Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, Matrix-devergent
Цьогоріч 1–2 вересня виповнилося 83 роки від початку Другої світової війни, а ще цього року святкуємо ювілей фільму Леоніда Осики «Хто повернеться – долюбить», роботу над яким на Кіностудії ім. Олександра Довженка завершили 1967-го.
Нині режисера Леоніда Осику (1940–2001) за правом вважають однією з чільних постатей українського поетичного кіно, а тоді, 55 років тому, стрічка “Хто повернеться – долюбить” стала його першим повнометражним фільмом. До цього Леонід Осика мав у своєму доробку дві короткометражні картини: “Двоє” (1964) і “Та, що входить у море” (1965). Обидві роботи засвідчували фаховий рівень молодого режисера, сподобалися керівництву студії, їх позитивно прийняли колеги. Проте стрічку “Та, що входить у море” не схвалило вище кінематографічне начальство: фільм засудили за “формалізм” і, як тоді казали, поклали “на полицю”.
Лише порівняно недавно, у 2013-му, глядачі нарешті дістали змогу переглянути цю картину. Вона увійшла до проєкту “Великі короткі метри” Національного центру Олександра Довженка, у якому зібрані короткометражні картини визнаних українських режисерів.
Леонід Осика
Доля кінопроєкту “Хто повернеться – долюбить” від самого початку складалася вкрай непросто. Перипетії навколо фільму є однією з найнапруженіших і найдраматичніших історій українського кіно. Усе почалося зі сценарію “Перевірте свої годинники”, який написали Ліна Костенко й Аркадій Добровольський. На республіканському конкурсі на найкращий літературний сценарій для кіно, що його організувало і провело Міністерство культури УРСР разом із творчими спілками восени 1962-го, “Перевірте свої годинники” здобув друге місце. Героями сценарію були поети Леонід Левицький, Володимир Булаєнко та Федір Швиндін, які добровольцями пішли на фронт. У боях загинули двоє з них, третій – у нацистському концтаборі.
Наступного року “Перевірте свої годинники” надрукували в журналі “Дніпро”. Згідно з умовами конкурсу сценарії, які здобули перше і друге місце, мали бути поставлені, тож “Перевірте свої годинники” увійшов до тематичного плану Кіностудії ім. О. Довженка на 1965 рік. Щоправда, уже з дещо зміненою назвою – “Звірте свої годинники”.
Постановку доручили молодому режисеру Василю Ілляшенку, нещодавньому випускнику ВДІКу. Почалися знімання, одну з головних ролей у фільмі грав Іван Миколайчук. Проте вже перші перегляди відзнятого матеріалу не задовольнили ані художню раду, ані керівництво кіностудії. Розчарованою була й Ліна Костенко. Врешті-решт керівництво кіностудії вирішило зупинити виробництво та замінити режисера-постановника.
Матеріал, що його зняв Василь Ілляшенко, знищили, залишилося лише кілька світлин зі знімання. До роботи над сценарієм залучили нового режисера Леоніда Осику, теж молодого випускника ВДІКу, який у 1965-му прийшов працювати на кіностудію. Суттєву частину кошторису, виділеного на виробництво стрічки, уже витратили. Перед молодим режисером стояло нелегке завдання – зняти картину за невеликі гроші й устигнути в заплановані терміни, аби кіностудію не позбавили премії.
Ліна Костенко була змушена переробити сценарій, у новій редакції вже йшлося не про трьох загиблих на війні поетів, а про одного. У роботі над цією версією сценарію активну участь брав і сам режисер. Він також повністю змінив склад знімальної групи, зокрема запросив оператора Михайла Бєлікова та композитора Володимира Губу, разом з якими працював над “Тією, що входить у море”.
Леонід Осика також запропонував незвичне режисерське рішення: майже відмовитися від стилістики реалізму в зображенні, натомість віддати перевагу умовності, аби ще більше посилити поетику сценарію, а ще, крім цього, зняти для майбутньої картини кілька документальних епізодів. Деякі члени художньої ради на обговоренні нового сценарію та перегляді перших знятих епізодів зауважували, що додавати до картини документальні кадри ризиковано, але інші вважали це доброю ідеєю, бо у своїй короткометражній стрічці “Двоє” режисер уже вдало поєднував стилістику ігрового й неігрового кіно.
Це зараз документальні кадри в ігровому кіно або поєднання ігрових реконструкцій із хронікальним матеріалом ні в кого не викликають запитань, а тоді це видавалося напрочуд експериментальним і сміливим рішенням.
Знімання картини дійсно завершили швидко – наприкінці 1966-го, остаточну версію стрічки датовано 1967 роком. Головного героя зіграв Борис Хмельницький, в інших ролях Антоніна Лефтій, Валентин Грудинін, Борислав Брондуков, Ігор Ясулович та інші. Знімали на Канівщині, зокрема у фільмі добре впізнається знаменита піщана коса, яку ми також бачимо в стрічці Андрія Тарковського “Іванове дитинство” (1962) та картині Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала” (1968), де Борис Хмельницький також зіграв головну чоловічу роль. Знімали й у Києві, зокрема на Оболоні, у Зеленому театрі на схилах Дніпра та поблизу парку Слави.
1968 року стрічка “Хто повернеться – долюбить” вийшла на екрани. До речі, ця назва з’явилася фактично на фінальній стадії роботи над фільмом. Це рядки з вірша російського поета Семена Гудзенка, уродженця Києва, які звучать у фільмі.У титрах немає згадки про сценаристів, Ліна Костенко попросила прибрати її прізвище, бо, на її думку, остаточна версія картини занадто відрізняється від літературного сценарію.
Якогось великого глядацького успіху тоді фільм не здобув. Це почасти можна пояснити складною формою картини: контрастне, чорно-біле, фактично графічне зображення, обмаль діалогів в акторських сценах і акцент на пластичному рішенні, уже згадане незвичне для глядачів поєднання документальних та ігрових сцен, несподіване звукове рішення – від різких акцентів окремих звуків до взагалі тривалих німих пауз на екрані. І, звичайно, музика Володимира Губи, який написав щемливу і прозору мелодію-лейтмотив, а для низки епізодів – авангардну музику, просто співзвучну тогочасним світовим музичним трендам, втіленим у роботі світових зірок, як-от композитори Кшиштоф Пендерецький, Арнольд Шенберг чи Карлхайнц Штокхаузен.
У цій картині Леонід Осика цілком свідомо випробував арсенал кінематографічних прийомів і режисерських засобів, які незабаром використає на повну силу у своєму наступному фільмі “Камінний хрест” (1968), екранізації творів Василя Стефаника, який уже давно вважають шедевром українського поетичного кіно.
Чув історію, яку розповідали кінематографісти старшого покоління, буцім після перегляду “Хто повернеться – долюбить” Сергій Параджанов у захваті написав на стіні своєї квартири: “Осика – геній”. Хоча є інша версія, начебто він це написав після “Камінного хреста”. Хай там як, але “Хто повернеться – долюбить” також вважається показовим явищем українського поетичного кіно.
Зараз стрічка не втратила актуальності, хоч минуло 55 років із її завершення. Навпаки, тепер зчитуються сучасні смисли, новий контекст, спричинений уже нинішньою війною, численними втратами та руйнуваннями. Наприклад, кілька фінальних кадрів стрічки зняті на меморіалі полеглим воїнам, що розташований у Бучі. Нині назва цього містечка поблизу Києва для всього світу стала символом жахів і злочинів російських окупантів.
З екрана гірко й гостро звучать рядки віршів полеглого в Другій світовій українського поета Володимира Булаєнка, хоча написані вони за два десятиліття до знімання стрічки. А сьогодні до нового мартирологу вбитих загарбниками українців входять сучасні поети: Ілля Чернілевський, Юрій Руф, Сергій Скальд, Гліб Бабич…
Так само актуально сприймається й назва стрічки. У ній немов сконцентроване відчуття війни, усе її жахіття. Але звучить і надія, навіть впевненість, що повернемося до любові, до мирного життя.