ющенка йому не пробачили того, що підписав листа на підтримку Віктора Януковича. Адже був міністром у Ющенківськім уряді! А може тому й підписав, що бачив ізсередини, що то є, Ющенко і його команда? Наскільки я розумію, це було кваліфіковано як зрада. Не пригадую, щоби Віктор Ющенко за свого президентства хоч би раз відвідав Театр імені І.Франка...
Не всі прощали й те, що успіх останнього десятиліття Ступчиного кіножиття пов’язаний головним чином із російськими фільмами (нагадаю, усе почалося зі «Своїх» Дмитра Месхієва і «Водія для Віри» Павла Чухрая; далі актор став одним із найзатребуваніших в російському кіно). Це попри те, що в Україні зніматися йому доводилося рідко. Варто пригадати й те, що у 1980-ті актор мало не переїхав до Москви, працювати в Театрі «Моссовета». Буквально в останній момент вирішив цього не робити...
Упродовж кількох років був президентом Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Зненацька повідомлення: президентом став В.Ющенко (Ступці навіть не сказали, не поставили до відома. Хоч і невеликий, а рубець).
Прикро вразило Богдана Ступку і ставлення Юрія Іллєнка, який в одному з інтерв’ю сказав, що артист уже, мовляв, «скінчився» і нині тільки повторюється. Припускаю, що тут спрацювала образа режисера — Ступці «Молитва за гетьмана Мазепу» (попри те, що виконав у фільмі головну роль) вочевидь не подобалась, про це я чув від нього не раз. Втім, сторінки книги «Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру» так само свідчать про взаємну неприязнь, яка виникла під час роботи над картиною. Так буває — надто великими особистостями були обидва митці, щоби гладенько собі притертись один до одного.
1979-го роллю Миколи Задорожного Б.С. Ступка успішно дебютував на київській сцені і впродовж багатьох років «Украдене щастя» було маркою, знаком якості та емблемою франківців / Фото Євгена Кравса
Фіаско Ступки став Київський міжнародний кінофестиваль. Він був його засновником, президентом, із амбіціями вивести фестиваль на найвищий міжнародний рівень. Вдалося залучити доволі серйозні кошти. Одначе довірився дивній команді, яка просто завалила справу. Богдан Сильвестрович пішов, пояснивши журналістам, що надто зайнятий. Мені сказав інше: «Ви ж розумієте, всі гроші на фестиваль діставав я. А вони мені навіть фінансовий звіт не показують»...
Одного разу я почув — від самого Б.Ступки: він набирає акторський курс у Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Говорив про це з великим ентузіазмом, справа йому подобалась. Тим більше, що треба було думати про завтрашній день франківського театру. Судячи з деяких розмов, ішлося і про більші плани. Справді, варто було би створити школу-студію Богдана Ступки (на кшталт тієї, яку упровадив Олег Табаков у Москві). Одначе в часи президентства В.Ющенка можливості Богдана Сильвестровича були обмеженими. А той акторський курс практично повністю влився в Театр ім. Франка. Ступка пишався цим фактом, та нового набору вже не було — сили танули, їх треба було берегти... Ніколи не забуду, як, примостившись біля мене в директорській ложі, він із захопленням коментував гру молодих акторів. Його дуже тішило те, що з’являється нове театральне покоління — за його сприяння, за його підставлених рук.
Іноді лунали підозри, що Богдан Ступка — етнічний єврей. Роль Тев’є в легендарній виставі «Тев’є-Тевель» Сергія Данченка особливо сприяла таким підозрам. Звідки і як міг він так осягнути свого персонажа? Якось, побачивши Євгенія Леонова в цій же ролі у виставі московського «Ленкома», я сказав Богдану Сильвестровичу: «Леонов — прекрасний актор, але ж у цій ролі лишається росіянином, який грає єврея. А ваш Тев’є натуральний єврей, таке враження. Як вам це вдається?». Ступка відповів: «Та в нашому селі (с. Куликів біля Львова) половина жителів була євреями. Я їх отак вивчив», — і показав жестом, мовляв, на рівні тактильних відчуттів. А загалом чутки про «єврейство» Богдана Сильвенстровича поширювалися з однією метою: сказати, що він «чужий», «не наш».
АРТИСТ І CМЕРТЬ
Фінал життя Б.С.Ступки видався драматичним. І не тільки через тяжку хворобу, яка мучила його тіло останніх півтора року.
Січень 2011-го, Різдвяні свята, актор їде з В.Януковичем (будь він неладний!), у групі політиків і діячів культури на Західну Україну. Під час перебування у Почаївському монастирі хвороба зненацька відкрилась. Дуже тяжка хвороба. Її прикмети траплялися й раніше (так оповідав мені про це сам Ступка, на диво одверто й докладно), а тут просто збило з ніг. Він пригадує свого давнього, ще по Львову, знайомого лікаря. Той тепер живе і працює у Мюнхені. Актор телефонує йому і негайно вилітає до Німеччини. Лікування, в тому числі й оперативним шляхом, приносить успіх. У всякому разі в квітні, коли я уперше побачив Богдана Сильвестровича опісля всіх цих невеселих пригод, він виглядав здоровою людиною. Аж до початку осені, коли почалося нове коло хвороби, те, що й звело його у могилу...
На мій погляд, у найлихіший спосіб прислужились зйомки у «Тарасі Бульбі». Надто вже важкими вони були — літня спека, середньовічний одяг, щільний графік зйомок. Ступка довго вагався, не хотів зніматися. Особливо його бентежила необхідність їздити на коні. Він не дуже це вмів і відтак боявся упасти. «А в моєму віці загриміти з коня... Самі розумієте», — пояснював він. І відмовився. Так той російський проект і не відбувся. Однак пізніше виник Володимир Бортко, який зумів «підібрати ключ» до актора. Богдан Сильвестрович добре знав його батька, також режисера, Бортко натиснув на необхідні клавіші (він-бо добре знав світ франківського театру) і актор здався. Та і важко опиратися — така роль рідко трапляється в житті артиста...
Одначе ж непросто було не тільки зніматись, а й пережити ту критику, якої зазнав фільм і виконавець головної ролі. Дехто це трактував навіть як національну зраду. Як і тоді, коли погодився зніматися у «Вогнем і мечем»: пророкували появу антиукраїнської стрічки, але ж так не сталося. А от «Бульбу» імені Бортка нині взагалі заборонили, хоч це і виглядає очевидним для мене нонсенсом. Бо ж разом із цим заборонили і Богдана Ступку! Протести не допомогли. «Ступка мусив думати, у чому зніматися», — сказав мені один із чиновників. Він-то, звісно, ніколи не помилиться, а от класикам чомусь це властиво. Один лиш Гоголь стільки напомилявся...
В кінці літа того ж таки 2011-го, 70-літній ювілей, він же останній день народження. Урочистості перенесли на жовтень. У кінотеатрі «Україна» — коротка ретроспектива фільмів за участі Богдана Ступки. Її фіналом стала київська прем’єра російської стрічки «Дім» Ігоря Погодіна. Виступаючи перед показом картини, режисер зізнався: головною кіноподією його дитинства була картина «Білий птах з чорною ознакою», з тих самих пір Миколайчук і Ступка є його улюбленими акторами. Власне фільм, своєю багатофігурною композицією, своєю сімейною драмою, через яку відкривається профіль доби, нагадує «Білого птаха...» Богдан Сильвестрович грає главу великої сім’ї, котру нещадний фатум нищить майже до самого кореня. Сам же герой стрічки нагадує старе кряжисте дерево, що стоїть під вітрами й не падає... Втім, усе ж падає, у фіналі. Як часто гинули, помирали в кадрі персонажі артиста упродовж останніх 2—3 років його життя в кіно!
Потім був ювілейний вечір в Національному театрі ім. І. Франка. Ще навесні Богдан Сильвестрович говорив про намір поставити до ювілею чеховський «Вишневий сад» (з українськими та російськими акторами), в якому він мав постати у невеликій ролі забутого всіма слуги Фірса. «Бо вже немає сил, — жалівся артист. — Все життя я грав великі ролі, хочеться трохи одпочить». Щось там не склеїлось. Зрештою ювілейний вечір відбувся у жанрі джазового концерту — Маестро вирішив згадати молодість, часи, коли був ударником у якійсь там «джаз-банді».
А перед цим у програмі одного з центральних каналів на Ступку «ювілейно наїхали». Приводом прислужилась історія про те, як Богдан Сильвестрович намагався виселити амбулаторний пункт, котрий чомусь розмістили в під їзді дому, в якому він жив. А кому сподобається ідея, аби хворі люди щодня заповнювали простір вашого дому? Одначе тут акторові дещо пригадали. Насамперед те, що на сплату його операції в Мюнхені з державного бюджету виділили 550 тисяч гривень. А тут, мовляв, бідні люди хочуть трохи підлікуватися, а в них і цю можливість одбирають. Так, ніби це звичайна річ — медичний заклад у під’їзді житлового будинку. І — ось як віддаровується влада за підтримку! А тут ще чутки, що В.Янукович візьме участь у ювілеї артиста (не приїхав насправді). Що йому присвоять звання Героя України (за В. Ющенка уперто не давали). Наче забулось, що йдеться не просто про актора, а про великого артиста!
Генерал де Голль говорив про себе: «Я персонаж хемінгуеєвського оповідання «Старий і море»: привіз один лише скелет риби, за якою полював». Так, можна перемогти і — не перемогти за тих же обставин. Можливо, що Богдана Ступку в останні місяці теж відвідували подібні думки.
Крапки над «і» поставив похорон. Коли напередодні я запитав Остапа Ступку, сина, про те, скільки буде тривати прощання з артистом у приміщенні театру, він сказав: години півтори, може й більше, залежить від того, скільки прийде людей. Був сумнів, що їх буде багато...
Їх прийшло нелічено! Уже й не пригадати, коли приходило стільки. Це було — кажучи банально — проявом справді всенародної любові. Богдан Ступка заслужив її, усім життям!
Сергій Тримбач, «День», 26 серпня 2015 року, №152