Зазвичай другої вересневої суботи відзначають День українського кіно. Найщиріші привітання всім, хто продукує, ба навіть творить фільми. І, звісно, тим, хто любить його (їх)...
ТІНЬ ТІЛА
День кіно в Україні досі мало помічений. Більше того, він — традиційно вже — перебуває в тіні іншого професійного свята, Дня фізкультури і спорту. Яке там уже кіно, коли йдеться про справжніх «зірок» — братів Кличків, Андрія Шевченка тощо? Таких у кіно немає, то ж і говорити нема про що. То лі дєло зірки російського екрана, празниковий день яких 27 серпня (як і було в радянські часи) — про них тринділи чимало, одначе в інші дні. Відтак назва найзнаменитішого вітчизняного фільму «Тіні забутих предків» сприймалася як наліпка до історії українського кіно — було, та перетворилось на якийсь тіньовий театр, у якому нечисленні кінознавці оповідають так само нечисленним глядачам про славні, але давно завершені, у часі і просторі, діяння.
Узагалі-то кіно і фізична культура не випадково зійшлися в одній суботній днині. Екран і екранний простір так само є місцем культивування тіла і тілесних почуттів. Екрана класичного, кінотеатрального, про який більшість українців нині і гадки не мають, спілкуючись з екраном телевізійним чи комп’ютерним, де прояви тілесного є маловідчутними і не характерними. Інша справа кінотеатр, де глядацька тілесність неодмінно враховується, де контакт екранного тіла з тілом глядацьким є умовою чарівної і захоплюючої гри.
Тільки ж від середини 1990-х українці не відвідували кінотеатр, за мізерними винятками. І самих кіноспоруд мало, і фільми тут не для дорослих людей, а для підлітково-дражливої свідомості. Ми узагалі повернулися на сто літ назад, коли кінопоказ був умонтований в систему торговельно-розважальних комплексів (прийшов, скупився, розважився і в «кіношку» зазирнув мимохіть). А вже власне українських кінострічок і зовсім не було в кінотеатральному просторі. То ж і День кіно для всіх нас був днем спогадів про великі діяння батьків і дідів наших кінематографічних.
ТІНІ ДУХА
Так було, і ця ситуація досі не подолана. Одначе світло в кінці тунелю усе ж з’явилось. Диво дивнеє — українські фільми тепер можна побачити в кінотеатрі. Скажімо, цієї святкової суботи можна піти чи на «Рівень чорного» Валентина Васяновича, чи на «Dzidzio Контрабас» Олега Борщевського, або на фільм «Червоний» Зази Буадзе. Прагнете інтелектуально вишуканого, глибоко психологічного фільму — прошкуйте на картину Васяновича. А коли хочеться пережити гострі відчуття, вкупі з пізнанням історичних реалій, ідіть на «Червоного». Навіть вашу потребу у сміховому, комедійному задовольнять — фільмом Борщевського.
Вже за тиждень обіцяно комедійну драму «Ізі» Андреа Маньяні (спільне виробництво з Італією). В кінці вересня та на початку жовтня стартують у прокаті трагікомедія «Припутні» Аркадія Непиталюка (густо замішаний провінційний побут, приперчений живою народною мовою) і драма «Іній» Шарунаса Бартаса. З 12 жовтня у кінотеатрах «Сторожа застава» Юрія Ковальова, за відомою книгою Володимира Рутківського — пригодницька стрічка, таке собі історичне фентезі часів Київської Русі.
У жовтневому репертуарі і фільм «Мир вашому дому» Володимира Лерта, де на екрані оживуть персонажі Шолома-Алейхема, легендарний Тев’є-молочник передусім. У кінці року обіцяно «Кіборги», військову драму Ахтема Сейтаблаєва. І навіть документальні стрічки продовжують з’являтись у кінотеатрах — найближчим часом «Будинок "Слово"» (про легендарний Будинок письменників у Харкові) Тараса Томенка. І це не всі із запланованих кінокартин вітчизняного виробництва.
Коли ще таке траплялося — вже й не пригадати. Одна біда: практично всі фільми вітчизняного виробництва не користуються скільки-небудь помітною увагою українського глядача. Це виявляється у тому, що бюджет картини, скажімо, 25 мільйонів гривень (не так уже й багато, усього лишень один мільйон доларів), одначе збирає в прокаті мільйон-півтора тих самих гривень. Кільканадцять тисяч глядачів на всю Україну — жалюгідні цифри. Це дає підстави критикам політики, яку реалізує Державне агентство України з питань кіно (Держкіно) і яке є головним спонсором, від імені держави говорити і про завищені бюджети, і про невміння знаходити цільову аудиторію кінострічки, і про те, що треба передусім подбати про будівництво достатньої кількості кінотеатрів, а вже потім думати про самі фільми...
ПРАГНЕННЯ «ОБНУЛИТИСЬ»
Одначе й на цьому фронті підходимо до професійного свята з очевидним успіхом. Початок вересня означився подією, яку вже названо епохальною, — уперше в новітній історії чарт вік-енда очолив український фільм. Ідеться про комедію «Dzidzio Контрабас» Олега Борщевського, яка за перші чотири дні зібрала 7,65 мільйона гривень (295 тисяч доларів) у 218 кінотеатрах. Комедійну стрічку переглянули 102 тисячі осіб за чотири дні. Продовження має бути ще феєричнішим. Уперше український фільм має шанси окупити витрачені кошти на його виробництво. Картина, за чутками, коштувала приблизно п’ять мільйонів гривень (обійшлися, до речі, без державних коштів). Щоби вийти «на нуль», треба (як пояснили мені компетентні люди) зібрати десь 15 мільйонів, бо ж своє беруть кінотеатри і «вистриб’ютори».
Це справді радісна подія — успіх фільму Борщевського. Він доводить просту річ: за умови грамотного, професійного продюсування комерційний успіх (бодай і відносний) в Україні можливий. Сергій Лавренюк, продюсер стрічки, підприємець у недавньому минулому, зробив ставку на «розкручену зірку», Михайла Хому, лідера гурту Dzidzio, і не прогадав. А ще доволі добре придумана історія невдахи-співака, якому доводиться зайнятись контрабандою цигарок і вийти на лови в західноукраїнські «прерії», де йому зустрічаються добре знайомі по нашій новітній історії персонажі — від митника-злодюжки, який раптово вирішив почати праведне життя, до молодої жінки, яка вирішує упорядкувати хаос мужичо-чоловічого життя.
Автори фільму обіцяють продовження, що виглядає логічним ходом. Бо ж Хома Дзідзьо — уповні серійний персонаж, що для комедії є абсолютно традиційним (згадаймо хрестоматійні приклади із Чарлі Чапліним чи тріо з комедій Леоніда Гайдая). До того ж актор приємно вразив своєю природністю і пластичністю, його гумор легкий і винахідливий — особливо в епізодах вертикального спілкування з Богом і його проявами. Отже, в добрий час!
Що стосується фільму «Червоний» Зази Буадзе, за сценарієм Андрія Кокотюхи. У прокаті він проходить не так здорово, як комедія Борщевського. Одначе фільм цілком достойний, професійно вивірений. Ідеться про радянський ГУЛАГ 1947 року, про поєдинок системи, вибудуваній на нищенні особистості (як людської, так і національної, коли ім’ярек убивається не тільки як людина, а як носій національного), із людьми, зробленими із крихкого матеріалу. Сильні акторські роботи. Передусім це виконавці головних ролей Микола Береза (Червоний) та Олег Шульга (Гуров), хоча тут трапилась прикра режисерська помилка — обидва актори типологічно схожі, настільки, що певний час доводиться гадати, хто є хто. Вразили Олександр Мавриць у ролі майора, начальника табору, який поволі гниє із середини і занепадає духовно, і Любов Тищенко у єдиній жіночій ролі лікаря, що прагне лишитись людиною за нелюдських обставин...
Власне картина про можливість зламу системи, яка видається непохитною, зліпленою на віки. А бачте, один лишень табір упав, хоча й зрозуміло, що чекає на утікачів з того табору наприкінці 1940-х. Ще недавно і ситуація з українським кіно видавалась просто пропащою, такою, з якої не видно виходу. А бачте, людина — за правильної благородної мети і правильно обраної стратегії — здатна змінити річище історії. Історії кіно зокрема.
Будьмо! Тепер уже назавжди!!!