Подібно ситуації зі студентським конкурсом, у короткометражній програмі організатори віддали перевагу меншій кількості триваліших фільмів. 17 стрічок з 13 країн світу, в середньому по 20 хвилин кожна. Безумовний лідер – Франція, звідки чотири фільми та ще один у копродукції. По дві картини також представили Польща та Україна.
Безумовно, таке подвійне представлення вітчизняного кіна комусь може здатися надмірним, проте, якщо раніше і за один фільм в програмі бувало соромно, то в даному випадку і «Так закінчується літо» Марини Рощиної, і «Помин» Ірини Цілик виглядають на достойному рівні.
У першому фільмові йдеться про юнака з провінції, який має симпатичну подружку та мопед. А після поїздки до батька, який живе окремо у великому місті, вирішує, що прийшов час зробити наступний крок на шляху до дорослого життя.
«Помин» у багатьох сенсах протилежний до «Так закінчується літо», є чимось на копил «і знову починається весна». Бо ж головна героїня, після смерті діда, який був їй за батьків, повертається до рідного дому. Зустріч із минулим, буквально обличчям до обличчя, дає відповіді на багато питань, проте й породжує чимало сумнівів.
У роботі Ірини дуже міцна сценарна основа й технічна реалізація. А єдиним відчутним «мінусом» здається лише наскрізна ностальгійність історії. Хотілося б чогось менш зацикленого на минулому… Проте, можливо, не покінчивши з ним, – важко рухатися вперед. Якщо так – то наступний фільм Ірини, можливо в програмі повнометражних дебютів «Молодости» наступних років, варто чекати з оптимізмом.
Польща представлена двома комедіями зі специфічним почуттям гумору. «Свисток» Ґжеґожа Зарічного розповідає історію молодого футбольного арбітра, який судить провінційні змагання. Звісно, представників його професії ненавидять. Здається, одна з основних характеристик для отримання кваліфікації – несприйнятливість до багна, яким тебе обливають із трибун уболівальники та ненависти, яку до тебе відчувають футболісти обох команд.
«128. Щур» Якуба Пончека відверто схиляється до чорної комедії. Стрічка починається з заяви героя: «Моє життя – поганий матеріал для фільму. Бо в ньому нема жодної еротичної сцени. А який фільм без пари цицьок?». Проте дуже швидко стає зрозуміло, що автор фільму лукавив з подібним вступом. А герой, у свою чергу, щиро дивується позитивним змінам у своєму житті і робить все, аби повернутися у звичне річище: «Нарешті погано! То добре».
Схожі погляди на життя мають персонажі двох інших фільмів, своєрідне поєднання інфантильности й приречености всіх трьох навіть робить їх схожими зовні. Так, португальський «Непотрібний король» Телму Шурру розповідає історію Тьяґу, який втретє провалює випускні іспити, але не береться повідомляти про це матері, аби втретє поїхати у випускну подорож. Тьяґу, як і героя стрічки «128. Щур», наприкінці фільму навертає до правильних життєвих позицій вулична банда, під приводом побиття.
Клаудіу, з румуно-німецького «Клаудіу та короп» Андрея Тенасе, єдиний з трьох, хто без прочухана досягнув своєї мети. Він працює у рибному відділі великого супермаркету й намагається відстояти права риби на комфортніші умови. Отримавши відмову від керівництва у питанні про збільшенні акваріумів, Клаудіу переходить до радикальних дій – повідомляє поліцію про те, що в торгових залах прихована вибухівка.
Невдахи з інших фільмів – не такі виразні, або мають під собою занадто драматичне підґрунтя, аби бути смішними.
Французький «Американський мрійник» професійного фотографа Томаса Гейлі – єдиний документальний фільм у програмі короткого метру та перша робота Томаса. Автор знайомить нас зі справжнім американцем Джуліаном на тлі десятиліття теракту 11 вересня. Томасу Гейлі вдалося дуже грубими мазками провести справжнє дослідження природи американського патріотизму. І автор підводить до невтішного висновку. Проте, звісно, кожен побачить тут лише те, що забажає.
Цікаво, що ще один французький фільм «Олійна лампа» Гу Вея, теж знята закордонцем і події відбувають далеко за межами Франції. Йдеться про фотографа, який подорожує Тибетом та фотографує місцеве населення, приховуючи красу природних ландшафтів вульгарними фотодекораціями пляжів з пальмами та замків з героями диснеївських мультиків.
Як і «Олійна лампа», іспанський фільм «Ця квітка більше не розквітне» Уґо Обреґона і Мануеля Альварес-Дьєстро, знятий європейцями про події в Азії, цього разу в Гонконзі. Молодий хлопець Гу блукає містом, сумуючи за загиблим другом.
Якщо повернутися до решти французьких стрічок, то «Вибач за вчорашній вечір» Ортенз Желіне оповідає сімейну драму юної Леонор, матір якої має проблеми з алкоголем. Дівчина стає жертвою і заручницею залежности матері, проте намагається жити нормальним життям. Її хлопець теж бува випиває зайвого і в такі хвилини ставиться до дівчини без особливої поваги.
Найсильнішою сценою фільму є примирення між парою. Дівчина не змушує його довго чекати – одразу погоджується, аби він її підвіз. Ця легкість прощення, яка поверхово може здатися «гепі-ендом», насправді з неабиякою силою показує психічні лещата в які затиснута дівчина через алкоголізм матері.
«Сумка» Жульєна Жак Дара і Йоана Манка ще більш мінімалізують географію подій, зводять її практично до однієї телефонної будки, куди приходить пограбована героїня, аби зателефонувати рідним, а знаходить повну сумку грошей на підлозі кабінки. Після тривалих переживань вона вирішує залишити гроші, де знайшла. Очевидно, подумала щось на кшталт «не в тому я вже віці, аби змінювати своє життя».
А от хто б не відмовився від тієї сумки, то це герой ліванського фільму «Зіяд» Сара Таера і Ґреґорі Рато. Протягом усього часу він шукає грошей аби одружитися з коханою дівчиною. Проте без особливих успіхів.
Російська стрічка з загадковою назвою «Дудук» Єлізавєти Корольової за героїню має турботливу москвичку, яка возить ветлікарнями кота своєї матері. Песимістичні настрої обертаються вірою у прості дива.
Останні чотири фільми суттєво відрізняються від попередніх своєю формою. Франко-швейцарська «Дорога до Сантьяґо» Мауро Карраро – це анімаційний фільм-паломництво з елементами сюрреалізму про шлях, пророблений Мапо, на якому той стрічає численних подорожніх, котрі доповнюють – поряд з ним – калейдоскоп людських слабкостей.
Японська картина «Зимова диня» Нігоко Морішіта є справжнісінькою відеопоезією. На сюжет нанизані візуальні й текстові образи та символи, які значно чіткіше передають емоції, ніж події.
Фільм із Великої Британії «В пошуках втраченого надхнення» Ешлі Майкла Бріґґза – чудова експериментальна стилізація під німе кіно, де поет стає жертвою примхливої гри двох божеств, які навперебій намагаються допомогти й завадити талантові героя проявитися.
Канадський «Ноа» Волтера Вудмена і Патріка Седерберґа – теж у всіх сенсах експериментальний фільм – дія точиться на екрані комп’ютера. Герой заходить у фейсбук, спілкується з дівчиною по скайпу, переписується з другом, проводить детективне розслідування, керуючись лайками та коментарями під світлинами.
Цікаво, що героєм такого «кіна» стає кожен активний користувач мережі інтернету, тому кінематографічна ориґінальність фільму є реальною буденністю глядача. І такий мікрореалізм викликає в аудиторії значно більше довіри й співпереживання, ніж будь який інший фільм з конкурсної програми з акторами, а не лише їхніми «аватарками».
http://kinokolo.ua/articles/809/
Безумовно, таке подвійне представлення вітчизняного кіна комусь може здатися надмірним, проте, якщо раніше і за один фільм в програмі бувало соромно, то в даному випадку і «Так закінчується літо» Марини Рощиної, і «Помин» Ірини Цілик виглядають на достойному рівні.
У першому фільмові йдеться про юнака з провінції, який має симпатичну подружку та мопед. А після поїздки до батька, який живе окремо у великому місті, вирішує, що прийшов час зробити наступний крок на шляху до дорослого життя.
«Помин» у багатьох сенсах протилежний до «Так закінчується літо», є чимось на копил «і знову починається весна». Бо ж головна героїня, після смерті діда, який був їй за батьків, повертається до рідного дому. Зустріч із минулим, буквально обличчям до обличчя, дає відповіді на багато питань, проте й породжує чимало сумнівів.
У роботі Ірини дуже міцна сценарна основа й технічна реалізація. А єдиним відчутним «мінусом» здається лише наскрізна ностальгійність історії. Хотілося б чогось менш зацикленого на минулому… Проте, можливо, не покінчивши з ним, – важко рухатися вперед. Якщо так – то наступний фільм Ірини, можливо в програмі повнометражних дебютів «Молодости» наступних років, варто чекати з оптимізмом.
Польща представлена двома комедіями зі специфічним почуттям гумору. «Свисток» Ґжеґожа Зарічного розповідає історію молодого футбольного арбітра, який судить провінційні змагання. Звісно, представників його професії ненавидять. Здається, одна з основних характеристик для отримання кваліфікації – несприйнятливість до багна, яким тебе обливають із трибун уболівальники та ненависти, яку до тебе відчувають футболісти обох команд.
«128. Щур» Якуба Пончека відверто схиляється до чорної комедії. Стрічка починається з заяви героя: «Моє життя – поганий матеріал для фільму. Бо в ньому нема жодної еротичної сцени. А який фільм без пари цицьок?». Проте дуже швидко стає зрозуміло, що автор фільму лукавив з подібним вступом. А герой, у свою чергу, щиро дивується позитивним змінам у своєму житті і робить все, аби повернутися у звичне річище: «Нарешті погано! То добре».
Схожі погляди на життя мають персонажі двох інших фільмів, своєрідне поєднання інфантильности й приречености всіх трьох навіть робить їх схожими зовні. Так, португальський «Непотрібний король» Телму Шурру розповідає історію Тьяґу, який втретє провалює випускні іспити, але не береться повідомляти про це матері, аби втретє поїхати у випускну подорож. Тьяґу, як і героя стрічки «128. Щур», наприкінці фільму навертає до правильних життєвих позицій вулична банда, під приводом побиття.
Клаудіу, з румуно-німецького «Клаудіу та короп» Андрея Тенасе, єдиний з трьох, хто без прочухана досягнув своєї мети. Він працює у рибному відділі великого супермаркету й намагається відстояти права риби на комфортніші умови. Отримавши відмову від керівництва у питанні про збільшенні акваріумів, Клаудіу переходить до радикальних дій – повідомляє поліцію про те, що в торгових залах прихована вибухівка.
Невдахи з інших фільмів – не такі виразні, або мають під собою занадто драматичне підґрунтя, аби бути смішними.
Французький «Американський мрійник» професійного фотографа Томаса Гейлі – єдиний документальний фільм у програмі короткого метру та перша робота Томаса. Автор знайомить нас зі справжнім американцем Джуліаном на тлі десятиліття теракту 11 вересня. Томасу Гейлі вдалося дуже грубими мазками провести справжнє дослідження природи американського патріотизму. І автор підводить до невтішного висновку. Проте, звісно, кожен побачить тут лише те, що забажає.
Цікаво, що ще один французький фільм «Олійна лампа» Гу Вея, теж знята закордонцем і події відбувають далеко за межами Франції. Йдеться про фотографа, який подорожує Тибетом та фотографує місцеве населення, приховуючи красу природних ландшафтів вульгарними фотодекораціями пляжів з пальмами та замків з героями диснеївських мультиків.
Як і «Олійна лампа», іспанський фільм «Ця квітка більше не розквітне» Уґо Обреґона і Мануеля Альварес-Дьєстро, знятий європейцями про події в Азії, цього разу в Гонконзі. Молодий хлопець Гу блукає містом, сумуючи за загиблим другом.
Якщо повернутися до решти французьких стрічок, то «Вибач за вчорашній вечір» Ортенз Желіне оповідає сімейну драму юної Леонор, матір якої має проблеми з алкоголем. Дівчина стає жертвою і заручницею залежности матері, проте намагається жити нормальним життям. Її хлопець теж бува випиває зайвого і в такі хвилини ставиться до дівчини без особливої поваги.
Найсильнішою сценою фільму є примирення між парою. Дівчина не змушує його довго чекати – одразу погоджується, аби він її підвіз. Ця легкість прощення, яка поверхово може здатися «гепі-ендом», насправді з неабиякою силою показує психічні лещата в які затиснута дівчина через алкоголізм матері.
«Сумка» Жульєна Жак Дара і Йоана Манка ще більш мінімалізують географію подій, зводять її практично до однієї телефонної будки, куди приходить пограбована героїня, аби зателефонувати рідним, а знаходить повну сумку грошей на підлозі кабінки. Після тривалих переживань вона вирішує залишити гроші, де знайшла. Очевидно, подумала щось на кшталт «не в тому я вже віці, аби змінювати своє життя».
А от хто б не відмовився від тієї сумки, то це герой ліванського фільму «Зіяд» Сара Таера і Ґреґорі Рато. Протягом усього часу він шукає грошей аби одружитися з коханою дівчиною. Проте без особливих успіхів.
Російська стрічка з загадковою назвою «Дудук» Єлізавєти Корольової за героїню має турботливу москвичку, яка возить ветлікарнями кота своєї матері. Песимістичні настрої обертаються вірою у прості дива.
Останні чотири фільми суттєво відрізняються від попередніх своєю формою. Франко-швейцарська «Дорога до Сантьяґо» Мауро Карраро – це анімаційний фільм-паломництво з елементами сюрреалізму про шлях, пророблений Мапо, на якому той стрічає численних подорожніх, котрі доповнюють – поряд з ним – калейдоскоп людських слабкостей.
Японська картина «Зимова диня» Нігоко Морішіта є справжнісінькою відеопоезією. На сюжет нанизані візуальні й текстові образи та символи, які значно чіткіше передають емоції, ніж події.
Фільм із Великої Британії «В пошуках втраченого надхнення» Ешлі Майкла Бріґґза – чудова експериментальна стилізація під німе кіно, де поет стає жертвою примхливої гри двох божеств, які навперебій намагаються допомогти й завадити талантові героя проявитися.
Канадський «Ноа» Волтера Вудмена і Патріка Седерберґа – теж у всіх сенсах експериментальний фільм – дія точиться на екрані комп’ютера. Герой заходить у фейсбук, спілкується з дівчиною по скайпу, переписується з другом, проводить детективне розслідування, керуючись лайками та коментарями під світлинами.
Цікаво, що героєм такого «кіна» стає кожен активний користувач мережі інтернету, тому кінематографічна ориґінальність фільму є реальною буденністю глядача. І такий мікрореалізм викликає в аудиторії значно більше довіри й співпереживання, ніж будь який інший фільм з конкурсної програми з акторами, а не лише їхніми «аватарками».
http://kinokolo.ua/articles/809/