втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Дмитро Десятерик, "День"

Приз конкурсу Docu/Світ у номінації Docu/Життя отримав фільм «Пісок і кров» австрійських режисерів Маттіаса Креппа та Анґеліки Шпанґель. На думку журі, «сила знайдених кадрів наочно показує божевілля війни й необхідність плекати ненависть, щоб створити ворога.

Вдумлива конструкція змушує глядачів заповнювати прогалини, формувати зворушливий і глибокий портрет складного світу, який зрештою стає універсальним досвідом». У фільмі «Кіно для Карлоса» (режисер — Ренато Боррайо Серрано, Росія) «з теплотою і з шанобливою іронією, яка, втім, оприявлює сміховинне, обурливе тло ура-патріотизму й русофільського шовінізму, молодий батько документує стан світу, в якому народжується його дитина: сімейні зв’язки об’єднують те, що роз’єднують ідеології». Саме так оцінили «Кіно для Карлоса» журі конкурсу Docu/Коротко, присудивши головну нагороду.

Спеціальну відзнаку конкурсу Docu/Коротко та премію Андрія Матросова від організаторів фестивалю отримав фільм «Гірчиця в садах» Пьотра Армяновського.

Безумовно, головною подією кінофоруму стало наше кіно.


Кожний фестиваль так чи інак відбиває ситуацію в кінематографі країни проведення. Docudays-2018 підтвердив те, що спостерігається останні роки: підйом вітчизняної документалістики. Наприклад, уперше в історії Docudays відбувся національний конкурс Docu/Україна, складений повнометражними стрічками. Український фільм був навіть представлений у добірній секції Docu/Хіти, де зазвичай показують тільки найкращі закордонні картини. «Дельта» (Україна — Німеччина) — нова робота дніпрянина Олександра Течинського — професійного фотографа, що став відомим 2014-го, коли з двома співавторами зняв фільм про Майдан «Все палає». Задум «Дельти» він доводив до завершення кілька років. Усі зйомки відбувалися в дельті Дунаю, у Вилковому Одеської області. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Оповідь триває одразу на трьох рівнях: яскраві, колоритні в своїй грубуватості характери; живописна пластика зображення — місцями це справжній кінематографічний Брейгель; і ще — постійні згадки про релігію, видима набожність героїв, що додає всьому метафізичного відтінку. Є гіпнотична переконливість у тому, як камера Течинського ширяє над рікою чи крізь туман, як слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних клопотах. Як наслідок, «Дельта» отримала спеціальну згадку журі на 60-му фестивалі документального й анімаційного кіна «DOK Leipzig».

Одразу кілька відзнак Docudays зібрала стрічка української режисерки Аліни Горлової «Явних проявів немає»: приз конкурсу Docu/Світ у номінації Docu/Права (правозахисне кіно), призи від дистриб’юторської компанії «Letter to Fest», (дає можливість безоплатно подавати фільм на 50 міжнародних фестивалів) та премію $5000 від Current Time TV. Окрема нагорода (від Української гельсінської спілки з прав людини, учасників проекту «Думайдан-2017. Гуртуймося біля шатра порозуміння» та фестивалю) присуджена героїні фільму — Оксані Якубовій. Фільм Горлової знятий у традиційній репортажно-сповідальній манері, і найцікавіше тут — власне сама Оксана, яка прослужила 4 роки на фронті заступником командиру батальйону з роботи з особовим складом. Вона бачила незліченну кількість смертей та каліцтв, і фільм Горлової присвячений надзвичайно болісному процесу її повернення до нормального життя. «Явних проявів немає»              — це формула ігнорування психологічних проблем, що можуть бути аж ніяк не легшими, аніж фізичні поранення. Фільм        — це сповідь Оксани, це історія її повернення до життя, яку, незважаючи на занадто традиційну режисуру, забути неможливо.

Спеціальна відзнака конкурсу Docu/Україна й спеціальна відзнака студентського журі дісталися проекту Тетяни Ходаківської та Олександра Стеколенка «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні й танці про смерть». Це — практично безсюжетний фільм-подорож (паралельно — Нью-Йорк, Італія, Київ, Грузія, Карпати), протягом якої автори ставлять запитання цілковито різним людям про смерть. Виходить такий собі інфернальний туризм, інколи доволі ефектно знятий.

Приз глядацьких симпатій дістався «Першій сотні». Співрежисерами картини виступили активні учасники майданівської кіногрупи «Вавілон 13» Ярослав Пілунський, Юлія Шашкова, Юрій Ґрузінов.

У фільмі йдеться про Першу сотню Майдану — ту саму, що боронила легендарну «Львівську браму» — барикаду під оглядовим містком на початку Інститутської, свого роду ворота Майдану під час революції. Автори відстежують історію кількох учасників Сотні, починаючи від вечора 30 листопада 2013 року й до боїв на Донбасі.

Хоча ця історія присвячена цілому майданівському загону, поступово в ній окреслюється головний герой — командир Сотні Андрій Янченко. Стежимо за його еволюцією як лідера, його болем, сумнівами, сподіваннями. Загалом фільм побудований мозаїчно — умовний теперішній час (перебування героїв у АТО) переривається численними флешбеками з Майдану — і передбачувано завершується народженням дитини командира. «Перша сотня» — чи не перший фільм, у якому зафіксований момент переходу від війни за свободу в Києві до війни з агресором на сході України. Ще один, хай і недосконалий, але важливий документ епохи.

Головну нагороду студентське журі віддало копродукції Данії, Фінляндії та Швеції «Віддалений гавкіт собак» (Сімон Леренґ Вільмонт). Це фільм не український, але зроблений на нашому матеріалі. Данський режисер спостерігає за життям 10-річного Олега, який живе з братом Яріком і бабусею Олександрою в невеликому будинку в прифронтовому Гнутовому. Більшість людей уже покинули їхнє село, але Олександрі подобається жити там разом із онуками.

Віддалений гавкіт собак — двозначний образ; обов’язкова ознака вечірнього сільського затишку — і водночас сигнал переполоху після нічного обстрілу. Вільмонт начебто обмежується позицією спостерігача, проте поступово, чергуючи неймовірної краси картини природи, сцени дитячих пустощів, моторошні епізоди обстрілів, вибудовує драматичну оповідь про родину, що опинилися в безперервному кошмарі війни. Поки що українське кіно ще не пред’являло настільки переконливих мистецьких досліджень про життя цивільних на лінії розмежування.

Нарешті, головну нагороду конкурсу Docu/Україна отримав фільм Дмитра Лавриненка з доволі закрученою назвою «Вєаюфром» (спотворене англійське Where are you from? — «Звідки ви?»). Головного героя звати Женя. Йому 45 років, він живе в Харкові і працює двірником. Його мама живе в США й зробила для нього «Зелену карту». Щоб не втратити її, він мусить щороку їздити до Америки. Женя шукає собі жінку й хоче одружитися. Він записує своє життя на відео. Своєю чергою, Лавриненко знімає пригоди Жені. Дві реальності об’єднуються в одному фільмі.

«Вєаюфром» — у повному сенсі документальна комедія. Женя фільмує буквально все: як прибирає сміття, як пристає до дівчат на вулиці в Америці зі своїм «вєаюфром?», як випиває з колегами, навіть як злягається, коли пощастить зі знайомством. Лавриненко фіксує будні цього дивака, що задиває квартиру радянськими речами (від тушонки до люстр) і мріє про ідеально виховану дівчину. Кадри Жені — кольорові, зйомки Дмитра — чорно-білі. Женя кумедний, хоча місцями схожий на міського божевільного; вся історія складається як ланцюжок ескапад, і набуває трагікомічного гірко-солодкого присмаку. Ось живе така маленька людина, і все микається, і свого місця знайти не може. Серед решти фільмів національного конкурсу цей — найяскравіший, і нагороду отримав заслужено.

Загалом — могло бути й краще. Але те, що ми на цьогорічному Docudays UA отримали маленький тріумф українського кіно — поза будь-яким сумнівом.

У найближчих номерах нашої газети дивіться інтерв’ю з Дмитром Течинським — режисером фільму «Дельта».

ДОВІДКА 

Docudays UA — єдиний в Україні міжнародний фестиваль документального кіно про права людини. Входить до Міжнародної мережі правозахисних кінофестивалів Human Rights Film Network. Відбувається щороку в Києві впродовж останнього тижня березня. Після завершення Docudays UA представляє найкращі фільми в регіонах України під час Мандрівного фестивалю. Покази та обговорення фільмів за участі експертів та експерток із прав людини тривають із жовтня до грудня включно. Протягом року Docudays UA популяризує авторську документалістику в кінотеатрах у межах проекту Docu/Хіт, веде кіноклуби медіапросвіти з прав людини, представляє проект культурної дипломатії See Ukraine в Європі, допомагає молодим українським документаліст(к)ам із виробництвом фільмів на платформі Docu/Pro, щороку випускає каталог нових українських фільмів для промоції за кордоном. ХV Docudays UA тривав із 23 по 30 березня 2018 року в Києві.

 

Коментарі