«Ночі в стилі буґі»/ Boogie nights (1997)
«Майстер»/ The Master (2012)
Ігор Грабович
На українські екрани цього року вийшов «Майстер» – шостий повнометражний фільм Пола Томаса Андерсона. Скажу одразу, фільм мені дуже сподобався, як сподобалися всі попередні стрічки Андерсона, включаючи навіть «Кохання, що збиває з ніг»/ Punch-Drunk Love із Адамом Сендлером.
Причин любити фільми Андерсона у мене кілька. Перша й найголовніша зводиться до того, що Андерсон – хлопець із дев’яностих років минулого століття.
Для американського кінематографа дев’яності були божим благословенням, бо тоді дебютували та зняли своїй найкращі фільми режисери з потужними авторськими стратегіями: Квентін Тарантіно, Кевін Сміт, Ричард Лінклейтер, Дейвід Фінчер, Вес Андерсон.
Із цими іменами Пол Томас Андерсон має багато спільного, наприклад, він також огортає своєрідним серпанком ностальгії доволі спеціальні та специфічні речі, що їх важко зрозуміти без відповідного контексту, як це роблять Кевін Сміт чи Вес Андерсон; він теж часто вдається до зупинки дії, насилля та монологів у своїх фільмах, як Тарантіно.
У його картинах також наявні методи дуже своєрідної терапії, як у Фінчера, присутній американський контекст та опертя насамперед на плетиво людських стосунків, а вже потім – на традиційну фабулу, як у Лінклейтера.
Його фільми об’єднує кілька речей. Насамперед головний герой. Дуже часто це молода людина, яка переживає своєрідну кризу. Вона може бути соціально неадаптованою, безталанною та взагалі позбавленою хоч якихось орієнтирів у житті.
Згодом цей герой стрічає покровителя, як правило, старшого за себе чоловіка, який стає для нього своєрідним провідником та навіть квазібатьком. Він не просто опікується молодим колегою, а ще й вчить його своєрідного способу життя. Згодом може з’ясуватися, що за цими стосунками прихована якась таємниця із минулого.
Минуле – ще один важливий аспект у фільмах Пола Томаса Андерсона. Від минулого неможливо втекти, його можна тільки прийняти й спробувати виправити.
Минулому присвячено найдовшу (та, як вважає сам режисер, найкращу) картину Андерсона – «Маґнолія», що триває понд три години. Дев’ять сюжетних ліній сплітаються тут у доволі складний та малоприємний вузол, який, врешті-решт, успішно розплутується.
Ще один важливий момент його фільмів – брутальне та криваве насильство наприкінці третього акту. Йдеться, власне, про кульмінацію, яка у стрічках Андерсона немислима без фізичного вияву агресії.
З цього погляду, цей режисер, імовірно, один із найжорстокіших сучасних кінематографістів, який не просто позначає насиллям кульмінацію, а ще й уникає умовності у його показі.
Саме ж насилля міцно пов’язане з природою людини, яка в Андерсона часто ототожнюється з природою хижого звіра.
І його фільми нагадують щось античне, грецьке, тут присутня епічність, циклічність та постійне протистояння Аполлона й Діонісія.
Моїм улюбленим фільмом Андерсона все ще лишається стрічка «Ночі в стилі буґі», яку я вважаю однією з найкращих за всю історію кіна.
Це другий повнометражний фільм режисера, що розповідає про шість років із життя молодого чоловіка на ім’я Еді Адамс, який фактично ще школярем почав зніматися у порнофільмах під псевдонімом Дірк Діґлер і досяг на цій вдячній ниві неабияких успіхів.
Розпочав він цю справу 1977 року, а на початку вісімдесятих, через фатальний збіг обставин, серед яких і пристрасть до кокаїну, Діґлер втрачає форму та виходить із порнобізнесу. Фатально залежний від наркотиків, він вдається до різних методів заробити, проте йому не щастить. Після однієї, дуже невдалої спроби грабунку, він повертається на студію – в обійми своєї квазіродини, яка приймає його та пробачає.
Мені подобається у цій картині все: сама тема (порноіндустрія сімдесятих, так само як і тодішні порнофільми), головний герой Дірк Діґлєр (Марк Волберґ), режисер-порнограф Джек Горнер у виконанні Берта Рейнольдса, мені близькі його амбіції знімати порнофільми як справжнє кіно.
Мені подобається Джуліана Мур у ролі «матері для всіх, кому потрібна любов», до смаку безвідмовна дівчина на роликах, яку зіграла Гізер Ґрем і найближчий друг головного героя Рид Ротшильд у виконані Сіднея С. Рейлі.
Подобаються інтер’єри та костюми, близькі плани, динамічні багатофігурні мізансцени та безперервний рух камери, який приносить буквально фізичну втіху. Подобається монтаж, одночасно функціональний і вишуканий, подобається музика та взагалі звук у цьому фільмі.
До смаку мені й кінематографічні стилізації і – самих порнофільмів (плівкових і знятих на відео) й документального кіна початку вісімдесятих із їхнім тьмяним світлом і потертою шістнадцятиміліметровою плівкою.
Стрічка «Ночі в стилі буґі» видається мені досконалою композиційно, бо, розбита на розділи, вона, однак, майже симетрично поділена на дві частини – щасливу та нещасну, яка починається одразу після самогубства Маленького Біллі (Вільям Мейсі), який мені також подобається.
Кульмінацію фільму я взагалі вважаю ідеальною. Три акти одночасного насилля — у кондитерській та біля двох автомобілів – лімузину Джека Горнера та авта випадкового партнера Діка Діґлєра – є трьома оперними аріями, які досягають вершин одночасно.
Але й це ще не все. Епізод із пограбуванням наркодилера я вважаю просто неперевершеним шедевром кінематографа: чого тільки вартий китаєць із його петардами, не кажучи вже про Альфреда Моліну та Томаса Джейна, який зіграв психопата Тода Паркера! А інтер’єри, а костюми, а саме візуальне рішення!
Інші картини (за винятком першої – «Фатальної вісімки»/ Sydney) подобаються менше. Насамперед через постать батька (фізичного чи названого), який із кожною картиною Андерсона стає все відразливішим та брутальнішим.
Це помітно вже у «Маґнолії», яка сочиться відчуженням і гидкими родинними таємницями, проте досягає апогею у стрічці «Нафта»/ There Will Be Blood (2007).
Там батько, герой Деніела Дей Льюїса, який жадібно прибирає до рук нафтові родовища Каліфорнії, здається справжнім Сатаною, який спокушає та зневажає своїх ближніх, а у фіналі жорстоко та криваво вбиває слабшого за нього суперника.
Звісно, «Нафта» — чорний шедевр Пола Томаса Андерсона, його досконалий, проте дуже неприємний і депресивний фільм, що не залишає жодних надій.
І ось «Майстер».
Андерсон вкотре розповідає вже знайому нам історію, цього разу про чоловіка на ім’я Фредді Квелл, який після закінчення Другої світової війни повертається додому з військового флоту.
Від самого початку нам дають розуміти, що Фредді пережив щось максимально травматичне та потребує лікування. Й це лікування навіть частково проводиться на військовій базі, проте не дає позитивного ефекту, бо після повернення додому Фреді ніяк не може знайти спокою.
Він конфліктує на роботі та не може знайти собі дівчини. Єдині його ліки – це саморобне спиртне, яке він виготовляє з розмаїтих хімічних компонентів.
Через якийсь час Фредді потрапляє на корабель, де знайомиться із таким собі Ланкастером Доддом, засновником нового вчення. Ланкастер одразу бачить у Фредді свого пацієнта й пропонує йому новий методі лікування.
Власне, лікуванню Фредді, а також стосункам двох чоловіків і присвячено стрічку. Особливість їхніх стосунків – у тому, що обидва герої – майже ровесники, й поміж ними встановлюються фактично партнерські стосунки. Один дає іншому стільки ж, скільки й отримує сам.
У фільмі не викладено подробиць учення, доволі фраґментарно й навіть суперечливо викладена техніка лікування.
Крім стосунків двох чоловіків, у картині наявний конфлікт між Ланкастером і членами його родини, які прагнуть позбавитися Фредді.
У фільмі також присутні сцени насилля, здебільшого спричинені Фредді, проте вони не настільки жорстокі та натуралістичні, як у попередніх стрічках Андерсона. Є тут і відвертий епізод сексуального характеру та одна сцена з оголенням, доволі детальна та промовиста.
Чим мені подобається «Майстер»? По-перше, відтворенням матеріальної та візуальної культури початку п’ятдесятих років двадцятого століття. По-друге, мене полонив Хаокін Фенікс у ролі Фредді.
Філіп Сеймур Гоффман видався дещо відчуженим, мені здається, ця роль не зовсім для нього, він надто інтровертний для лідера секти. Всі інші актори – то здебільшого масовка, що має радше презентувати епоху й асистувати головним дійовим особам, ніж вести історію вперед. Емі Адамс, мені здається, в цій картині просто нічого грати.
Проте найбільше подобається фінал «Майстра». Й це класичний фінал майже всіх стрічок Андерсона, тільки цього разу ще промовистіший. Герой нарешті знаходить спокій. Ми розуміємо це з його зовнішнього вигляду, з його спокійного обличчя та його готовності продовжити життя.
Андерсон завжди залишає своїх героїв у такий момент, проте ми не впевнені, чи справді вони прийшли до норми й опанували свій гнів і свою тваринну сутність. Більше того , ми не знаємо, під впливом чого це сталося.
І тут таємниця лікування, таємниця внормовування ніби тотожна таємниці самого життя, за межі якого нам зазирнути не можливо. Єдине, що ми можемо бачити, це своєрідне кільцювання історії, бо початок тут тотожний фіналу.
Перед нами –своєрідний Уроборос, змій, який пожирає свій хвіст, давній символ нескінченного відродження та водночас своєрідної духовної приреченості.
За іронією долі, саме його ми могли бачити у фіналі «Ночей у стилі буґі». У «Майстрі» фінал не настільки ефектний, проте змій залишається тим самим. Від нього, схоже, не сховатися.
- Також читайте статтю Анни Купінської «Майстер», у пошуках бога