Аксінья Куріна, KINO-KOЛО
Річард Креволін, сценарист і драматург, проводив тижневий курс сценарної майстерности у “Школі Голлівуду” (за сприяння ТМ “Олімп”). Креволін закінчив Єльський університет, отримав ступінь маґістра сценарної майстерности кіношколи Каліфорнійського університету й ступінь маґістра драматургії та художньої літератури Університету Південної Каліфорнії (обидва ВНЗ – в Лос-Анджелесі). Викладав сценарну майстерність в останньому, а також в університеті „Пеппердайн” (у місті Малібу, Каліфорнія), Редлендському університеті та в Ітака-коледжі. Автор кількох книжок зі сценарної майстерности: „Написання сценаріїв із душі”/Screenwriting From The Soul, „Керуй своїм життям”/Pilot Your Life, „Як адаптувати все, що завгодно, у сценарій”/How To Adapt Anything Into A Screenplay. Креволін їздить по світу, проводить семінари й майстер-класи для студентів. І таким чином опинився на батьківщині своїх предків (вони еміґрували з теперішніх України й Білорусі). Хороша, взагалі, ідея для оповідання в жанрі альтернативної історії: справді – де був би той Голлівуд, якби не еміґрація євреїв до США із зони осілости в Російській імперії?
Майстер-клас Річарда Креволіна
Аксінья Куріна. Як на мене, рівень голлівудських фільмів за останні 10 років упав. Чим це пояснити?
Річард Креволін. Річ у тім, що інтелектуальний потенціал авдиторії іде вниз. Типові глядачі голлівудських кінокартин – 13-річні дівчата і хлопці. Це категорія людей, які дивляться фільмів більше, ніж будь-хто. Вони можуть переглядати одну й ту саму стрічку кілька разів.
Але ж так було і 20 років тому...
А ви упевнені, що фільми зараз гірші?
Атож-бо. І касові збори за 2005 рік указують на реґрес...
У всьому світі люди менше ходять до кінотеатрів, бо дивляться фільми вдома на DVD.
Але мені здається, що якість кіноісторій погіршала.
Глядачі зчаста йдуть поглянути на комп’ютерні ефекти, а не на історію.
Вам не здається, що надивилися вже доволі? З одного боку, всі плачуться, що немає цікавих сценаріїв... Я переглядаю багато стрічок із кінотетрального репертуару (тобто голлівудського мейнстриму), і розумію, що це справді так. Ще деталь: останні роки триває епідемія римейків, сиквелів. Утім, в американському незалежному кіні з’являються куди цікавіші історії, хоча ті фільми у прокат не потрапляють. Що діється насправді?
На голлівудських студіях кіно знімають дороге, промоція тих фільмів затратна. І щоразу бояться загубити гроші. Тож зазвичай віддають перевагу проектам на кшталт “Місія неможлива-3”, а не дешевшій картині з цікавою історією. Навіть якщо “Місія...” коштує 150 мільйонів долярів, є певність, що гроші повернуться. Ці студії дуже успішні, бо контролюють американську кінотеатральну мережу. І комусь зі сторони з уже знятим хорошим фільмом пробитись у прокат просто неможливо.
Але у випадку з Miramax’ом усе починалося так добре... Квентіну Тарантіно давали змогу. Чому все так швидко комерціалізується й погано закінчується?
У кожної великої студії є підрозділ на кшталт Miramax’у, щоб відстежувати ситуацію і робити невеличкі, але цікаві проекти. Є чимало людей в усьому світі, що роблять недорогі фільми й намагаються знайти тих продюсерів, які, своєю чергою, шукають їх.
Стосовно вашого викладання кінодраматургії... Мене цікавлять суто практичні аспекти. Як побудовано процес її студіювання? Скільки людей у групі?
Коли я викладав у кіношколі Університету Південної Каліфорнії, студент міг узяти чотирирічний курс і отримати диплом бакалавра, а потім – три роки маґістратури. Що ж стосується курсу кінодраматургії – то лекцій мало, всі заняття побудовано у формі семінарів, коли присутні щонайбільше 10 осіб. І вони безперервно пишуть.
Який відсоток досягає успіху?
Добре запитання. Залежно від того, як ви трактуєте успіх. До кіношколи йде багато людей, але у світі немає стількох режисерських вакансій. Я не можу оголосити статистику. Щороку хтось отримує роботу в кіні й на ТБ. А є багато тих, хто кидає це і стає бізнесменами, юристами, адже кіно – дуже важкий бізнес.
А хто визначає, про що саме знімати фільми?
У світі кінематографії сценаристи перебувають не на вершині піраміди. У театральній царині драматурги мають куди більше впливу й контролю, але вони мало заробляють. У кіні – навпаки. Продюсер і авдиторія – впливовіші, ніж кінодраматурги. Якби ви подивилися контракт, то побачили б, що в розпорядженні театрального продюсера – вельми обмежений термін для постановки п’єси. А в кіні вони просто купують сценарій, сценарист отримує гонорар – і все, текст йому вже не належить. Його, буває, і на знімальний майданчик не запрошують. Стандартна система в Америці: багато сценаристів подають уже готові роботи – і невелику їх кількість відбирають студії. Створюють фільм, затим – тестові перегляди. І продюсери щось змінюють, з огляду на відгуки тестової авдиторії. У результаті вони можуть перемонтувати стрічку.
Чи робляться фокус-групи на рівні синопсисів?
Ніколи про таке не чув. Повертаючись до запитання: часто-густо буває так, що продюсер приходить до автора й каже: „А чом би не написати ось на таку тему?” Іноді я пропоную продюсерові купу ідей, він відповідає: „Ось напиши ту, вона продається”. А часом студія знімає сиквел і шукає сценариста.
Чи розвиватиметься, на вашу думку, драматургія в кіні? Чи з’являтимуться нові форми? Іноді хтось намагається щось змінити. Виникають складні сценарні конструкції, діє купа героїв...
Мене захоплюють ті зміни, які приводять до результату. Я підкреслюю в бесіді зі студентами: якщо ви розповідаєте історію тільки для того, щоб розповісти її інакше, це погано. Але використовувати новий тип розповіді, стиль тоді, коли це диктовано самою історією, як-то у фільмі “Пам’ятай”/Memento Крістофера Нолана, – це здорово!
Під час лекцій ви казали про те, як кінодраматургія змінилася під впливом ТБ. А як, на вашу думку, відбилася на ній культура коміксів та комп’ютерних ігор?
Вона вплинула на саундтрек і монтаж – сучасні фільми швидші й галасливіші.
Французьке кіно не схоже на американське. Воно не мітологічне, не має рухливих діяльних героїв: нескінченні розмови, адюльтер і нічого більше не відбувається...
Був час, коли я багато висміював французьке кіно, але впродовж останніх років три мої улюблені фільми виявилися французькими: це “Хористи”/Les Choristes Крістофа Барратьє, “Амелі”/Le Fabuleux destin d'Amélie Poulain Жана-П’єра Жене та “Биття крил метелика”/Le Battement d'ailes du papillon Лорана Фірода. Не скажу, ніби дивлюся достатньо французьких фільмів, щоб робити узагальнення, але ці три картини – це як ляпас Голлівудові: подивіться, що можна створити з персонажами, діалогами, і вам не слід робити вибухи, витрачати багато грошей, можна розповісти чудову історію і добитися більшого впливу на глядача.
Що вас сформувало? Роботи яких режисерів?
Я в постійному русі. Зараз мені подобається не те, що п’ять років тому. Ось французькі фільми мене приваблюють – маленькі історії, які пожвавлюються завдяки персонажу. Це історії, що зачіпають на емоційному рівні. Обожнюю нові комедії – але по-справжньому смішні! На жаль, їх не так і багато...
А Вуді Аллен?
Свого часу він на мене вплинув. Деякі стрічки.
Анімація, як на мене, зараз на підйомі. Зі з’явою “Шрека-2” остаточно з’ясувалося, що в історії кіна настав інший етап. Вам до вподоби нові мультфільми?
Особливо продукція студії Pixar. У них найкращі сценарії, які лише написано у світі! Це дуже цікаво. І якби ви бачили, як Pixar створює фільми... То вони саме й організовують оті фокус-групи, що ви про них запитували, – ще під час розробки сценарію. І вони знов і знов удосконалюють його, залежно від тих відгуків, що отримують. Гадаю, коли історія добре виписана, то вона зачіпає і п’яти-, і 20-, і 55-річних. Це і є справжня мета сценариста – створювати історії такої якости. Можливо, коли подешевшає технологія комп’ютерної анімації і кількість фільмів зростатиме, тоді відповідна якість кіноісторій почне падати.
Як гадаєте, голлівудські фільми добре продаються завдяки маркетинґу чи тому, що американське кіно мітологічне?
Поєднання того й іншого. Цікаво завжди: який фільм обійде весь світ? У Голлівуді є вислів: ніхто нічого не знає. Якби вони знали, то не знімали б провальних стрічок. “Острів”/The Island Майкла Бея зазнав невдачі: зроблений за всіма правилами, а не працює. Може, річ у тім, що якийсь міт виявляється ближчим до універсальности, і його сприймають в усьому світі.
Чи є популярною в Голлівуді драматургія Чехова?
Там мало людей знає, хто це.
Слухайте, а чому ви узагалі викладаєте? Марнувати стільки часу...
Не згоден. Насправді, це дуже захопливий процес – допомагати іншим чіткіше прописувати власні історії. Для сценариста не дуже добре щодня лишатися наодинці з комп’ютером. Для мене викладання – це дуже здорово, воно мене виводить у світ і дає змогу спілкуватися з людьми.
А що ви думаєте про плаґіат? Деякі сценаристи нагадують параноїків – скрізь їм примарюється...
Є багато способів захисту, але письменник повинен відсилати свої творіння у світ. Я знаю людей, у яких украли... І є два способи відповісти. Ви можете сказати собі: я ніколи нікому не покажу нічого з того, що я роблю. Але ж так можна писати все життя й не заробити ні копійки. А можна й ризикувати. Коли ж привласнять вашу ідею – потішитися, мовляв, гарна була, якщо вкрали... Це надихає на продовження роботи. Так, початківців дуже непокоїть, що ідею поцуплять. Але досвідчених сценаристів турбують зовсім інші речі.
Ви у перший день занять казали, що сценарист мусить студіювати книжки із психології. Що саме порадите?
Юнґ, Кемпбелл… Я читав, та й хотів мати більше часу на вивчання того, як улаштована людина.
Більшість вдалих фільмів надаються для одноразового використання. Існує вкрай мало стрічок, які хочеться передивлятися...
Саме це й відрізняє справжні фільми від решти. Тож коли я по кілька разів переробляю сценарій, я не тільки переписую діалоги, а й додаю деталі, символіку, метафори, котрі, як я розумію, з першого разу й не будуть помітні. Але тим самим намагаюся поглибити історію...
Розмову вела Аксінья Куріна
Київ, квітень 2006
KINO-KOЛО, №30, літо 2006
Майстер-клас Річарда Креволіна