втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Віктор ГлоньСМ

Від 16 січня в українському прокаті американський фільм жахів «Прокляття» / The Grudge. Це одночасно римейк однойменного японської стрічки 2002 року та перезапуск її ж американської версії 2004-го. Але перед тим, як говорити про сам фільм (або ж фільми), варто навести декілька важливих визначень…

1. Ідіть до біса, це січень (англ. F**k you, it’s January) – фраза, вигадана кінокритиками з об’єднання Redlettermedia(Мілвокі, США), на позначення суто американського явища, коли в січні великі американські студії випускають у прокат свої найслабші фільми, на думку критиків, ніби кажучи глядачам: «Ідіть до біса, в січні нам байдуже, що показувати!». З одного боку це пов’язано з тим, що найперспективніші студійні стрічки вже були випущені під час святкового сезону (від Геловіна до Різдва), з иншого – фільми, які виходять до прокату в січні, мають найменше шансів номінуватися на різноманітні кінопремії в подальшому, тому мистецькі вимоги до них є мінімальними. В Україні такий принцип формування графіку релізів діє лише частково, адже в січні вітчизняні дистриб’ютори дедалі частіше випускають комерційно ризиковані, як для українського ринку, фільми-лавреати «Золотого глобуса» або номінантів на «Оскара».

2. Ребут (англ. Reboot – перезавантаження) – термін, що він стосовно багатосерійних фільмів означає новий початок усталеного кіновсесвіту з метою представлення знайомих персонажів, сюжетних ліній та сюжетної основи наново. Замість цього терміну також використовують поняття «ребрендинґ» або «перезапуск сформованої концепції».

3. Джампскер (анлг. Jump scare – несподіваний переляк) – техніка, яку часто використовують у фільмах жахів, на тематичних атракціонах, у відеоіграх та в інтернет-мемах, аби налякати авдиторію шляхом несподіваної зміни в зображенні або в розвитку подій, зазвичай із супроводом моторошного звуку й нерідко – гучного крику. Деякі критики називають джампскери банальним способом налякати глядачів і вважають, що криза жанру пов’язана саме із зловживанням цим тропом, який давно перетворився на кліше.

В принципі, написання лише вказаних трьох термінів підряд цілком би вистачило для мініреценції на фільм «Прокляття», аби будь-яка людина, що хоч трохи стежить за кінопроцесами, зрозуміла – маємо вторинний матеріял, склеєний докупи низкою штампів, і ніхто цього навіть не намагався приховати. Якби не декілька «але».

Перше «але»: режисер. До «Проляття» Ніколас Пескі зафільмував два неабиякі фільми. Свій повнометражний деб’ют «Очі моєї матері» він презентував чотири роки тому на престижному «Санденсі» (до слова, в Україні картину показали в позаконкурсній програмі фестивалю «Молодість»). Це методично вибудуваний, естетський чорно-білий психологічний фільм жахів, який цілком міг би стати в один ряд із такими моторошними шедеврами минулого десятиліття, як «Воно»Дейвіда Роберта Мітчела (2014, не плутати з екранізацією роману Стівена Кінґа), «Відьма» Роберта Еґерса (2015), «Воно приходить уночі» Трея Едварда Шульца (2017) або ж «Спадковість» Арі Астера (2018). «Очі моєї матері», втім, не так часто, як хотілося б, згадують у контексті цих фільмів, певне, тому що стрічка все ж дещо більше тяжіє до «психованости», ніж до психологізму, і цим відлякує (даруйте за каламбур) ширше коло глядачів.

Ця ж сама «психованість», що головно полягає в наявності напозір маловмотивованих сцен садистичної жорстокости, притаманна і другому фільмові режисера – екранізації роману японського письменника Рю Муракамі – «Пірсинґ» (2018), де головні ролі чудово виконали такі зірки не останньої величини, як Крістофер Ебот та Мія Вашіковська. У своїй другій стрічці Ніколас Пескі замість естетизму зробив сильніших притиск на бездоганній стилістиці, яка змушує стежити за розгортанням подій, навіть коли їхня логіка може викликати подив або відразу.

Друге «але»: продюсер. Власне, йдеться про одного з аж дванадцяти продюсерів та співпродюсерів «Прокляття» – проте лиш його ім’я зможе щось сказати глядачам. Ідеться, звісно, про Сема Реймі – того самого, що зафільмував уже класичну серію горорів «Зловісні мерці» й запам’ятався як автор дотепер найвдалішої кіноверсії «Людини-павука». Ось що не запам’яталося, то це те, що Реймі спродюсував також перші два фільми з серії американських римейків «Прокляття» – 2004 та 2006 років. Показово, третє американське «Прокляття» (2009) – без участи Сема Реймі – виявилося настільки слабким, що студія навіть у січні його не випустила на великі екрани, одразу спрямувавши на вторинний ринок домашнього відео, тим самим поховавши плани на подальший розвиток цього кіносеріялу… Аж дотепер – до повернення Сема Реймі, який майже ґарантовано забезпечує успіх своїм проєктам.

Під словом «успіх» тут варто розуміти виключно співвідношення касових зборів до виробничого та рекламного б’юджету. Бо фільми Реймі найчастіше продусює дешеві, тому перевершити капіталовкладення в кілька разів на виході не так уже й складно. А от кінокритики завжди досить прохолодно ставилися до геть усіх стрічок під брендом «Прокляття» – починаючи ще від найпершого, ориґінального японського фільму. До речі, яким саме був найперший японський фільм теж можна сперечатися, адже кіноверсія 2002 року режисера Такаші Шімідзу є фактично ребутом, зафільмованих ним кількома роками раніше двох повнометражних телестрічок і декількох коротких метрів на цю ж тему.

А яка ж тема «Прокляття» – якщо за всі ці роки раптом іще хтось лишився не в курсі? Якщо коротко: будинок із привидами, котрі починають невпинно переслідувати будь-кого, хто, власне, зайде до того будинку. А ще: моторошні тріскотливі звуки, нескінченні джампскери й нелінійна структура оповіді, що кидає глядача з теперішнього часу до минулого… і ще давнішого минулого. Фільм 2020 року до цієї канви не додає аніскілечки. Перед нами той випадок, коли з чистим сумлінням можна говорити: якщо бачив одне «Прокляття», вважай, що бачив їх усі.

Третє «але»: актори. Попри схематичну обмеженість сценарію, чи не всі актори цьогорічного «Прокляття» максимально переконливі та харизматичні в своїх ролях. Окрім провідних виконавців, – британки Андреї Райзборо та месиканця Деміяна Бішира, – що грають пару побитих життям копів (одна з яких, ясна річ, обов’язково зайде до проклятого будинку), не можна не згадати леґендарну Лін Шей, яка вже понад сорок років на екранах, але, схоже, тільки протягом останнього десятиліття дістала правдиве визнання саме завдяки фільмам жахів. Мабуть, найпопулярнішим горором за її участи ­є популярна серія фільмів «Астрал», але прихильники жанру не брешуть, коли кажуть, що Лін Шей самою лише своєю присутністю здатна порятувати навіть найбезпомічнішу жахалку.

Останнє «але». Як уже згадувалося, Ніколас Пескі має особливий хист до естетизації та стилізації, і хоча неоковирний матеріял «Прокляття» загалом не дає простору для роботи з такими засобами (будь-яка естетика цілковито руйнується через щокількахвилинні джампскери), постановникові все ж вдалося доповнити латане-прелатане дванадцятьма продюсерами кінополотно слідами власного стилю. Завдяки йому Пескі вміє, сказати б, вичинювати моторошне, жахливе та почварне, доводячи їх до стану такої собі коматозної поезії, що своєю відстороненістю дає шанс затримати погляд і розгледіти за очевидним образом ледь вловиму метафору. За сумною іронією, погляд камери самого Пескі затримується в одній позиції достатньо довго лише в самому-самому кінці фільму, коли починаються заключні титри. Але цей кадр майже виправдовує перегляд усього фільму. Особливо в січні.

Коментарі