Це було схоже на ритуал.
Дід чекав цього майже тиждень.
Він діставав з сараю холодник і ставив його на стілець. Мене завжди дивувала його структура. То була каструля на двадцять літрів води. Без дна. Замість нього цементна заливка. Потім трубка закручена мов пружина.
Дід брав дерев’яного патика, який стояв за котлом і йшов у хату до грубки біля якої стояло три бочки. Він колотив їх по черзі. «Пробуй!» - казав він мені. Я сунув свої дитячі пальці у брагу, яка мов радянське шампанське іскрила і плювалась бульбашками. «Як виграла?» - усміхався дід. У його посмішці було щось добре. Махаю головою: ні!
- А ця?
Дивлюсь на її шипучу поверхню.
- Не-а.
Дід показує мені третю бочку.
- Вона! – шепочу я. чесно кажучи не знаю: вгадав чи ні, але дід починає цідити її через шлангу у відро. Шипить! Я стою і радію.
- Борис! – кричала бабця з порогу будинку. Він не відповідав. «Нас немає! Іди скажи» - після слів старого я біжу у веранду ступаючи босими ногами по дерев’яній підлозі. Кажу: «Нас немає». Баба Неля усміхається. За її спиною клубами піднімається холод. На підошвах галонів грудочки снігу. Зима. Бабця заходить у веранду закриваючи за собою двері. У її руках бачу тюльку. «З магазину! А картошка вже почті готова». Разом заходимо у хату. В пічці потріскуючи горять дрова. «Добре, що прийшла, зараз на вогонь поставимо». Сковорідку в сторону, її місце займає каструля з брагою. Дід обмазує тістом щілини між кришкою і вушками оцинкованої посудини. трубкою з’єднує з холодником в якому вже лежить лід. Ми цілий ранок оббивали сосульки зі стріх. Дід говорить: ГОТОВО! СКОРО БУДЕ КАПАТИ.

День тільки розпочинався. На дворі сніжило. Я дивився у вікно і бачив білі пухова покривала засніжених дахів сусідських будинків.
- Пішли! – говорить дід.
Я біжу до бабусі. Прошу її щоб одягнула. Мені всього чотири роки і я сам не можу закутатись в шарф, застебнути кожушок і взути валянки. «Ти як ведмідь!» - сміється дєда. Його посмішка ховається в густій сивій бороді. «Готовий?» - «Да!» - «Пішли, щас я тебе, Саньок закришую снігом».
Замість того, щоб прочистити стежку дід починає засипати мене снігом, підкидаючи лопатою його в повітря. Я зі сміхом тікаю. Він хоче наздогнати. «Сюди іди!» - «Нє» - кричу я і біжу від нього.

Не знаю чому, але зиму я пам’ятаю краще ніж літо. І згадуючи діда, я бачу його тільки на засніжених пагорбах або в лісі поміж сосен. Що це за відчуття таке… ніби тепла в тих краях не було. Але ж я знаю яка весна там, літо, осінь. Тоді чому дід не асоціюється в мене з теплом? Він же був хорошою людиною.

Спогади про нього засипає снігом.

Дєда набирає оберемок дров біля хліва. Я допомагаю йому (як мінімум думаю так). Ми заходимо в хату. На кухні вже пахло самогоном. «Санько, пробуй!» - говорить старий. Я підставляю пальці під потік теплої води. уважно дивлюсь на діда. «Ну! Пробуй» - і я облизую пальці. «Пече. Дєда пече… дай запити». На очах з’являються сльози. «Закусуй Санька, хлібом закусуй!». Він відламує шматок від буханки спеченої у печі паляниці. Подає мені, а я кривляюсь прицмокуючи язиком: гіркота в роті змінюється присмаком меду. Медовуха. Точно! Я заїдаю її м’якушкою паляниці. «Саньок, ну як первачок?». Я бурмочу: «Нормально!» - «Ще пробувати будеш?». Я хитаю головою мовляв: Ні. «Зря» - чую у відповідь. Дєд бере стакан із мисника. Підставляє його під струйку. «Дивись, щоб бабця не йшла» - говорить він. В стакан набігає медовуха. «А де вона?» - «Десь в хаті» - не встиг договорити дід, як із сусідньої кімнати голос: «Що випив вже?» - баба Неля якось по особливо грізно це сказала. «Нє-а! Я, я тойго… скільки градусів поміряти… ну-у… поміряти хотів». Бабця зайшла на кухню. «Міряй!». Коли стакан був повний дід поставив у самогон градусник. Нахилився над стаканом, який поставив на скриню. Щось вивчав. «Нельчик, вісімдесят. Іди подивись» - задоволено прошепотів дід. Баба махнула рукою. «І, що? Виливай он в бутель». Старий незадоволено покрутився. Поглянув у сторону дверей де стояла баба. Зітхнув і вилив сто вісімдесят грам у лійку в якій лежала вата. «Фільтрація. Щоб чистіша була. Ось подивись, як чорніє вата» - дід задовольнив мою цікавість, адже я вже нависав над бутлем і розглядав сіру пляму в горлишку лійки.
На дворі заскавуліла Муха.
- Замерзала, мабуть? – дід виглядає на вулицю через вікно – Санька, до хати потрібно пустити її. – дід любив свою собаку. Часом, навіть, розмовляв з нею. Буває сяде на лаву. Муха підійде до нього. Дід усміхнеться. «Ну шо...» - ніби запитає. Вона ляже біля його ніг. Дід погладить голову Мухи.
- Нічо! – каже він (відповідаючи собі) – Ми ще з тобою лисів поганяємо. Нехай тільки прийде час – сучка подивиться на нього розумними очима. Вона знає. Розуміє. Розумна тварина. Хороша.
Мусі було вже років десять.
- Старша тебе… - старий зробив паузу. Потім продовжив – Піду відв’яжу. Хай побігає.
Дід не поспішав. Він дістав з кишені пачку «Прими» без фільтру. Закурив. Клубки їдучого диму розпливались по кухні. Тримаючи грубими мужицькими пальцями зім’яту цигарку він ще раз поглянув у вікно. «Жалко. Замерзне там» - зітхнувши старий почовгав на вулицю. Муха замахала хвостом. Зраділа коли побачила господаря. Я стояв біля вікна. Дід усміхався. Він щось говорив тварині. Муха лащилась, підстрибувала. «Тихо! Тихо!» - ніби розумію. Дід гладить Муху, потім розстібає нашийник.
Поки ніхто не бачить я підставляю руку під струмінь. Теплий первачок гріє шкіру. Оглядаюсь: нікого немає. Облизую вказівний палець. Пече. З усмішкою на обличчі вибігаю з хати.
- Дєда! – ліплячи на ходу сніжку кричу я – Лови! – і кидаю в нього.
На фуфайці, на його спині залишається біля пляма.
- Ах ти паршивець! – іронічно з добротою – Щас я тобі зроблю…
Так розпочинається наша перестрілка. Не перша і не остання за цю зиму. Дід падав у сніг і лежав так кілька хвилин. Дивився в небо. Я – біля нього. «Добре тут!» - ніби підсумовує він. сніг на його вусах та бороді розтає (від тепла тіла) і перетворюється на воду.
З комина піднімається стовп густого диму. Його сіра маса ніби підпирає небо.
- Життя проходить. Лови мить… - дід знову усміхається. Загадково!? Тому що його посмішка ховається в бороді.
У нього були добрі очі.
Він часто говорив про Африку, найчастіше про слонів.
…інколи згадував Другу Світову війну.
Був мисливцем, але тварин не стріляв. Йому було шкода їх.
Взимку, він любив ходити засніженими полями; літом: босими ногами по росі; весною точити березовий сік; восени їсти квашену капусту. Ввечері відкладаючи книгу, дивитись на вогонь і обдумувати щось. А ще дід любив Водохреще. Чому? Я не знаю.

Інколи ми ходили до річки. Через сухий очерет пробивались до її гирла. Потім, блукаючи по краю берега, шукали пару. Тут на зимівлю лишалися лебеді. В одного було перебите крило. Гніздилися вони на джерелах. Там вода не замерзала. Ми годували їх кригтами хліба. Птахи знали нас і підпливали так близько, що їли з рук. Одного разу коли ми прийшли до лебедів – їх не було. Дід помітив на протилежному березі кров. Сніг і кров утворювали кашу. Я вперше тоді почув як дід матюкається. То була зла, груба лайка. «Вбили через довіру до людей».
Після того я став боятись крові.

Ми ставили на стіл самовар. Пили чай. Я, дід і баба. Вечір. Було темно. Держава економила тому виключали світло. Ми сиділи за круглим столом. Свічка тусклими язиками малювала тіні на наших обличчях, які виривалися з глибини темної кімнати. Баба Неля розповідала свої історії. То були не казки і не видумки. Вона розповідала про папороть і мавок. «Містичні оповідки Відьми» - жартував дід. У її словах, в історіях оживали дерева, духи землі, розмовляли звірі. Дія відбувалася ще до народження людей. Вона розповідала про значення речей. Цитувала Біблію, хоча в церкву часто не ходила. Тоді час такий був. Вона могла з дідом пригубити п’ятдесят або сто грам первачку. Але любила настоянку на серцевинах з горіхів. Її гіркий присмак надовго залишався в роті.
Баба була мудрою людиною. Вона багато чого знала хоча і читала постійно одну і ту ж книгу. Тоді я думав, що знання всі з неї.

В ночі гуділи лінії електропередач. Іній на проводах обсипався через вітер, який гілками високих беріз торкався стовпів і чашечок.
Скрипіли стовбури яблунь. Я не міг заснути. Було боляче. Мені хотілось плакати. Сльози мимоволі, самі по собі котились по щоках.
- Сашка - обізвався голос бабці – Що? Ти плачеш? Що з тобою?
Захлипуюсь. Мить мовчу. Потім ховаюсь під ковдру. Я не хочу показувати своїх сліз.
Вона підходить до мене. Сідає на краєчок ліжка.
- Сашка, чого ти? Не плач. Не треба.
Чую, як у сусідній кімнаті з ліжка встає дід. Човгаючи ногами він заходить у кімнату.
- Попробуй, може у нього температура є.
Баба Неля приклада руку до мого лоба.
- Ого! Він весь горить.
Дід нахилився наді мною. Усміхнувся.
- Перцовки дай випити йому. Первачок дай випити йому. Первачок он є. Ще не остиг. Хай кавкне його. А з ранку буде здоровий. От побачиш!
Баба забурчала, мов, у тебе Борька все до одного, до стакану самогону самогону сходиться. А це дитина.
Дід був у своєму репертуарі: «Ну так чаю з ромашки і чебрецю спочатку вип’є, а потім перцівки, перед самим сном». Баба побурчала трохи, але зробила так як дід говорив: і чаю, і самогону. «А зранку підемо на рибалку – пообіцяв дід – а тепер давай лягай спати. І диви мені зранку не кашляй». Старий сипонув у грубку вугілля і погасив світло.
Було тепло.
Я засинав думаючи про завтрашню риболовля. Дід розбуде мене. Скаже: «Саньок збирайся». Ми візьмемо сумку із жилками. Вже там, на березі наламаємо коротеньких гілячок. потім підемо на лід. Кожен сидітиме біля своїх лунок, намотуючи на краї маленьких вудлиськ жилку.
Окунь. Йорж. Можливо, щука. Вдома зваримо юшку.
Буде новий день.
«Головне, щоб самогону взяв – думав я собі – якщо провалиться хтось, будемо гріти перцовкою».
Пам’ятаю, як минулої зими рятували дядю Юру. Коли його дістали з води одразу натерли руки, ноги. Потім дали випити. Завезли кіньми додому. Він ще потім всім казав: СПАСІБА; тому що аби не ми, не дід з іншими мужиками, то сам би дядя Юра не вибрався з ополонки. Його ж накривало льодом за який хапався він руками, а той потріскуючи кришився пускаючи полоси тріщин на поверхні ставу.
Врятували! – і добре.
А зараз потрібно спати.

Околицю замітало снігом. Сніжинки ледь чутно стукали у шибу. Це хуртовина кидала їх. Непомітно зима ховала у свої простирадла сліди того чим жив я тоді.

Стара Синява. Лютий 2012 р.