Вночі з 19 на 20 травня о 01:05 на телеканалі «1+1» програма АРҐУМЕНТ-КІНО й фільм Шаві Ґіменеза «Межа»/ Cruzando El Limite (2010).
У дебютному режисерському фільмі знаного каталонського кінооператора Шаві Ґіменеза «Межа» розгортається історія підлітка на ім’я Фран, що той зростає без матері – з батьком, із яким у нього стосунки аж ніяк не складаються. Фран пускається берега – кидає школу, натомість – гульки, наркотики. Через що розпачливий батько відправляє сина до реабілітаційного центру, методика впливу якого – психологічні й фізичні тортури. Чи розуміє батько, що вчинив? І яким вийде із цього випробування Фран?
Зауважу, що принагідно в програмі можна буде побачити сюжет про кіно з різних частин кінематографічного світу, в якому йдеться про радикальні засоби та способи виховання і перевиховання молодих людей.
Каталонський бо кінематограф, до творців якого належить Шаві Ґіменез, цілком усвідомлено тримається осібно від власне іспанського. Ну а нащадки могутнього середньовічного Араґонського королівства, каталонці, живуть, як і раніше, по колишніх його територіях, але нині в різних країнах, зокрема, у Франції, Андорі, та, звісно, найчисленніше – в Автономній області Каталонія, що в Іспанії. Вони тут ревно плекають каталонську мову й самобутню каталонську культуру. Серед знаменитих каталонців, що стали ґрандами світового мистецтва, варто назвати художників Сальвадора Далі, Пабло Пікассо, Жоана Міро, ну й, звісно, архітектора Антоні Ґауді, що прикрасив Барселону, столицю Каталонії, дивовижної краси спорудами.
І варто зауважити, що Каталонія від Іспанії послідовно прагне емансипуватися; так, цього року, 24 січня, парламент автономії прийняв декларацію про суверенітет країни, що відкрив шлях до проведення референдуму про відділення від Іспанії.
Своє ж національне кіно каталонський уряд підтримує активно, розуміючи, що нині це новочасне мистецтво може давати уявлення про країну в світі, як ніяке інше. Хоча промоційні потужності – без існування власної держави, – звісно, не є достатніми, й закордонний глядач – також і ми з вами – часто-густо не має можливості, не володіє інструментарієм, аби розпізнати каталонське кіно у загальному потокові іспанського. Тому я й вирішив, нехай загально, наголосити на каталонському походженні «Межі» Шаві Ґіменеза.
Між іншим, Ґіменез як оператор в каталонській та іспанській кінематографіях працює понад двадцять років. І вже одна із перших його операторських короткометражок була вдостоєна першої премії на міжнародному кінофестивалі в Єрусалимі. Й далі Ґіменез зарекомендував себе як оператор, що майстерно вміє створювати належний настрій у кадрі. Переважно ж він досі, разом із режисерами, фільмував трилери та кіно фантастичного жанру. Щоправда як режисер-початківець віддав перевагу драмі, а також покинув звичне для себе операторське місце, закликавши колегу.
Кіно нам розповідає історії, які ми переживаємо. Сильне переживання робить ці історії частиною нашого досвіду. Сподіваюся, що історія, котру оповідає стрічка каталонського режисера Шаві Ґіменеза «Межа», зможе цілком увійти в кожного з нас як непроминальний кінематографічний досвід і дозволить нам із вами не здобувати подібного досвіду згодом, у реальному житті. Почуймо одне одного і зрозуміймо…
**
НЕТИПОВЕ ВИХОВАННЯ ПІДЛІТКА
Підлітковий вік традиційно зараховують до найважчих та найкритичніших у людському житті. Це період фізичного та психологічного зламу, час переходу дитини до світу дорослих. У широкому сенсі йдеться про втрату невинности, розрив зі звичним оточенням та конструювання нової особистости. І цей перехід дуже часто стається через гострий конфлікт, який може бути інспірованим і поведінкою підлітка, і діями суспільних інституцій.
Загалом кожна національна кінематографія так чи так, проте торкалася цієї теми.
Cкажімо, радянське кіно вбачало у підлітках об’єкт державної турботи та місце прикладання своєрідних педагогічних зусиль. Найчастіше йшлося про сиріт – неприкаяних жертв соціальних катаклізмів, що їх слід було забрати з вулиці та правильно соціалізувати. Показовою з цього погляду є стрічка «Республіка ШКІД» режисера Ґєннадія Полоки, у якій ідеться про школу-комуну індивідуально-соціального виховання імени Достоєвського, створену групою педагогів-ентузіастів. Більшість учнів цієї школи складають діти й підлітки з непростим минулим та кримінальною поведінкою, яку вони вважають для себе єдино можливим способом життя.
Власне, підлітки й педагоги у цьому фільмі опиняються по різні боки барикад, воюють одне з одним, проте час від часу знаходять компроміси. Подібного штибу радянські фільми, де на перший план виходить фактурна екзотика, вправно оминали реальні підліткові проблеми та справжнє життя подібних шкіл. Для кінематографістів це була радше своєрідна атракція, поле для формальних кінематографічних експериментів, ніж актуальна соціальна практика. Так тривало аж до середини вісімдесятих, коли нарешті виходять фільми, які демонструють підліткову агресію прямо, без прикрашання і без демонстрації методик гуманістів-педагогів.
У західних кінематографіях підлітки не настільки були прив’язані до соціальних катаклізмів та сирітства, як радянські. Молодіжний протест та агресія тут ішли зсередини самих підлітків і були спрямовані проти традицій та конформізму батьків.
І протест молодих людей переростав у бунт, часто сліпий та ірраціональний. Одну з найрадикальніших фантазій на цю тему втілилено в британському фільмі «Якщо». Тут школярі влаштовують правдиве бойовище через свою незгоду з політикою школи, формальними та неформальними правилами навчання й поведінки.
Найзапекліший протест у молодих людей викликала політика тілесних покарань, яка в Британії практикувалася аж до шістдесятих років ХХ століття.
Взагалі, британський кінематограф, британський контекст, через наявність детально реґламентованого соціального життя, виявився цілком придатним для оповіді про бунт і згодом про гамування підліткової агресії.
Спочатку роман Ентоні Берджеса «Механічний апельсин», а згодом однойменний фільм Стенлі Кубрика зробили цю тему однією з обов’язкових у жанрі футуристичної драми.
У самому ж фільмі Кубрика йдеться про хлопця на ім’я Алекс, який веде доволі ризиковий спосіб життя разом із трьома своїми приятелями. Грабуючи перехожих, вступаючи у конфлікти з ворогуючими бандами, ці молоді люди максимально повно реалізовують власний руйнівний потенціал. У картині їхня агресія жодним чином не пояснюється, вона існує сама по собі як частина, сказати б, природи самого підлітка.
І гамування цієї агресії також відбувається у доволі нетиповий спосіб – через спеціально розроблені методи програмування поведінки. Впродовж кількох тижнів Алексові вводять спеціальний медичний препарат і змушують переглядати екстремальні фільми. Поступово у нього формується відраза до насильства. Хлопець начебто виліковується, проте нав’язана йому поведінка, вибір без вибору, зрештою, ведуть до непередбачуваних наслідків.
Ця стрічка Кубрика дала старт цілій серії розмаїтих кінокартин, де світ дорослих намагається взяти під контроль підліткову агресію та підлітковий нігілізм. У вісімдесятих роках американці створюють низку фільмів на цю тему. Здебільшого у них ідеться про педагогів, яким доводиться воювати у прямому сенсі цього слова зі своїми учнями.
В картині «Клас 1999 року» режисер Марк Лестер пропонує радикальний сценарій. У його школі майбутнього вчителів замінять кіборги, що вирішуватимуть шкільні проблеми у свій, доволі характерний спосіб. Цей фільм сприймається як дотепна варіація «Термінатора», у якій місія вчителя фактично дорівнює місії безжального вбивці з майбутнього.
Про найближче майбутнє ідеться також у японському фільмі «Королівська битва». Саме тут зреалізовано доволі моторошний сценарій вирішення проблем із непокірністю молодих людей. Щороку в середній школі навмання вибирають випускний клас для проведення так званої «Королівської битви» — смертельного змагання поміж самим школярами. Наприкінці гри повинен залишитися тільки один живий, який стане переможцем і отримає право на життя.
«Королівська битва» остаточно вивела підлітків до окремого класу марґіналів майбутнього, який повинен заплатити за гріхи дорослих. Саме від поведінки підлітків, від їхнього вибору залежатимуть не тільки їхні життя, а навіть майбутнє людської цивілізації.
Вночі з 19 на 20 травня 2013 року о 01:05 у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО – європейська відповідь на виклики нового часу. Іспанський фільм «Межа» суголосний і класичним стрічкам на цю тему, і деяким сучасним європейським фільмам, які вдивляються у сучасне ж молоде покоління з тривогою та цікавістю.
Ця стрічка також оперує класичним сюжетом про відчуженння поміж сином та батьком, що ті обидва переживають кризу через руйнування родини. Проте головне питання фільму усе ж стосується способу подолання підліткової агресії та безвідповідальности. І в цьому сенсі іспанська картина пропонує іще одну не дуже приємну, зате у чомусь дієву методику.
Радикальна відмінність цього фільму від подібних йому – в максимальному заниженні футуристичної складової. «Межа» мінімально видовищна і максимально камерна, у ній більше уваги надається почуттям, аніж технології імовірного майбутнього.
Можливо, саме в цьому і криється головний секрет успішної терапії неприкаяного підлітка?