втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Справжнім «інформаційним вибухом» стала недавня несподівана відмова відомого режисера Сергія Маслобойщикова знімати щедро профінансований фільм «Діамантовий хрест». Притому що сценарій для фільму писав він і він же був офіційно затверджений режисером у Держкіно (головному спонсорі досить дорогого проекту з бюджетом майже 40 мільйонів гривень). Причина — «незгода з російськими продюсерами в ідеологічних та творчих питаннях». 

Що конкретно це має означати, і як загалом розвивалася скандальна історія, в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA розповів сам режисер. Вияснилося набагато більше, ніж можна було очікувати…

— Пане Сергію, говорять про скандал, не замислюючись над питанням: про що ж сам фільм, навколо якого останнім часом ламають списи?

— Сюжет фільму — життя Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького, Архієпископа Луки. Доля цієї людини навдивовижу драматична та цікава. Вона досить співзвучна як сучасному духові, так і позачасовому, бо являє вчинки людини незалежної, що діє у злагоді зі
своєю совістю, не рахуючись із соціальними доктринами свого часу. 

Інакше як можна схарактеризувати вчинок людини, котра стає священиком саме тоді, коли священників вбивають, а тих, кого залишають жити, перетворюють або на в’язнів, або на оперних співаків?.. 

До речі, постать Войно-Ясенецького була предметом неодноразових фальсифікованих міфологізацій. Їх історія є однією з паралельних ліній мого сценарію. 

Річ у тому, що 1929 року Валентин Феліксович був безпідставно засуджений за співучасть у вбивстві професора Михайловського, який насправді застрелився. Ця подія стала сюжетом п’єс С.Сергеєва-Ценського, К.Треньова, Б.Лавреньова та роману М.Борисоглебського. 

Характерно, що замовна радянська міфотворчість відбувалася одночасно із судовим процесом над Войно-Ясенецьким. Так само характерно, що на вилученні цієї лінії зі сценарію категорично наполягали продюсери. Ймовірно тому, що самі вбачали в ній дзеркальне відображення своєї замовної міфотворчої ролі. Можливо, з цієї ж причини — чи зі страху потурбувати інший партійний міф — з остаточного сценарію фільму було викинуто знаменитий історичний діалог Войно-Ясенецького з Якобом Петерсом, відомим чекістом, що керував 1921 року Ташкентським ЧК «Петерс: Ви дійсно вірте в Бога, професор? Ви дійсно Його бачили? Войно-Ясенецький: Бога я дійсно не бачив. Але я багато разів оперував на мозку і, відкриваючи черепну коробку, ніколи не бачив там розуму».

— Ви говорите про вилучення певних сцен, що в принципі демонструє позицію продюсерів. Але невже ви не знали ще до початку роботи з цими продюсерами, і особливо до підпису з ними контракту, що собою являють російська компанія «А-1 Кино-Видео (Россия)» та українська «Патріот фільм» — якою діяльністю займаються, що робили перед тим, і хто їх патронує?

— Фільмів цієї компанії доти я не бачив. Генеральний продюсер студії пані Людмила Кукоба запропонувала мені зняти фільм за сценарієм Юрія Чибрякова про долю В.Ф.Войно-Ясенецького. Сценарій стосувався заслання великого хірурга і священика. Герой у ньому був представлений уже сформованою особистістю. Я сказав, що постать героя мене дуже цікавить, та цього сценарію знімати не буду. 

І запропонував іншу ідею — відтворити ташкентський період життя Войно-Ясенецького — з 1917-го по 1929 рік — саме той, у який видатний лікар робить найважливіший крок у своєму житті — стає священиком. Задум сподобався керівництву студії «А-1 Кино-Видео», і мені дали повну творчу свободу. 

Звісно, маючи такий цікавий матеріал та гарантії «творчої свободи», я погодився працювати. 

Та коли вже був з головою занурений у роботу, компанія завершила свій фільм «Ми з майбутнього-2». Подивився його лише навесні 2011-го, після закінчення власного сценарію. 

Фільм справив на мене жахливе враження. Я запитав пані Кукобу, чи самі вони мають таку свободу, яку пропонують мені. Чи не зв’язані вони певними зобов’язаннями перед особами, котрі видають їм гроші і котрі потім висуватимуть певні вимоги до фільму. На що мені було сказано: «Це — наші проблеми. Вас це не стосується. Ви будете робити все, що вважаєте за потрібне!» На той час у мене не було жодного приводу піддавати сумніву сказане, адже я справді тоді мав режисерську свободу. 

Студія «Патріот-фільм» жодних творчих розмов ніколи зі мною не вела. З самого початку, з 2009 року, це був проект «А-1 Кино-Видео». 

Українську кіностудію «Патріот-фільм» засновано лише 16.12.2010, і тільки тоді вона приєдналась. Обмежувалася суто адміністративними функціями. За словами пані Кукоби, студію «Патріот-фільм» організували на базі українського відділення ДТСААФ з ініціативи студії «А-1 Кино-Видео» для створення фільмів в російсько-українській копродукції. «Діамантовий хрест» — перший фільм цієї студії. 

Хто стоїть за цими компаніями? Не знаю. Моя справа — знімати фільми. Коли мені дають можливість працювати згідно з моєю совістю і розумінням справи, я з радістю берусь за роботу, та працювати під диктовку — ніколи не погоджуся.

— Чи розумієте, якими наслідками для вас як для режисера може обернутися такий демарш? Адже проект був профінансований державою, і за нього, за твердженням представників Держкіно, ви вже отримали гроші… 

 — Видавати чи не видавати державні гроші на кіно — справа чиновників. Мабуть, вони забувають, що це вони існують для кіно, а не кіно для них. Мене здивувала позиція Держкіно, що різко розвернулося від підтримки режисерського проекту у бік «замирення» з московськими продюсерами. Виходить, чиновники цілком згодні отримати поганий фільм, лиш би на папері все було добре для належного фінансового звіту? 

А сам фільм їх не цікавить? Якою була б ціна такого «замирення»? Знімати дурниці й глупство — тільки б не нашкодити чиновницькій репутації? А чи не постраждає вона втричі більше після виходу цього фільму в прокат? Якщо чиновникам це байдуже, то мені, як сценаристу і режисеру — людині, котра відповідає за зміст, якість і смак фільму, — не байдуже. Оскільки в цій ситуації я, на жаль, був позбавлений права робити те, що вважаю за потрібне, то право не брати участі в безглуздому, професійно некомпетентному історичному невігластві та у вульгарності в мене, як у митця і як у людини, завжди є. 

Що стосується виплачених грошей, які я нібито отримав, можу сказати: я займаюся цим проектом понад два роки. Досі ані компанія «А-1 Кино-Видео», ані компанія «Патріот-фільм» зі мною не розрахувалися навіть за літературний сценарій, поданий ще 14 грудня 2010 року. Тільки 21 жовтня 2011-го я отримав половину суми за сценарій, хоча вже 13 квітня 2011 року він був зареєстрований Державною службою інтелектуальної власності України, а 26 серпня 2011 року — прийнятий та затверджений на пітчингу Держкіно України. Після цього Держкіно України затвердило і режисерський сценарій фільму, на основі чого було прийнято рішення про виділення державного гранту на фільм, який перебував уже в підготовчому періоді.

Крім того, мушу додати, що моя режисерська робота, а саме — режисерський сценарій, акторський кастинг (було досягнуто згоди на зйомки із понад тридцятьма акторами України, Росії, Узбекистану та Угорщини), відбір натурних місць зйомок (близько сорока об’єктів у Ташкенті, Одесі, Москві, Бухарі, Києві, зокрема Київ, Паркова дорога, 3/5 та 7, у якому можна було зняти понад 60% фільму і який був категорично відкинутий московськими продюсерами, що теж стало однією з причин мого виходу з проекту, однак тепер повною мірою використовується знімальною групою), історичні дослідження (які нікому не знадобилися після мого виходу з фільму), робота з художниками, гримерами, оператором, — взагалі не була оплачена й робилася на повному ентузіазмі, і не тільки моєму, а й багатьох моїх співробітників.

— Конкретизуймо моменти, які не влаштовували продюсерів. Що саме вони хотіли «додати», і чому їхня незгода проявилося саме тепер?

 — Найкращим чином це могло б продемонструвати порівняння мого сценарію (який я, за необачно підписаним договором із московською студією, не маю права навіть надрукувати) зі щойно завершеним сценарієм продюсерів «А-1 Кино-Видео»: там вони зробили як хотіли... 

Вилучення цілих сцен та ліній, вдавання до примітивних спрощень: скажімо, з ташкентською ситуацією 1919 року, що її доводили до коміксу (де білі? де червоні?), спрощення взаємин героя з дітьми, дружинами, нарешті — з церквою; наполягання на демонстрації у фільмі воєнних дій, тоді як сам герой бачив ташкентське пекло 1917—1921 рр. насамперед крізь страждання понівечених людей; постійні нарікання на незрозумілість мотивацій вчинків героїв — в першу чергу самого Войно-Ясенецького, нерозуміння функцій взаємодії характерів. 

Безапеляційні інструкції — мовляв: «Глядач приходить у кіно в трьох випадках: розважатися, розважатися, і розважатися». 

Та річ у тому, що навіть найбільш незаперечні тези, з якими ми цілком погоджуємося, не можна ілюструвати. Коли ми до такого вдаємося — життя, про яке говоримо, неодмінно перетворюється на ідеологічну підробку. Для мене, скажімо, категоричне наполягання продюсерів на епізоді, в якому герой мусив обов’язково видирати дошки з дверей забитого храму (актор, котрий претендував на цю роль, ще й натхненно доповнював: «Та я всі двері винесу!» — що дуже подобалося продюсерам) — уже є банальною неприпустимістю.

Шлях Войно-Ясенецького до Бога не був плакатно-примітивним. Але реальні епізоди життя з поведінкою Войно-Ясенецького видавалися продюсерам не зовсім підходящими для героя. Пропонувалося зробити антагоністами персон, котрі аж ніякими антагоністами Войно-Ясенецькому не були. На їхні ролі наполегливо «пропонувалися» актори, яких я не планував знімати. Звісно, наполягали на православному пафосі. Заклики цікавили більше, ніж думки. Часто просто наполягали на трафаретах, запозичених із погано завчених підручників з драматургії…

— У контексті цього скандалу ЗМІ воліють більше уваги приділяти «ідеологічному» підґрунтю. Ви з цим не згодні?

 — Одних хвилюють марно витрачені українські гроші, інші нападають на церкву, треті намагаються розібратися, хто в цьому винен: «кацапи», «жиди» чи самі «хохли»? 

Тоді як суть мого конфлікту з продюсерами лежить у площині шанобливого ставлення до реальності та історії. ЗМІ повертають цю тему знову в ідеологічне русло — саме туди, проти чого я й виступав.

— А чому, на вашу думку, така глибока, чиста і духовна людина, як святитель Лука, почала цікавити продюсерів не з духовного боку? 

 — Ніхто не проти, щоб зняти кіно про велику людину, і з радістю підтримають і державними грішми, і спонсорськими. Як не дивно, ідеологія починає виникати саме на цьому ґрунті. Так само, як у радянські часи: знімаючи фільм про Леніна, скажімо, достатньо було декларувати, що він вождь робітничого класу та селянства. 

Ілюстрація сформованих згори гасел — і є ідеологія, на відміну від думки, яка народжується знизу, у свідомості особистості. 

Сама людина в кіно нікого не цікавить, головне — проілюструвати гасло. І чим стерильніше воно проілюстроване, тим безпечніше для виконавців. Не дай Боже хтось помітить якусь «неоднозначність» — усе мусить бути «однозначним». Врешті-решт цей принцип вдарив і по моєму сценарію — я став отримувати претензії від продюсерів, що герой «неоднозначний»… 

— Але ж ви мали усвідомлювати, куди тема поверне, як церковні теми тепер у кіно використовуються — згадати хоча б фільм «Поп», — і що в результаті вийде? Тут ми переходимо у сферу вже особистої відповідальності за творене нами…

 — Що стосується цього випадку, то насамперед я відповідаю за добру пам’ять В.Войно-Ясенецького. Відтак — за свою людську та професійну гідність. Відстоюю честь і гідність людей, котрі поручилися за цей проект, — тих-таки чиновників із Держкіно (якщо вони цього не розуміють), нарешті — честь держави, — ось моя мораль і відповідальність. 

Коли хочете бути прискіпливим до кінця — прошу підняти телевізійні репортажі з пітчингу, що проходив 26.08.2011 р., а саме — мій виступ, у якому я в присутності експертної ради, чиновників Держкіно, журналістів, продюсерів компанії «А-1 Кино-Видео» та «Патріот-фільм» заявив, що погодився знімати зазначений фільм на умовах творчої свободи, яка була мені гарантована… отже, я відмовляюся знімати ідеологічний комікс. Мене непокоїть можливість ідеологічних спекуляцій на цьому тлі. Мої професійні методи знаходяться у сфері етики й естетики, і «у бік ідеології я не піду». Я заявив, що з самого початку роботи поставив продюсерам такі умови, на які й отримав від них згоду, і що «в разі порушення цих моїх домовленостей, в разі продюсерського тиску — я з проекту виходжу!» 

Усе це ні для кого не було секретом. Від продюсерів компаній, наразі підтриманих чиновниками Держкіно (хоча під час зустрічі 23.03.2012 р. з представниками «Патріот-фільм» працівники Держкіно продемонстрували у моїй присутності повну солідарність зі мною, абсолютне розуміння ситуації та підтримку режисерської позиції, проте через тиждень свою позицію кардинально змінили), ви почуєте: негаразди і зволікання зі знімальним процесом перекладено на мене. 

Правда полягає в тому, що, незважаючи на чиновницьку підтримку, робота над фільмом блокувалася продюсерами, за словами керівників студії «А-1 Кино-Видео» — відсутністю грошей.

Насамкінець, мушу сказати, що, працюючи над біографією Войно-Ясенецького, я сам багато чого в нього навчився. Принаймні моє ставлення до фальшу стало більш непримиренним. Може, це й підштовхнуло мене до виходу з проекту.

Деталі

Російську компанію «А-1 Кино-Видео» засновано 1999 року з державною фінансовою підтримкою та цільовим фінансуванням із Федерального і місцевих бюджетів. У газеті «АиФ» за 10 лютого 2010 року генеральний продюсер компанії Кукоба Людмила Сергіївна в розмові про новий проект, фільм «Сталінград», сказала: «Війна проти нас ішла весь час… Насправді вона все ще йде, і сьогодні ми її знову програємо. Ми програли холодну, інформаційну, економічну... У цій загальній війні ми вже втратили значну частину своїх територій, авторитет. Ми на межі того, що ще трохи, і ми втратимо всю Росію як таку. Час оголошувати «Сталінград». А через місяць після цього у №8 російської газети «Новое время» за 8 березня 2010 року йшлося про тиск на акторів та їхніх агентів із вимогою зіграти у продовженні фільму «Ми з майбутнього». Директор актора Даніли Козловського Дмітрій Савельєв оцінив «Ми з майбутнього-2» як «суміш дешевої мексиканської мелодрами, псевдопатріотичної агітки і злої антиукраїнської карикатури». Два варіанти фільму «Ми з майбутнього-2», представлені для українського Держкіно, були заборонені за «розпалювання національної ворожнечі», «приниження і образу нації», «бузувірство та блюзнірство». Прокатне посвідчення було видане для третього варіанту лише після вирізання кількох сцен.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, «Дзеркало тижня. Україна», №17, 11 травня 2012

Коментарі