втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Любко Петренко, ZAXID.NET

Нині Андрій Курков не потребує спеціального представлення. Хоча ще не так давно це ім’я було більше знайоме у Західній Європі, аніж на його батьківщині – в Україні. Але поступово  ситуація змінилася. А кілька днів тому львів’яни вітали Куркова як автора роману про їхнє місто – «Львівська гастроль Джимі Хендрікса». Про цю книжку, про письменницький шлях, про жанрові особливості творчості Андрій Курков розповів у ексклюзивному інтерв’ю.

- Коли Вам уперше довелося відвідати Львів?

- Уперше я побував у Львові ще школярем. Це був десь 1972-73 рік. Ми їхали сюди навіть не автобусом, а такою вантажівкою для людей, як скаути. Краще пам’ятаю свої відвідини Львова у 1976-77роках. Я приїздив до брата, який служив на кавовій фабриці вантажником. Пам’ятаю, як Львів виглядав тоді - таким сірим, але водночас утаємниченим. Мене вразили ці старовинні будинки…

- У романі Ви неодноразово вказуєте на інакшість Львова порівняно з іншими українськими містами. Вам ще тоді вдалося зауважити цю різницю?

- Так, це я встиг зауважити ще учнем. Я тоді ще українською не розмовляв. Коли я спробував купити в крамниці цукерок, то продавець мені досить грубо відповів, мовляв, ти б краще не цукерки їв, а українську мову вивчав (сміється). Тобто я відчув, що я певним чином за кордоном.

 - Коли Вам вдалося налагодити контакт з львівським мистецьким середовищем?

- Спершу я спілкувався з художниками зі Львова. Справа в тому, що з початку 90-х ми з дружиною почали влаштовувати у себе вдома приватні вернісажі. Ще з кінця 70-х я товаришую з багатьма київськими художниками. Потім до мене почали приїжджати художники зі Львова, причому не тільки живописці, але й ті, що працювали зі склом. Це були мої перші богемні знайомі зі Львова. А з львівськими письменниками я вже потім заприязнився, вже коли й сам почав ставати письменником.

 - Хіпували?

- Своєрідно, я їздив автостопом, але не як хіпі, просто мандрував. А в школі слухав ту ж саму музику, ходив із зеленим шарфом і довгим волоссям. Мене постійно виганяли зі школи. От брат мій справді хіпував. Його не раз ловили комсомольські патрулі, розрізали йому ножицями штани-кльош, вирізали пасма волосся, щоб він підстригся. А я більше був споглядачем.

 Андрій Курков

- Тим не менше радянська система вбачала у Вас свого ворога, не допускала ваших творів до друку. Ви були антирадянщиком?

- Брат був антирадянщиком. Я ж – ні. От анекдоти писав, вигадував і політичні, й неполітичні. Навіть брав участь у нелегальному конкурсі політичних анекдотів у Криму разом з братом.

- Це в яких роках відбувалося?

- Це вже був кінець 70-х, початок 80-х

- Коли Ви служили в армії, вам довелося охороняти одеську в’язницю. Чи не там Ви набралися вражень, надихнулися на літературну діяльність?

- Ні, писати я став значно швидше. В армію вже пішов у 24 роки. Насправді я вирішив писати прозу, коли прочитав Хармса і Платонова. Саме після Хармса я почав писати анекдоти й продовжувати в його стилі такі короткі оповідання з чорним гумором. А коли відкрив для себе Платонова, то написав кілка повістей у його стилі. І потім уже пішло…

- То платоновсько-хармсівський стиль перекрив Вам певним чином шлях до офіційного видання у радянські часи?

- Так. Я намагався читати радянську літературу. І навіть нині серед моїх улюблених письменників залишається молодий Максим Горький: «Страсті-Мордасті», «На дні», «Справа Артамонових». Такий, як я тоді вважав, грубий реалізм. Але те, що писали в той час радянські письменники, мені ніскілечки не подобалося. Я не хотів туди рухатися.

- Чи погодитеся з тим, що дехто називає Вас детективістом?

- Ні. Насправді у мене є лише одна маловідома повість, де є слідчий, який розслідує зникнення шеф-кухаря в ресторані. Це – «Форельа la ніжність». Все інше – це романи, в яких є елементи детективу, є елемент пригодницького роману, трилеру, соціального роману. Але чистих детективів у мене практично немає. Є один чистий трилер, це – «Гра у відрізаний палець». А все інше – на кордоні між жанрами.

- Ви свідомо не бажаєте писати чистий детектив?

- Мені це просто не цікаво. Бо детектив як чистий жанр – це текст за формулою: злочин, пошук злочинця, з’ясування, що цей злочин вчинив хтось несподіваний. Я взагалі формул не люблю. Мені здається, що значно цікавіше ламати всі жанрові правила.

- Ще несподіванішим мені видалося визначення Вас на одному літературному сайті як письменника-фантаста. Зайве казати, що з цим Ви теж не погодитеся.

- Я  з цим теж не погоджуся. Але це справа тих, хто такі ярлики навішує.

- Хоча фантасмагорій у Ваших творах вистачає.

- Так, фантасмагорій багато, у мене є два романи-антиутопії. Один з них – трилогія «Бікфордів світ». Я багато різного вже написав, зокрема й дитячих казок, тому не вважаю, що мене можна зарахувати до одного якогось напряму.

 Андрій КурковСвітлина: litakcent.com

- Ваші книжки досить популярні на Заході. Це дозволяє припустити, що, виробляючи свій літературний стиль, Ви свідомо чи підсвідомо намагалися якимось чином своє перо припасовувати до вимог західної публіки.

- Коли я писав, то жодним чином не думав про те, чи я пишу для західного читача, чи для східного. Я писав для тих, хто міг зрозуміти те, що я пишу. 1987 року, коли в мене ще нічого не було видано, мене запросили прочитати з рукопису повість «Не приведи мене в Кенгаракс» у Будинку вчених у Києві. Спершу мене здивувало таке запрошення. Але, коли я у великому залі для 250-300 осіб чотири години з перервами читав текст аж захрип, і люди не йшли, слухали до кінця, то я зрозумів, що людям це подобається, і в мене є гарний стимул. А на Захід я посилав свої тексти, бо міркував так: раз тут не хочуть друкувати, то може там чи то емігрантське видавництво, чи ще якесь захоче надрукувати…

- І так несподівано Ваші романи здобули там популярність?

- Популярність прийшла вже значно пізніше. Але – так, це стало для мене несподіванкою. Я, приміром, не вважав «Пікнік на льоду» своїм найкращим романом, але саме він пішов по всіх країнах і відкрив мені двері. Насправді ж я хотів стати відомим з романом «Бікфордів світ», але він так досі й не перекладений жодною мовою.

 - Можливо, тому, що сюжет цього роману важко вловити?

- Можливо, а можливо, тому, що там є історичний і політичний контекст, і він набагато складніший для розуміння. Водночас це роман більше, так би мовити, для нашого читача. А от «Пікнік на льоду» виявився універсальним. Мене це спершу здивувало, але я швидко до цього звик і зрозумів, що врешті-решт виходить так, як я й хотів. Адже вже почали перекладати й видавати складніші мої романи. Ще не «Бікфордів світ», але, приміром, перший том «Географії одиночного пострілу» вийшов уже в Боснії, вийшов німецькою мовою в Австрії, вже й італійці купили права на перший том, а австрійці вже готують другий том. Але це тому, що моє прізвище там «працює як бренд», як то кажуть. Хоча припускаю, що хтось може бути розчарованим…

 - Це правда, що Ви стали персоною нон-грата у видавничих колах Росії?

- Мої книжки в Росії виходять, але не всі. У мене була серйозна криза з мережею книгарень «Топ-Книга».

- Через що саме?

- Мені закидали, що я написав антиросійський роман, що я карикатурно зобразив Путіна.

- Мова йде про «Останню любов президента»?

- Так. Але згодом мене почали видавати у видавництві «Амфора». А це – пітерське видавництво. Їм телефонували з Москви й радили не займатися моїми книжками, але вони на це попередження не зважили, й усе одно мене видавали. Хоча нині й у них погані часи, тож поки що вони моїх нових романів не видають.

- Цікава у Вас склалась ситуація: у Росії Ви – не надто бажаний, українська, так звана, ультра-патріотична авдиторія Вас цурається, оскільки Ви пишете по-російськи. Тож комфортно Ви можете почуватися лише на Заході?

- Можна й так сформулювати. Хоча насправді у мене багато й українськомовного, і російськомовного читача в Україні, книжки продають досить вдало. Можливо, того ультра-патріотичного читача, про якого Ви кажете, не так вже й багато.

Пам’ятаю, коли я вперше виступав у Стрию, то після зустрічі мені розповіли, що до зали прийшла група людей, котра хотіла зірвати мій вечір. Вони думали, що я виступатиму російською мовою, оскільки не знаю української. Але я виступав українською, і вони посеред мого виступу просто розчаровано покинули зал.

Андрій КурковСвітлина: sumynews.com

- Коли мер Львова запропонував Вам написати роман про наше місто, Ви вже були готові до такої серйозної справи, чи ця пропозиція стала для Вас несподіванкою?

- І так, і ні. Львів я завжди любив, і це стало для мене приємною несподіванкою. Водночас я здивувався, що сам не додумався до цього. Адже я вже добре знаю і відчуваю Львів, він мені подобається. Тому я дуже легко сприйняв цю ідею й відразу почав продумувати різні сюжети, від яких я врешті відмовився, але з’явилися енергія і драйв це робити.

 - Загалом ви вважаєте корисною практикою, коли мерія запрошує знаного письменника написати про місто?

- Так, це цікаво, я з такими ситуаціями стикався, щоправда, не на такому рівні. До мене, наприклад, зверталася мерія маленького містечка Камен у Рурській області Німеччини. Мене просили написати маленьку повість, події б якої відбувалися в цьому місті. Я приїхав туди на п’ять днів, написав повість, вона вийшла в антології. Потім я ще раз відвідав Камен і виступив перед мешканцями цього міста, прочитав їм уривки з тексту, і на цьому все скінчилося. У Львові ж було інше, значно відповідальніше завдання. Адже Львів – велике місто, місто з історією. Я й досі відчуваю, що це завдання було трішки ризикованим.

- Вважаєте, що впоралися?

- Вважаю, що впорався, але треба ще зачекати на реакцію читачів.

- Скільки часу Ви перебували у Львові готуючи цей роман?

- Я приїздив сюди десяток разів на два-три дні. Я набирав матеріалів, фотографував, записував, потім їхав додому починав писати, переписував…

 - За час роботи багато змінилося у вашому сприйнятті Львова?

- Усе змінилося. Я на зовсім іншому рівні відчув місто, людей, багато інших речей. Я відчув себе співучасником львівського життя. Я сам робив все те, що описав у романі. Проходив усі маршрути інколи сам, інколи з людьми, котрі описані в романі. Мої знайомі знайомили мене зі своїми знайомими. Так я обростав спілкуваннями, побував у різних квартирах, знайомився з різними родинами. Для мене зникла рамка фотографії, залишилася тільки фотографія, тобто реальне зображення.

- На ідею вашого роману якось вплинуло те, що Ви прочитали про Львів від місцевих письменників?

- Навряд чи. Я читав «Дванадцять обручів Андруховича», але щиро скажу, вже й забув, як він там описує Львів. У Винничука я читав його колонки «Обсерватора», але не думаю, що вони якось на мене вплинули. Значно, більше не мене вплинуло спілкування з львів’янами. Я старався, щоб тексти, які вже існують, на мене не впливали.

Андрій КурковСвітлина: Аліна Карбан, sumno.com

- Цей роман кінематографічний, надається на екранізацію?

- Він дуже кінематографічний. І не тільки тому, що там фігурують конкретні вулиці, конкретні адреси, він також досить динамічний, там багато дії, там дуже яскраві персонажі, яких, на мою думкую, легко зіграти.

- Може, вже є якісь пропозиції кінематографічного характеру?

- Ні-ні, ще ніяких розмов не булою, і це не моя справа пропонувати.

- До речі, у ті фільми, де Ви виступали як сценарист, як Вас залучали до співпраці?

- Мені замовляли сценарії. Просто так без замовлення, без конкретного контракту я, звичайно ж, писати сценарій не буду. Бо сценарій – це напівфабрикат. Хоча у мене є сценарії, які не були зняті, вони лежать, припадають пилюкою. Мені було б цікаво їх надрукувати. Але не впевнений, що це було б цікаво читачам. Писати сценарій – це тяжка робота, тому якщо кіно не зняли, то вся ця праця – марна трата часу. 

- А чому ці сценарії не були відзняті?

- Причини бували різні…

- Найчастіше, мабуть, фінансові?

- Не тільки. Бували й ідеологічні причини. Я от написав сценарії восьми серій «Останньої любові президента» на замовлення телеканалу «Інтер». Мали знімати, мені навіть заплатили. Але з’явилася нова влада, новий президент 2010 року, і телеканал надовго відклав цей проект.

- Ви зізналися, що вам надходили пропозиції написати романи й про інші українські міста – Донецьк, Дніпропетровськ. Наскільки це Вам цікаво?

- Мені зараз це не цікаво, бо тут виникає елемент не те що конвеєра, але ремісництва. Я не знаю, про що писатиму наступний роман. Я ще поки що дуже задоволений цим романом. А якщо почну писати новий, то цей від мене відійде повністю. А я ще в ньому, я ще з ним не попрощався.

На сайті СЦЕНАРНА МАЙСТЕРНЯ можна прочитати сценарій короткометражного ігрового фільму "Крапка в кінці роману" авторства Андрія Куркова. Також пропонуємо відеозапис презентації роману "Львівська гастроль Джимі Хендрікса" у Сумах...

Коментарі