втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Ігор Самокиш, «День»

Із відомим українським режисером неігрового кіно Сергієм Буковським я зустрівся в Запоріжжі місяць тому. Пан Сергій приїхав на запрошення місцевого підприємця Дмитра Зусмановича, який підтримує запорізький кіноклуб «Восхождение», де мав відбутися перегляд фільмів Буковського. Перед тим директор кіноклубу Ігор Гармаш підготував для гостя екскурсію Хортицею. Там я й розпитав Сергія Буковського про його бачення радянського спадку та про важливість розмови на суспільно гострі теми.

— Сергію Анатолійовичу, ви починали свою кар’єру ще за часів Радянського Союзу, працювали в роки розпаду і становлення незалежної України. Коли працювати було найцікавіше?

— Те, чим я займався, я б ніколи не назвав кар’єрою. Я працював. Це було завжди цікаво. А якщо говорити про період, то, напевно, перебудова. Тоді ми були молодими, і нам все було під силу. Навіть коли Союз починав тріщати і розвалюватися і всі розуміли, що ось-ось щось станеться, фінансування документальних фільмів проводилося. За державні гроші ми робили все, що хотіли. Маховик крутився — інерція була настільки велика, що після розпаду СРСР він ще довго не зупинявся. Сьогодні ми вступили в нову фазу — гроші треба добувати. Інколи опускаються руки. Кіно стало на ринкові рейки — штучний продукт нікому не потрібен. Інколи я подумую про невелику камеру, аби робити щось своє, а не стояти і не просити. Втім, я ніколи особливо і не просив. А те, що час від часу роблю останніми роками, якимсь чином, рідко, але знаходить шляхи свого визнання на телебаченні. З кожним роком на тебе дивляться всі з великим здивуванням. Це дуже нелегко. Наше ТБ не сприймає документальне, режисерське, авторське кіно — як не називай, а шансів у нього немає. Якщо глядач хоче дивитися програму, яка іменується документальним фільмом, про ніжні стосунки Галкіна і Пугачової (дивився нещодавно хвилин десять на бензозаправній станції), нехай дивиться. Але навіть про ці стосунки, переконаний, можна розповісти інакше. Від «канальних» дикторських голосів, інтонації, текстів, стилю в душі виникає відраза. Найсмішніше, що відоме і «хто винен», і «що робити». Мені нудно вже навіть думати про це. А, кажучи про минуле, найцікавіше працювалося під час «перебудови». Можливо, в перші роки Незалежності. Потім у 1994 році ми з дружиною (сценарист і продюсер Вікторія Бондар. — Авт.) пішли на вільні хліби, на яких я перебуваю і досі.

"Війна. Український рахунок"

«ПРАЦЮЮ НАД ДОКУМЕНТАЛЬНИМ ФІЛЬМОМ ДО 20-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ»

— У квітні минулого року з’явилася інформація про те, що ви працюватимете над шестисерійним документальним фільмом «Прощавайте, товариші!». Розкажіть, будь ласка, як ви будуєте цю картину?

— Вже не будую. Цілком слушно, я працював півтора року над цим проектом. Ми дуже багато зняли: фактично, об’їздили всю Східну Європу. Знімали трохи в колишньому Радянському Союзі — в Грузії та Вірменії, декілька епізодів зняли в Чорнобилі, в Криму. Поступово ми підійшли до того, що називається «Розвал СРСР», і потрібно було їхати до Росії. Проте виникли ідеологічні розбіжності з продюсером, оскільки мені запропонували все знімати в Україні. Я тоді сказав: «Україна все ж таки — не Росія, — не маю на увазі фразу Леоніда Кучми. — Це інша країна, інші реалії. Ми чимось схожі, але дуже різні! В Україні були зовсім інші процеси, інша історія тощо. Я не знайду в Україні, наприклад, БАМ (Байкало-Амурська магістраль. — Авт.) — дорогу, яка нікуди не привела». «А для західного глядача, — говорить продюсер, — абсолютно однаково — Росія, Україна — це все колишній Союз!». У широкому сенсі, це наша проблема, а не проблема Європи. На жаль, ми — поза контекстом. Західна Європа погано уявляє собі, що тут відбувається і відбувалося. Та й нема чого їй це знати. Головне, аби батареї були гарячими.

Думаю, фільм, незважаючи на мою відмову від участі в його зйомках, вийде на екрани в грудні цього року, і можливо ви його побачите. Копію мені надішлють.

— А зараз над чим ви працюєте?

— Зараз я співпрацюю з кінокомпанією FilmUA, працюю над документальним фільмом, присвяченим 20-річчю Незалежності України і 20-річчю розпаду СРСР. Ми зосередилися на 1989—1991 роках. Це дуже схоже на те, що я робив для каналу АRТЕ (франко-німецький культурологічний канал. — Авт.). Можливо, не настільки масштабний погляд. Хоча... Вже завершено зйомки в США та Росії. Попереду — Польща. Якщо встигнемо. Зйомки в Україні близькі до завершення... Паралельно ми монтуємо і працюємо з архівами.

— Коли ви плануєте його представити?

— Є дві можливості: у серпні цього року, до 20-річчя української Незалежності, але якщо бути реалістом, то найімовірніше, це буде грудень, коли підписано Біловезьку угоду.

— Кілька місяців тому в Києві побували представники каналу ARTE. Вони розповіли, що рейтинг документальних фільмів на їхньому каналі значно вищий, ніж у розважальних програм. А чому, на ваш погляд, український глядач до документального кіно ставиться як до маргінального?

— То хіба лише в документальному кіно предмет наших відмінностей? Я боюся помилитися, але глядачів, які дивляться АRТЕ в Німеччині, 3—4%. Трохи вищі рейтинги у Франції. Основна маса глядачів — це люди від 50 років і старші, які «приходять» на цей канал і знаходять те, що хочуть знайти. Про них, тобто про глядачів, держава думає. Мені здається — хоча наївні мої мрії — приблизно така ж соціологія перегляду була б в Україні. Але «где деньги, Зин?». Навіщо думати про тих, кого приватне життя Галкіна і Пугачової не хвилює? Канал «Культура» в Росії теж неабияк пожовтів, але все ж таки глядачі можуть знайти там те, що їх цікавить, і це державний канал.

«ПОВЕРНЕННЯ В СРСР НЕ БУДЕ. НІСЕНІТНИЦЯ ЦЕ ВСЕ»

— Сергію Анатолійовичу, російська служба «Радіо Свобода» почала дискусію про те, чому російське мистецтво обходить гострі політичні і соціальні теми. В обговоренні взяли участь художник Михайло Златковський, режисер Олександр Міндадзе і художній керівник Театр.doc Михайло Угаров. А як ви вважаєте, чому в українському культурному співтоваристві не склалася традиція висловлюватися щодо важливих суспільних тем в Україні? Чи, може, ви не згодні з цим?

— Річ навіть не в тім, обходять чи не обходять — практично нічого не відбувається. Як у ігровому кіно, так і в неігровому. Це — зусилля ентузіастів, «божевільних» людей, які намагаються в цій країні щось знімати. Я не маю на увазі телекіно, серіали, мильні опери. Я кажу про кіно. Я був присутній на презентації оновленого департаменту з кінематографії. Презентація, здається, мала назву «Алгоритм подачі проектів...».У будь-якому разі, там було слово алгоритм. Я запитав, а що це означає? Мені сказали: «Алгоритм — це правила». Це нове зведення правил — титанічна праця. Це компіляція різних європейських моделей. Дуже мудрована. Об’ємна. Та навіть аби ця програма запрацювала, потрібні величезні державні дотації, треба відкрити мільйон дверей, де як і раніше сидять радянські чиновники, яким краще нічого не робити, ніж робити хоч щось. Одним словом, я не вірю в алгоритми нашої нинішньої держави і нинішньої влади. Тому важко сказати, чи обходять діячі культури гострі соціальні теми — у мене немає вдома телевізора, і я не знаю, що відбувається на наших блакитних екранах. Мені це нецікаво.

Багато років тому режисер Ролан Сергієнко, останній з учнів Довженка, і оператор Едуард Тімлін зняли документальний фільм «Освідчення в коханні». Фільм про долі радянських жінок. Фільм, зрозуміло, не прийняли. Покремсали вздовж і впоперек. Витрати списали. Едік Тімлін дивом зберіг копію. Реставрував її. Копія — як сльоза. Студія представила картину на Державну премію Олександра Довженка. Більшістю голосів (мій голос там був, я член Довженківського комітету) цю премію фільм отримав. І що ви думаєте? Ось вже майже рік минув, а президент країни все ще не підписав указ про присвоєння премії. Як це розцінювати? Я відмовляюсь щось розуміти.

— Чи справді ми зараз можемо сказати «Гудбай, USSR!» і «Прощавайте, товариші!»?

— Ні, на жаль, не можна сказати «Гудбай, USSR!». Розпад триває. І ще довго триватиме. Ви самі бачили сьогодні (розмова відбувалася в травні під час прогулянки островом Хортиця, після відвідин музею Історії запорізького козацтва. — Авт.): в музеї на вахті сидить жінка і говорить дітям: «Цей ланцюг сюди повісили не для того, щоб його чіпали!». Виникає питання: а навіщо він тоді? Чому дитина, яка приходить до музею Запорізького козацтва, не може чіпати ланцюг руками? Це радянський менталітет: ланцюг не можна чіпати, по газону не можна ходити. Чому? В усьому світі можна, а у нас не можна! Пам’ятаєте Мордюкову з «Діамантової руки»? — «Я не знаю, як там в Англії, можливо, у них і собака — друг людини, а у нас друг людини — управдом!». От і думайте... де ми сьогодні.

Україна не стала для нас улюбленою країною. Інакше б ми не запаскудили, не засмітили б, не заплювали б її до невпізнання. І тут ані Кучма, ані Ющенко, ані Янукович не винні. А лише ми самі.

— Зараз багато хто говорить про повернення до Радянського Союзу. Чи настільки все однозначно, чи все набагато складніше?

— Повернення в СРСР не буде. Нісенітниця це все. Ностальгія за радянським минулим — дуже вибіркова. Складніше інше: мільйони людей жили в тій країні, вірили їй, сподівалися. Сказати сьогодні: «Товариші, ви жили неправильно, не так!» — означає перекреслити все їхнє життя. Це — жахливо. Мій батько вірив у комунізм як у вищу ідею людської справедливості, у те, що Ленін — хороший, а Сталін — поганий. І помер з томом Леніна в ліжку. І я не зміг його переконати.

«СТУДІЯ ЯК ФІЛОСОФІЯ — ЗНИКЛА»

— Нещодавно «День» проводив опитування до 70-річчя Київнаучфільму. Ми поспілкувались з українськими режисерами: Романом Ширманом, Володимиром Хмельницьким та Львом Удовенком. Вони по-різному оцінювали потенціал молодих режисерів: хтось оптимістично, хтось песимістично. А чи бачите ви молодих документалістів в Україні?

— Бачу, але рідко.

"Живі"

— А чи є взагалі комунікація між молодим і старшим поколінням документальних режисерів в Україні?

— Є, але дуже умовна. Ми «нібито» здогадуємось про наше співіснування, зустрічаємося на якихось фестивалях, але ж зникло саме поняття студії або творчі об’єднання. Я не знаю, добре це чи погано, але на студії «Укркінохроніка», де я працював, була навіть така офіційна посада — наставник. Як на заводі. «Афоню» пам’ятаєте? Так от, моїм наставником був народний артист України Олександр Коваль. Талановита людина. І режисер, і оператор в одній особі. Я у нього дуже багато чого навчився. Більше того, я не знаю, як склалося б моє життя, коли б не Саша. Склалося б якось, але по-іншому. Це природно, коли ти передаєш свій досвід і «дихаєш» у спину комусь. Мають бути студії, мають бути об’єднання. Сьогодні цього практично не існує. Великі продакшн-структури — це вже щось інше. Це бізнес, індустрія. А студія як філософія — зникла. Мені так здається...

— Чи бачите ви цікавість до України з боку молодих документалістів?

— Думаю, так. Попри те, що вони не знаходять фінансування в Україні, свої фільми вони знімають вдома, у своїй країні.

«День», №109-110, 24.06.2011

Коментарі