втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Олексій Сахалтуєв, KINO-KOЛО

Альфред Гічкок колись пожартував, що він потрапив до Америки за культурним обміном. От тільки ніхто так і не дізнався, що ж Англії надіслали навзамін: усі побоювалися це відкрити.

Що б це не було, але зовсім у накладі Англія не залишилася: вона може цілком справедливо претендувати на частину слави, що її Гічкок здобув за океаном – адже, як не крути, а Гічкок саме англо-американський режисер, і будь-яка періодизація його творчости обов‘язково включає «британський період». Саме цей «домашній», доголлівудський Гічкок і став героєм ретроспективи, що її запропонували 1999 року організатори 29 Київського МКФ «Молодість». Вибір явно не випадковий і (окрім 100-літнього ювілею класика) продовжує тему кінематографічних відносин Британії та США, що її було заявлено на попередньому фестивалі: тоді програма «Вигнання до Голлівуду» представляла американські роботи відомих англійських режисерів.

До речі, сам Гічкок, як і належить великому містифікатору, полюбляв заперечувати будь-яку виключність Голлівуду. В інтерв’ю Пітеру Боґдановічу він прямо висловився з цього питання: «Я не знаю, до чого вони ведуть, коли говорять про «голлівудські» фільми. Я питаю: «До чого вони прив’язані?» Подивіться на цю кімнату – ви не можете бачити, що за вікном. Так само ми могли б бути в Лондоні, де завгодно. І тут ми записуємо все на папір. А тепер куди ми йдемо? Ми йдемо на знімальний майданчик, мабуть. А потім де ми працюємо? В павільйоні, великі двері зачинено, і ми немовби в копальні: навіть не уявляємо, яка погода на поверхні. І знов ми не знаємо, де ми – тільки те, що ми в нашому фільмі, в осерді того, над чим  працюємо. От чому це такий нонсенс, вести про географію. «Голлівуд». Для мене це нічого не означає. Якщо ви мене запитаєте: «Чому вам подобається працювати в Голлівуді?», я скажу: «Бо тут я можу приходити додому о шостій, щоб повечеряти».

Rich and Strange"Багаті та дивні"

Однак, перш ніж отримати цю унікальну можливість, Гічкок зафільмував на батьківщині аж двадцять п‘ять фільмів. До того ж, деякі з них – як «39 сходинок» і «Леді зникає» – посідають не останні місця в його послужному спискові. Щоправда, найбільші провали теж належать до британського доробку. В останньому питанні Гічкок, очевидно, не міг остаточно визначитися: Трюфо він повідомив, що найгіршим своїм творінням вважає «Шампанське», Боґдановічу ж назвав «Вальси з Відня». Шкода, що жоден з цих фільмів не потрапив до ретроспективи (тоді б це був дійсно нетрадиційний підхід, своєрідний коментар до ще одного знаменитого вислову, що його приписують Гічкоку: «Навіть мої провали заробляли гроші та ставали класикою за рік після того, як я їх зробив»), але одну з невдач цього періоду – «Багатих та дивних» – ми таки побачили. Є велика спокуса назвати цю картину типовою прохідною роботою, халтурою: він товчеться десь між мелодрамою, комедією та пригодницьким фільмом, а нагромадження неправдоподібних ситуацій відверто втомлює. Та заради справедливости зазначимо, що кілька ґеґів є по-справжньому смішними (наприклад, коли п‘яний герой приймає покажчик поверхів у ліфті за годинника, або китайський суп із кішечки), а Гічкок з‘являється у своєму найбільшому за обсягами камео, завершуючи стрічку словами: «Ні, не думаю, що з цього вийде фільм». Він виявився абсолютно правим.

У цілому ж ретроспектива вийшла доволі академічною та репрезентативною. Точкою відліку британського розквіту Гічкока став, у повній відповідності з поглядами ортодоксального кінознавства, його перший звуковий фільм – «Шантаж». Колись Гічкок поскаржився, що життя сповнене компромісів, – передусім ішлося про «Шантаж». Він явно страждає від специфічних недоліків, властивих озвученим німим фільмам: хоча остання частина з самого початку мала бути звуковою, фільму часом гостро не вистачає справжнього насиченого діалогу, а скупі репліки здебільшого сприймаються як озвучені титри.

"Шантаж"

Сам Гічкок вітав звук, вбачаючи в ньому засіб підсилення реалізму зображення, але більшість критиків сходяться на думці, що суціль німа версія була значно кращою. Напевно, з фільму вийшов би справжній шедевр, якби Гічкоку вдалося реалізувати свій ориґінальний задум та уникнути гепі-енду – тоді б усе стало на свої місця, і всі ці дратівливі недомовки логічно підвели б нас до фіналу, в якому детектив виконав би свій обов‘язок до кінця – посадив кохану за ґрати (і це за десять років до того, як Гемфрі Боґарт зробив нелегкий вибір між професійною етикою та коханням, і здав таки свою подружку поліції в «Мальтійському соколі»).

Гічкок завжди полюбляв гратися з категоріями службового обов‘язку та особистих уподобань, вини та покарання, але він, здається, ніколи не досягав такого цинізму в морально-етичних питаннях, як у «Секретному аґенті». В якомусь сенсі цей шпигунський трилер навіть цікавіший та, як не дивно, переконливіший – не з художніх, а з, так би мовити, життєвих позицій – за більш вдалі «Людину, що забагато знала» і «39 сходинок». У шпигунських історіях негідники весь час помилково вбивають ні в чому не винних людей. Але Гічкок перекрутив це кліше, надавши позитивним героям право на аналогічну помилку: що поробиш, у житті всяке буває.

Secret AgentАльфред Гічкок на зйомках фільму "Секретний аґент"

Це нетиповий – хоча й не єдиний – для Гіча випадок, коли смерть перетворюється на анекдот. Нічого дивного, що тогочасна англійська публіка не сприйняла фільм: Гічкок явно випередив час, приховавши під шпигунським соусом найчорнішу з усіх чорних комедій, де розділити добро та зло практично неможливо. Місце «Секретного аґента» у «шпигунській серії» – десь поряд із «На північ через північний захід» та «Розірваною завісою», а ключова сцена фільму – чудовий, емоційно насичений саспенс із використанням паралельного монтажу – стала іронійною, але від того не менш зворушливою посвятою усім невинним жертвам шпигунських ігор.

Невинна людина, що стає жертвою чиїхось жорстоких інтриґ – цю принципову для себе тему Гічкок адаптував ще 1934-го, в «Людині, що забагато знала», а вже за рік винахідливо та дотепно обіграв її у своєму кращому британському фільмі 30-х – «39 сходинках». Це все ще один з найвражаючиших фільмів-погонь в історії кіна, що репрезентує ідеальну рівновагу між зовнішньою динамікою, тонким гумором та глибоким психологізмом. Але «39 сходинок» – не тільки класика шпигунського фільму. Це ще й одна з найромантичніших стрічок Гічкока та дуже цікава ілюстрація до його твердження, що кожен сюжет, навіть історію кохання, можна поставити як трилер. Цю думку він прямо сформулював у своїй відомій лекції, прочитаній у Нью-Йорку 1939 року: «Ми звикли думати, що саспенс – це порятування когось від шибениці, чи щось на кшталт цього, але саспенс є й у тому, чи отримає чоловік дівчину. Я серйозно вважаю, що предметом саспенсу мають бути здебільшого бажання пересічного глядача».

39 Steps"39 сходинок"

Перспектива бути прикутим наручниками до симпатичної дівчини глядачам явно подобається; навіть сам Гічкок зізнався в розмові зі своїм біографом Дональдом Спото, що понад усе його цікавила саме така ситуація. Геніальний маніпулятор, Гічкок явно насолоджувався, граючись не тільки зі своїми героями, але і з живими людьми: Роберт Донат згадував, як під час першої зйомки Гічкок загубив ключа від наручників і знайшов його тільки тоді, коли малознайомі до того Донат і Медлін Керол звикли одне до одного та почали поводитись природно. Якщо при цьому зважити, що сам Гічкок називав «39 сходинок» своїм улюбленим фільмом, то треба визнати: радянська кінокритика таки-мала в чомусь рацію, звинувачуючи режисера в інтересі до усіляких збочень.

Хоча наручники, зрозуміло, деталь здебільшого зовнішня, такий собі екстраваґантний спосіб загострення конфлікту. У «Молодому та невинному» наручників немає, але схожість із «39 сходинками» не помітити важко: як не дивно, фільм-двійник вийшов по-своєму не гіршим за ориґінал – принаймні як трилер. Щоправда, зробивши персонажів молодшими, а сюжет  легковажнішим, Гічкок пожертвував глибиною та переконливістю характерів; у бесіді з Боґдановічем він пояснював це об‘єктивними причинами: «Маючи справу з мелодрамою, ви не повинні дозволяти героям іти туди, куди вони хочуть. Вони мають прийти туди, куди ви хочете. Так що маємо зворотній процес. Це дефективна форма оповіді. Ви розгортаєте історію, а вже потім уміщуєте до неї персонажів. От чому ви не доб‘єтеся гарної розробки характерів».

"Молодий та невинний"

Але брак психологізму з лихвою компенсується зовнішніми ефектами: не дарма «Молодого та невинного» зазвичай згадують лише у зв‘язку з останніми десятьма хвилинами. Епізод, коли герої намагаються знайти в переповненій танцювальній залі переодягненого негром убивцю, що він, до того ж, безупину кліпає очима, є чи не найвідшліфованішим зразком гічкоківського саспенсу. Принаймні, одним з найкумедніших.

Огляд англійської спадщини Гічкока цілком логічно завершується його передостанньою британською роботою «Леді зникає», що її американська критика вважає його найвищим досягненням на батьківщині. І це при тому, що Гічкок тут працює у нетиповій для себе площині класичного детективу (паралелі з написаним за чотири роки до того  “Вбивством у Східному експресі” очевидні), а стрічку було задумано та реалізовано як суто розважальну – вона немовби покликана проілюструвати жартівливе гічкоківське гасло «Не давайте їм засинати увесь фільм!».

Сам Гічкок ніколи не втрачав можливости звернути увагу оточення на неправдоподібність, майже безглуздість фабули – нібито самокритика, але, разом із тим, і комплімент власному генію: спробуйте, зробіть шедевр на такому ж матеріалі. А в тому, що вийшов шедевр, сумнівів немає. Якщо скористатися визначенням метреси американської кінокритики Паулін Кейл, «Леді зникає» дійсно є «квінтесенцією екранного саспенсу»: за довершеністю та гармонійністю всіх складових – від дотепного сценарію до блискучих акторських робіт – він перевершує все створене Гічкоком до цього, окрім, хіба що, “39 сходинок”.

Альфред ГічкокАльфред Гічкок, 1939 рік

У вже згаданій нью-йоркській лекції Гічкок стверджував, що для справжнього саспенсу не обов‘язково застосовувати швидку дію, короткий монтаж та інші зовнішні, моторні збуджувачі: “Вам потрібний дуже насичений сюжет та зміна однієї ситуації на іншу, аби ввесь час утримувати глядацьку увагу. Доки це вдається – маєте потрібний темп. От чому саспенс така цінна річ – він примушує авдиторію мислити”. Мабуть, симптоматично, що саме «Леді зникає» стала для режисера своєрідним містком до Голлівуду, вона принесла йому першу американську кінонагороду – “Золотого глобуса” за кращий фільм та режисуру.

Альфред Гічкок залишив Англію наступного, 1939 року, а повернувся на батьківщину аж за 33 роки з “Шаленством”. Але це вже зовсім інша історія та інший Гічкок.

KINO-KOЛО, №4-5, зима 1999 – весна 2000

Коментарі