В понеділок, 15 червня народився Іван Миколайчук. Уже 74-й раз. На його батьківщині, в селі Чортория, у ряді інших населених пунктів на Буковині, відбулося народне свято «Іванова Переберія», за участі кінематографістів з Києва.
Хтось криво посміхнеться (народне?!), та мені траплялося бачити те кілька разів: там справді свято народне. Люди виходять з домівок, убрані так, що ні словом сказать, ні пером описать. А які хати в Буковині! Кожна – як лялечка. Що зовні, що ізсередини. Такими вони і постали колись у фільмі «Білий птах з чорною ознакою», в якому чимало автобіографічного, з родинного життя Миколайчуків. Один дурноголовий партійний вождь місцевого розливу з трибуни партєйного з’їзду розказав колись, що то про бандерівців, які – о жах! – у таборах позаробляли грошей великих і тепер будують хороми. Насправді ж у Буковині замало не всі хати є витворами мистецтва – то ж фільм нічого не вигадував, а просто відзняв ту красу, що є... Відзняв те, що було Миколайчуковим єством... Хоча вождь свого домігся – фільм заборонили, негласно, судячи по всьому, але твердо.
15 червня ще й скорбна – вже п’ята – річниця смерті Юрія Іллєнка. Режисера-постановника «Білого птаха...», з отою самою «чорною ознакою». Він помер там, де жив в останні роки свого життя – у Прохорівці на Канівщині. Там і похований. Недільної днини там зібралося чимало людей, аби пошанувати митця, чий внесок в нашу культуру годі переоцінити...
Схоже, Миколайчук покликав Іллєнка на свій день народження. Колись Іван Васильович (подумати тільки, я вже на 18 років старший від нього) оповідав мені, як епізод «Білого птаха» треба було зняти за 12 секунд. Актор поспішав промовити текст, і не виходило, хоч плач. І тоді Іллєнко сказв: «Та не спіши ти. Проказуй повільно!» Він так і зробив – і вийшло.
Давайте сьогодні непоспішливо згадувати двох великих людей. Великих! У сьогоднішньому світі, де так багато ліліпутів, що удають із себе гуліверів. Не тільки в Україні, на жаль. Сьогоднішній світ – суцільна тобі Ліліпутія. Тут дуже поспішають – бо ж відстані великі, а ніжечки-ручечки-мізочки маленькі.
О, як там сміються Іван Васильович з Юрієм Герасимовичем. А може й плачуть. Бо доборолась Україна до самого краю. Й раби, подножки, грязь Москви, Вашингтонське сміття (Варшавське вже архаїка) продовжують правити бал. І кіно їм не потрібне. Навіть завтра не будуть вони дивитись ні «Білого птаха», ні «Пропалу грамоту», ні «Вечір на Івана Купала»...
І чортяка з ними і їхніми грамотками. Срамотная година настала і треба діяти. Тіні двох великих кінематографістів хай ніколи не стануть для нас тінями!
Хтось криво посміхнеться (народне?!), та мені траплялося бачити те кілька разів: там справді свято народне. Люди виходять з домівок, убрані так, що ні словом сказать, ні пером описать. А які хати в Буковині! Кожна – як лялечка. Що зовні, що ізсередини. Такими вони і постали колись у фільмі «Білий птах з чорною ознакою», в якому чимало автобіографічного, з родинного життя Миколайчуків. Один дурноголовий партійний вождь місцевого розливу з трибуни партєйного з’їзду розказав колись, що то про бандерівців, які – о жах! – у таборах позаробляли грошей великих і тепер будують хороми. Насправді ж у Буковині замало не всі хати є витворами мистецтва – то ж фільм нічого не вигадував, а просто відзняв ту красу, що є... Відзняв те, що було Миколайчуковим єством... Хоча вождь свого домігся – фільм заборонили, негласно, судячи по всьому, але твердо.
15 червня ще й скорбна – вже п’ята – річниця смерті Юрія Іллєнка. Режисера-постановника «Білого птаха...», з отою самою «чорною ознакою». Він помер там, де жив в останні роки свого життя – у Прохорівці на Канівщині. Там і похований. Недільної днини там зібралося чимало людей, аби пошанувати митця, чий внесок в нашу культуру годі переоцінити...
Схоже, Миколайчук покликав Іллєнка на свій день народження. Колись Іван Васильович (подумати тільки, я вже на 18 років старший від нього) оповідав мені, як епізод «Білого птаха» треба було зняти за 12 секунд. Актор поспішав промовити текст, і не виходило, хоч плач. І тоді Іллєнко сказв: «Та не спіши ти. Проказуй повільно!» Він так і зробив – і вийшло.
Давайте сьогодні непоспішливо згадувати двох великих людей. Великих! У сьогоднішньому світі, де так багато ліліпутів, що удають із себе гуліверів. Не тільки в Україні, на жаль. Сьогоднішній світ – суцільна тобі Ліліпутія. Тут дуже поспішають – бо ж відстані великі, а ніжечки-ручечки-мізочки маленькі.
О, як там сміються Іван Васильович з Юрієм Герасимовичем. А може й плачуть. Бо доборолась Україна до самого краю. Й раби, подножки, грязь Москви, Вашингтонське сміття (Варшавське вже архаїка) продовжують правити бал. І кіно їм не потрібне. Навіть завтра не будуть вони дивитись ні «Білого птаха», ні «Пропалу грамоту», ні «Вечір на Івана Купала»...
І чортяка з ними і їхніми грамотками. Срамотная година настала і треба діяти. Тіні двох великих кінематографістів хай ніколи не стануть для нас тінями!