Андрій Бондар,  DW

Усі ми, безперечно, переживаємо кінець часів. Хтось уже знає про це, хтось тільки здогадується, хтось інтуїтивно відчуває, але у захопливому процесі кінця часів задіяні всі ми - і жодного винятку немає. Що таке кінець часів? Максимально спрощуючи, це стан людського духу, який сигналізує про одну просту річ: більше не можна жити по-старому.

Якщо ж перевести все у площину української культури і спробувати поміркувати, з чим вона підійшла до кінця часів, то діагноз тут однозначний: більше не можна жити в ілюзіях і треба щось із собою робити. Бо в нашій культурі, затисненій, як між Сциллою і Харибдою, між "Берегом Чекання" і "Берегом Любові", останні 24 роки існувало кілька наріжних комплексів, які чи то силою інерції, чи то силою хибних уявлень пропонували пасивне споглядання або боротьбу з вітряками.

Патерналістська культура

Пасивне споглядання передбачало, що порядок визначається згори, як у СРСР. Мовляв, існує патерналістська модель, де хтось - чи то міністерство культури, чи то творча спілка - мусить розробити стратегію, а ми й далі творитимемо свої високопоетичні гобелени, збірки віршів і театральні вистави, особливо ні про що не замислюючись.

Так побутувала культура, яку в нас заведено називати офіційною. Вона досі вписана в державну вертикаль і існує в якомусь паралельному вимірі. Раз на рік їй видають Шевченківську премію і президентську стипендію. Раз на рік ми довідуємося про спущених згори класиків, що якимось незбагненим чином пролізли в таємні циркуляри і сподобились найвищої фінансової похвали. Так досягалося відчуття стабільності: "Культура є. Галочка. До наступних уродин Кобзаря, шановні".

Культура карґо-культу

Боротьба з вітряками як протилежна офіційній культурі тенденція завжди передбачала вихід із загумінковості і злам усталених порядків. І тут в нас упродовж останньої чверті століття відбувалася дуже інтенсивна духовна й інтелектуальна робота. Вона завжди вкладалась у формулу "Українську культуру мусить порятувати якесь диво". Інакше кажучи, атмосфера в культурі була просякнута пошуком панацеї, чарівного рецепту, який виведе нас у люди, і вже завтра ми неодмінно і незворотно порозуміємось зі світом. Затримка за малим...

І оце "мале", яке пропонувалося найкращими інтелектуальними силами, вкладалося у звичні схеми культури карґо-культу. "Українську літературу порятує Великий Роман!" - кричали одні. "Нобелівська премія для Ліни Костенко (Валерія Шевчука) нарешті зробить нас знаменитими!" - кричали другі. "Нам потрібен наш, український маскульт! Наші пєлєвіни, акуніни, донцови, чейзи і даніели стіл виведуть нас із культурного підпорядкування Москві!" - кричали треті. "Золота пальмова гілка в Каннах - і ключик від усіх дверей у наших руках!" - кричали четверті.

І от від певного часу кожен більш-менш помітний в українській літературі роман почав оцінюватися за принципом, великий він уже чи ще не достатньо великий. Кожен нобелівський вердикт без нагородженої Ліни Костенко неодмінно супроводжувався реакцією: "Світ ще не доріс до нашої глибини". Кожна нова революційна знахідка "Коронації слова" зовсім ніяк не змінювала ситуацією з повним домінуванням на книжковому ринку російської попси. І навіть безперечний успіх - Золота пальмова гілка в Каннах - по суті, не змінив нічого.

"Плем'я" і "Сталкери"

А вся проблема в тому, що не варто наздоганяти давно відправлений поїзд. Світ уже 50 років не пише великих романів, які змінюють хід історії. Нобелівська премія принципово не вирішує жодних глобальних проблем. Російську попсу не зупинив на російсько-українському кордоні жоден магічний Кокотюха. А Золота пальмова гілка Ігоря Стрембіцького - це тільки його Золота пальмова гілка. Ми ж до неї не маємо жодного стосунку. А міністерство культури й поготів.

І варто було дочекатися виходу двох важливих прем'єр, щоб зрозуміти, що в українській культурі все може бути по-іншому - без совкової інерції і постійного очікування чарівних метаморфоз і подарунків долі.

Кінострічка Мирослава Слабошпицького "Плем'я" (2014) продемонструвала, що можна вийти у світ, не втрачаючи власного автентичного обличчя, і водночас бути зрозумілим для всіх. Більше того, давши голос глухонімим, режисер-українець знічев'я запропонував принципово нову кіномову. Ось він - чортик із табакерки, у якому все наявне: і талант, і виправдані амбіції, і переконливе художнє втілення, і акторська робота, і, Господи прости, світова слава.

Вистава "Сталкери" (2015) молодого режисера Стаса Жиркова за п'єсою Павла Ар'є з Ірмою Вітовською в головній ролі запропонувала ще одну продуктивну модель: як можна не просто інтерпретувати свої фобії й історичні травми, а розповісти про них доступною, виразною і чіткою сценічною мовою. Тут і Чорнобиль, і сучасність, і "мала людина", і вся історія ХХ століття, як на долоні.

Ефект метелика

Мені здається, що саме в цих двох моделях і криється отой бажаний та довгожданний "ефект метелика" для української культури. Все вельми просто, просто до банальності: нам не треба нічого вигадувати і ні від кого нічого чекати, нам не треба сподіватися на своє, українське добриво популярних жанрів. У нас не народиться свій Чейз і свій Тарантіно. У нас не буде українського Пєлєвіна, бо Пєлєвін може бути тільки російський. У нас і Акуніна свого не буде. З тієї простої причини, що в нас не було свого Толстого і Турґєнєва.

Однак у нас були свій Микола Гоголь, Василь Стефаник і Осип Турянський. У нас були містика, магія і горор. У нас є 242 дні оборони Донецького аеропорту. У нас були такі травми, після яких народи й культури гинуть і більше не відроджуються: дві війни, Голодомор, колективізація, сталінський терор... Нам просто треба розповідати себе і про себе. Вербалізувати й артикулювати. Ми - плем'я сталкерів і кіборгів. І так, ми дійшли до кінця часів. Починаються нові. Тепер усе буде по-іншому.