в цьому селі не було людей. як мінімум ми їх не бачили. я і друг мій андрій приїхали сюди потягом десь опівдні. вийшли на станції лазо і пропетляли кілометрів десять через ліс. карта не брехала. біля річки ми побачили перші двори. старі глиняні будинки (у наполовину розваленому стані) ховалися за розлогими гілками яблунь на яких вже червоніли спілі плоди. листя жовкло. падало. покривало собою землю. ми пройшлись зарослою дорогою. не було помітно навіть стежки. жодних явних ознак життєдіяльності людини.

— спочатку оглянемо село. — сказав андрій. я був тільки за. він дістав з рюкзака свій фотоапарат.
нарахували двадцять п'ять хат.
все залишилось тут...
— так ніби люди були-були а потім раз і не стало — андрій вже заходив на подвір'я. двері хати відкриті. на порозі дитячі іграшки. коляска. на дереві гойдалка.
— що тут сталось.
за нами стежили очі рижого кота що сидів на лаві поруч літньої кухні.
андрій фотографував на вулиці.
я зайшов у будинок. пахло пусткою. на столі у веранді набір посуду на чотири людини дерев'яні ложки глечик стакани (радянські 200 мілілітрів).
все збереглось. дивно.
в коридорі шафа. три кімнати — в кожній ліжко. підлога застелена килимами.
— враження таке ніби люди просто зникли.
андрій не відповів.
я підійшов до вікна і побачив біля гаража мотоцикл “планета5”.
андрій ходив біля вуликів.
тут реально можна жити. бери речі і заїжджай.
мені захотілось курити. я дістав з кишені своєї куртки пачку вже пригубив цигарку а ж раптом...
під ліжком на підлозі фотографії
сім'я. батько. матір. син. дочка. ось дід. всі обличчя усміхнені.
— ігор. — почув голос андрія.
— що.
— ти є.
— я у кімнаті. йди сюди тут фотки...
андрій зайшов.
— є щось цікаве.
— прям сімейний альбом. дивись навіть палароїдом фоткали...

були люди і не стало їх. хто вони. звідки. хіба це вже має значення. їх же попросту немає. лише десятки фотографій. лише порожня оселя. тільки сліди і ми — два випадкових подорожніх. ми стаємо свідками цього мовчання. речі навколо. вони так багато значать і не значать взагалі нічого. їхня цінність стирається але вони мають ціну. фотографії — сліди людей які ходили тут. їли з цих тарілок. одягали речі ті речі що у шафі. вони раділи відчували дихали. а зараз… залишилась тільки пустка.
і немає їх. немає людей. немає емоцій. немає нічого окрім нагадування окрім маленьких відбитків їхнього часу. і час цей… тут на папірцях… на фотографіях…
тут вони залишились тими ким були тоді. один. два. три. десять. двадцять. п'ятдесят років назад. такі самі. усміхнені. раді. щирі. поглядом в лівий нижній кут фотокартки. люди яких немає. але вони були тут

цвинтар був не далеко.
десятки недоглянутих могил над якими височіли дерев'яні хрести.
ми обійшли бур'яни по-під сосни.
нарешті я закурив.
чим далі йшли тим більше дивувались ми.
— дивись.
андрій повів рукою в сторону каплички.
одноповерхова майже зруйнована споруда без вікон дверей та даху. побудована з каменю. в середині смітник. в кутку прикріплена ікона нижче якої дощечка на якій стояла свічка.
туди веде стежка.
(перша стежка за сьогодні)
андрій підійшов ближче. зробив декілька фотографій.
— все більше і більше таємниць.
— пішли...
… по стежці в сторону могил...
… свіжо вирита яма...
— а тепер реально стрьомно — в голос подумав я.

дід з рушницею чекав нас на вході біля воріт.
— і шо. — сказав він навівши двохстволку на мене.
ми:
— здрасті.
— угу. — (дід плюнув на землю) — марадьори.
— діду ви шо. нє...
— ну-ну- протягнув дід.
на вигляд йому десь так років під сто. грубі та глибокі зморшки на обличчі утворювали рельєф — такий ніби він покривався панциром. одягнений в рубашку. світлу та чисту. на голові кепка. старі штани випрасувані.
— чьо шляєтесь тут. шо нада. — він зробив кілька кроків на зустріч. — я вас здалека учуяв. всьо ходять. заглядають. все винюхують. шо нада. золата іщєтє а.
— ні. ви що.
— тихо я сказал. рукі вверх. прямо іді...
ми йшли попереду. дід позаду.
— скажу чесно мнє насрать кто ви і шо іщітє. помощь мнє нужна.
я:
— так опустіть рушницю.
— зачєм. я ж не знаю які там мурахи у вас в голові. шас заб'єте мене і всьо… а дєда хоронити треба. хто закопає його якщо ви мене заб'єте.
— а шо з людьми стало. де всі.
— всі.
(пауза)
— повмирали...
— так зразу...
— угу. спочатку худоба почала вмирати. потім діти. запухали очі і дихати було тяжко. за тиждень все село перемерло. ніхто неспасся. доктор наш шото там воркував. травами узварами поїв. годував. мив. а потім і сам здох. так йому падлові і нада. немощ взялась у всіх. ходити тяжко було. голова боліла. я от в обморок не раз падав. живий остався якось. і дєд мій тоже. так і схоронили всіх на цьому цвинтарі. вот. а вчора мій дєд помер. я зранку став яму копати а тут ви.
ми йшли повільною ходою. дід позаду важко дихав мабуть через те своє куриво.
— от вмру я і хто закопає мене. а.
у відповідь мовчання.
— а мені не довго осталось зовсім не довго.
він зробив останню затяжку легені хрипіли. дід ковтав смердючий нікотиново-смолянний дим. його запах був огидний.
— що курите. — запитав я.
— те що під ногами росте.
в себе під ногами я бачив тільки листя і пожовклу траву.
— те і курю.

дід жив у лісі метрів за триста від села. низенька хата перекрита соломою важко опиралася на безліч палиць які тримали її стіни аби ті не впали. двері закриті.
— там і лежить мій дєд.
він опустив рушницю.
— хлопці допоможіть занести його на цвинтар а то я не зможу. ви не думайте я не того… я не буду стріляти чи силою заставляти вас… так чисто по-людськи — поможіть. шо ж це я — заметушився дід. він встав почав обдивлятися довкола себе. потім зазирнув за хату — ви може їсти хочете а. у мене картошка є. в мундірах.
— у нас своє є.
— то шо ж… будемо обідати. я зара воду поставлю. чай липовий з м'яткою а хлопці.
з певною недовірою ми все ж таки погодились.

— тепер і я можу спокійно померти. а шо мені в цьому світі бродити. шо я тут забув. я і так всьо село в землю закопав. цими от руками і тою лопатою шо на кладовищі осталась. всьо. пора і мені на той світ. тіко хто мене захоронить. от скажи: хто. немає людей тут більше. я один остався. був дєд — і то — помер. навіть не буде з ким поговорити тепер. десять літ так от ми душа в душу жили в цій сторожці. а тепер вже всьо. кінець. немає людини. нема. і хто про нас згадає після смерті. хто. а смерть. смерть. вона ходить вже тут — поруч. я в село навіть не можу зайти. чую її. вона пахне по-особливому.
ще першої зими хотіли заночувати ми в одній з хат. пічку натопили. повлягалися на ліжка. а сон не йде. цілу ніч дивився в стелю. цілу ніч… щось шаруділо: то там то тут. запалив свічку — нема нічого. і дєд мій тоже: шо не спиш. — говорить. не сплю. — кажу. дєд знов: смерть ходе чуєш. нічого не чув. так і сказав. а дід мій: це і є вона. він був старовіром. він знав толк в нечистій силі якщо говорить — то-о не просто так. щось та й воно значить. до ранку не спали. цілу ніч зліва на право — місця не могли собі знайти. а на світанку повиходили на вулицю. засипало снігом все. біло-біло так. тіко стовбури стирчать. чорні такі. стою. дивлюсь по сторонах — тихо як в гробу і тільки: кап. кап. — зі стріхи мені на голову. думаю: мороз же. якого чорта капати. витер рукою коси а на пальцях кров. дивлюсь а на стрісі червоні плями такі… ну коли сніг від теплої крові розтає. а дєд мій стоїть дивиться на мене скоса а потім говорить: не хороше місце. не хороше. того ж таки ранку перебралися ми сюди. з чужих хат нічого не брали. дєд всьо врємя казав: нізя. нільзя. ходили в село тільки за продуктами: я до себе в льох дєд до себе. так і перезимували. весною вибрали участок і перекопали його. ну так шоб город був. картошку посадили.
[...]
а куди мені було їхати. куди. я ж бездітний. жінка моя. ми з нею розійшлися. тільки я в тюрму а вона всьо: прівєт. пока. після сроку я сюди переїхав на старість. так от… прожив вік а нічого після себе не лишив.
[...]
мені вже вмерти пора але бог не пускає.
[...]
дєд мій хорошою людиною був. святою. шкода його черв'якам віддавати а шо зробиш. таке життя. всі там будемо.
(було таке відчуття що ось-ось він заплаче)
— ви боїтесь смерті.
— нє. чого її боятись. страшно коли вона не приходить. коли люди навколо тебе вмирають а ти — ні. ось що страшно. тяжко мені. груз такий на душі...
дід дивився на нас усміхався. сумно так усміхався.
— я і яму йому викопав. а мені хто викопає. хто. так і буду лежати на землі поки комарі не з'їдять...
(пауза)
… страшно самому залишатись тут.

http://v-puzik.vkursi.com/5050.html