ОНОВЛЕННЯ

Ювілейний Берлінале організований командою, що прийшла на зміну Дітеру КОССЛІКУ – незмінному керівнику форуму з 2001. В останні роки Коссліка активно критикували; восени 2017 в журналі Spiegel навіть з’явився відкритий лист 79 німецьких режисерів з вимогою освіжити фестиваль і "вивести з нього шлаки".

Міністерство культури Німеччини вирішило розділити керівництво. За мистецьке наповнення тепер відповідає італієць Карло ШАТРІАН (нар. 1971), а виконавчим директором призначено нідерландку Маріетт РІССЕНБІК (нар. 1956). Перший, фаховий кінокритик, раніше очолював фестиваль у Локарно, друга кермувала центром міжнародної дистрибуції німецьких фільмів German Films.

Нова команда насамперед посунула фестиваль на кінець лютого – подалі від роздачі “Оскарів” і найбільшого американського змагання незалежного кінематографу “Санденс”, прибрала морально застарілі програми на кшталт «Кулінарного кіна» і ввела новий конкурс Encounters («Зустрічі» або “Зіткнення”). Його мета - дати більше можливостей для експериментів. Журі обирає переможців у номінаціях «найкращий фільм» і «найкращий режисер», а також присуджує спеціальний приз.

Ще одне, вимушене нововведення – скасування (у пресі обережно пишуть “призупинення”) Призу Альфреда БАВЕРА, названого так на честь першого директора Берлінале. 29 січня в газеті Die Zeit вийшла стаття, з якої випливало, що Бавер обіймав високу посаду в нацистській кіноіндустрії й після завершення Другої світової доклав максимум зусиль, аби приховати цей факт. Поки що заміщенням став “Срібний ведмідь – Берлінале 70”.

УКРАЇНА

Збіг це чи ні, але на прихід нового керівництва припала найбільша за всі роки участь України у фестивалі: 5 фільмів у різних програмах.

У паралельній програмі Forum Expanded показали короткометражку спільного виробництва США, Японії й України «Громадяни космосу» («Citizens of the Cosmos», продюсерка з українського боку - Любов КНОРОЗОК). Її автор - американський режисер Антон ВІДОКЛЬ – одержимий філософією російського космізму, яка передбачає воскресіння мертвих і міжпланетне сполучення. «Громадяни космосу» засновані на маніфесті «біокосмізму», написаному Олександром Святогором в 1922, і зафільмовані в Токіо й Києві.

Однією з центральних стартових подій Берліну-70 стала прем’єра «Номерів» (Україна-Польща) - екранізації однойменної п'єси-антиутопії Олега СЕНЦОВА в позаконкурсній секції Berlinale Special. Співрежисерами тут указані Сенцов і Ахтем СЕІТАБЛАЄВ. Зйомки проходили в 2018-19, тож Олег працював дистанційно - надсилав рекомендації з російської колонії «Білий Ведмідь» у якутському місті Лабитнангі. Фільм зроблений з терапевтичною метою, як жест підтримки Сенцова, коли той ще був в ув’язненні.

Так само в Berlinale Special, а ще в основному конкурсі показали два фільми російського режисера Іллі ХРЖАНОВСЬКОГО з його скандального проєкту «Дау», одним з виробників якого є українська компанія «Phenomen Ukraine» - «Дау. Дегенерація» (6 годин) і "Дау. Наташа» (2,5 години). Хржановський осмислював біографію видатного радянського фізика Льва ЛАНДАУ понад 10 років. Для зйомок спорудили найбільший на території колишнього СРСР знімальний павільйон площею 6 тисяч квадратних метрів – повнорозмірну, хоча й вельми вільну в деталях версію інституту, де працював Ландау. Актори, серед яких були знамениті вчені, художники, порноакторки і навіть банда неонацистів сумнозвісного Максима “Тесака” Марцинкевича, буквально жили в цих велетенських декораціях, носили одяг 1930-60-х, розраховувалися за їжу й послуги радянськими рублями. Результатом стало 700 годин відзнятого матеріалу, з якого режисер змонтував 14 повнометражних фільмів і 3 серіали. «Наташа» й «Дегенерація» - це завершальні частини наскрізного сюжету «Дау». Про перший з них я вже писав (“Радянське” - “День”, 4.03.20). Можу додати, що й естетика, й історія виробництва цього дійства несподівано й дуже наглядно показали, що шляхи Росії і України розійшлися остаточно. Минули часи, коли будь-яка особа з Москви при певній медійний підтримці сприймалася в нас мало не як Стівен Спілберг, а фільм з отакими імперськими розмахом, несмаком і рівнем зневаги до людей (як у кадрі, так і поза ним) – вважався значущим словом у мистецтві, а не черговим Големом російського кінопрому.

У нас тепер нарешті своя історія. І своє кіно. Яке цілком гідно представила киянка Ірина ЦІЛИК документальною драмою «Земля блакитна, ніби апельсин» у конкурсі Generation 14plus Міжнародного форуму молодого кіна - автономної частини Берлінале. Світова прем'єра цієї роботи відбулася в секції World Documentary Competition вищезгаданого «Санденсу», де фільм отримав нагороду за найкращу режисуру. Ірина народилася в 1982, закінчила Національний університет імені Карпенка-Карого, пише вірші й прозу. "Земля блакитна, ніби апельсин" - її повнометражний дебют. Картина розповідає про багатодітну сім’ю в донбаському місті Красногорівка, яке постійно перебуває під обстрілами.

Хоча Ірина й не здобула призів, її берлінський тур вдався: повні зали на 850 місць, овації, режисерка нарозхват у преси. Такий прийом на Берлінале з його потужним ринком і статусом класу “А” не менш важливий, аніж приз.

ЗІТКНЕННЯ

Справнім відкриттям для мене й багатьох колег став фільм, з якого починався конкурс Encounters.

“Мальмкрог” – шостий повний метр Крісті ПУЙЮ – одного з лідерів румунської “нової хвилі”. Остання, власне, й починалася з картини Пуйю «Смерть пана Лазареску» (головний приз програми «Особливий погляд» у Канах, 2004); так само варто згадати “Аврору” (2010, приз конкурсу East of West Award у Карлових Варах) і “Сьєрраневаду” (2016).

Мальмкрог – це німецький варіант назви села Мелинкрав у румунській Трансільванії (в одному з діалогів, до речі, згадані Чернівці й Львів). Прив’язка доволі умовна, оскільки місце дії незмінне – багате обійстя серед засніжених гір наприкінці ХІХ століття. Група аристократів, очікуючи вечері, гає час у розмовах на теми війни й миру, добра й зла, умовності цих категорій, релігії, європейської цивілізації, смерті, Христа, Антихриста. Сценарій, розбитий на 6 глав за іменами дійових осіб (“Інгріда”, “Едуард”, “Матильда” тощо), спирається на книгу російського філософа Володимира Соловйова “Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії”, власне й побудовану за принципом філософського полілогу. Можна припустити, що це саме російські дворяни – принаймні інколи вони говорять мовою Соловйова, але переважає французька, а ще звучать німецька, англійська й румунська, тож “російський фактор” так само умовний, як і назва локації.

"Мальмкроґ"

Кожна/кожний з 5 основних героїнь/героїв (троє жінок, двоє чоловіків) є носійкою/носієм певного дискурсу, певної ідеології. Хтось співає славу “христолюбивому воїнству”, хтось – всесвітній Європі як основі цивілізації, хтось щиро вірує, а хтось, навпаки, опонує релігії. Паралельно розгортається життя слуг, головному з яких, невтомному й суворому Іштванові, присвячена окрема глава. Жодна з дійових осіб не покидає межі маєтку.

Здавалося б – фабула має потонути в нескінченних розмовах, але ні. Природність акторської гри, увага до деталей і непроста (наприклад, розв’язка з раптовим спалахом насильства трапляється всередині оповіді), але майстерно прорахована структура фільму роблять свою справу: відірватися від екрану неможливо. Майже все тут кришталево ясно; водночас “Мальмкрог” – багатошарова загадка, інтелектуальний виклик, він звучить довгим відлунням, генерує нові й нові питання, наче ти сам опинився в тому дивному маєтку, більше схожому на лімб для незаспокоєних умів.

Здається, навіть журі було спантеличене радикальністю стилістики Пуйю, присудивши йому лише приз за найкращу режисуру – але й на тому спасибі.

ВАЖКИЙ РОЗГОН

Відчуття від перших днів фестивалю, як то кажуть, змішані. Хіба що здивував ухил кількох конкурсних фільмів у бік містичного трилера.

Аргентинський “Порушник” (Наталія МЕТА) – вправа в дусі латиноамериканського “магічного реалізму”, оформлена на екрані як вищезгаданий трилер, але так вправою і лишилася. “Сибір” колись культового американця Абеля ФЕРРАРИ – потік свідомості режисера, до отетеріння насичений голими тілами й сценами насильства; не допомагає навіть безвідмовна гра Віллема ДЕФО. Крістіан ПЕТЦОЛЬД має в Німеччині загальнонаціональне визнання й уже відзначений режисерським «Срібним ведмедем» за «Барбару» з блискучою Ніною ХОСС у 2012. Цього разу 60-річний автор привіз “Ундіну” - сучасну переробку міфу про вбивчий дух води у подобі прекрасної дівчини. Ундіна (Паула БІР) у версії Петцольда має фах історика та працює музейним гідом у Берліні. Проте режисер у певну мить втратив керування матеріалом: почав з мелодрами, повернув до міської легенди, але не досяг успіху ані там, ані там. Бір, втім, вистачило таланту, щоб компенсувати багато сумнівних місць режисури.

"Сибір"

"Ундіна"

Схожа біда в «Я хотів сховатися» (режисер - Джорджіо ДІРІТТІ, Італія). Фільм красиво, навіть мальовничо знятий - бо як має бути інакше в історії про митця-аутсайдера, який пережив і фашистську диктатуру, і каральну психіатрію?, - але навіть така виграшна фабула постраждала від надмірної прямолінійності режисера. Проте робота протагоніста Еліо ГЕРМАНО настільки, аж до фізіологічних подробиць, природна, що на неї можна дивитися як на окремий бенефіс. В підсумку і Бір, і Германо отримали “Ведмедів” за найкращі жіночу й чоловічу ролі відповідно.

“Перша корова” Келлі РЕЙНХАРДТ (США) виглядала скромно й гарно як навмисне вивертання жанру вестерну, але в прагненні уникнути запопадливості перед глядачем режисерка просто втопила фільм у нудьзі.

Одне слово, станом на ранок понеділка, 24 лютого, конкурс здавався безнадійно проваленим.

А потім раптом кіно почало вигравати.

Але спочатку про тривоги світу.

ТЕМА ВАЖЛИВА Й АКТУАЛЬНА

Критичне свавілля дозволяє мені вписати розбір завершення фестивалю всередину, а не в кінець статті. Бо завершувати треба не останнім, а найкращим.

Отже, два останніх фільми основного конкурсу “Опромінення” і «Зла не існує» (Sheytan vojud nadarad) представляли кінематографії проблемних країн – Камбоджі й Ірану, що, втім, не гарантувало мистецької якості.

Майже вся родина камбоджійського документаліста Рітхі ПАНЯ загинула від голоду й непомірної праці при режимі “червоних кхмерів”, тож недивно, що геноцид, влаштований бандою Пол Пота, є постійною темою режисера. В “Опроміненні” Пань спробував виголосити щось на кшталт маніфесту проти світового насильства узагалі, монтуючи в одне ціле образи найбільших катастроф ХХ століття – від Першої світової до Хіросіми, від Гітлера до Мао. Екран поділений на три секції, в яких розгортаються інколи різні, а інколи ідентичні сюжети. Закадрові голоси озвучують трагічні рефлексії. Зроблено все ритмічно, яскраво, але в дуже обмеженому регістрі прийомів і тому приїдається вже в перші чверть години. Та й деякі змістовні моменти виглядають сумнівно: намагаючись зайняти позицію “понад сутичкою”, Пань ставить на одну дошку і військові конфлікти, і злочини диктаторів проти мирного населення – тим самим підважуючи моральні оцінки і перших, і других. Проте візуальна ефектність і формальна структурованість принесли результат: Документальний приз Берлінале.

Мохаммад РАСУЛОФ - режисер-дисидент. Всі його сім фільмів постраждали від цензури в Ірані. У 2010 він був заарештований на знімальному майданчику під час роботи разом з іншим неугодним режиму режисером - Джафаром ПАНАХІ - і засуджений до року тюремного ув'язнення. Нарешті, в 2017 влада заборонила Расулофу виїжджати з країни, забравши паспорт. Так що Sheytan vojud nadarad презентували актори, які знялися у фільмі.

Расулоф склав сюжет з кількох історій, об'єднаних темою смертної кари в Ірані. У першому сюжеті охоронець дезертирував з армії, відмовляючись стратити в'язня. Далі ще один військовий приїжджає у відпустку до нареченої і з'ясовує, що, скорившись наказу, стратив близького друга дівчини - опозиційного інтелектуала; в заключному епізоді з'ясовуються давні сімейні таємниці - один з героїв був змушений переховуватися через відмову стратити засудженого й тому його дочку виховував брат. Драматургія фільму організована як свого роду кінороман, підпорядкований кільком спільним мотивам, і головна тема - вибір перед лицем злочинного наказу - подана переконливо; заслуговує на увагу й операторська робота (Ашкан АШКАНІ). Інша справа, що у фільму більш ніж досить вад: нерівна режисура, мелодраматична й патетична гра акторів, банальна музична доріжка.

Однак Берлінале, як жодний інший крупний фестиваль, приділяє найпильнішу увагу контексту, в якому створюється фільм. І якщо можливий такий жест підтримки, як присудження головного призу - журі не вагається. Так було і з фільмом того ж Панахі «Таксі» (2015), і з «Розлученням Надера і Сімін» Асгара ФАРХАДІ (2011). Тож “Золотого ведмедя” присудили під загальні аплодисменти. Сигнал світу і тегеранському режиму передано, ну а для хорошого кіна лишилося ще кілька призів.

КІНЕЦЬ ФЕСТИВАЛЬНОГО БУРЧАННЯ

У кожного фаху є свої професійні розлади. Наприклад, неодмінна риса кінокритика – Бурчання Фестивальне (БФ). Виглядає це так: на великому кінофестивалі зустрічаються два чи більше кінокритика й обмінюються різними варіаціями фрази “Що за програма цього року, взагалі нема чого дивитися!” На нинішньому Берлінале додавалися ламентації щодо нової команди: мовляв, нічого не вміють.

Іманентна властивість БФ – лунає воно перші 4-5 днів. А потім причини для нього зникають. Бо організатори, виявляється, просто тримали інтригу, відкладаючи все найсмачніше на другу половину фестивалю.

Отже, точно на 5-й день, з самого ранку, повний зал преси почав розриватися від реготу. Комедію “Видалити історію” зробив дует французьких співавторів - Бенуа ДЕЛЕПІН і Гюстав КЕРВЕРН, які вже розвеселили Берлін до гикавки в 2016, показавши будні виноробів у «Сент-Амур: Задоволення любові». На жаль, не в конкурсі.

Цього разу таки претендували на “Ведмедів” і отримали одного з них, новоутвореного на честь 70-річчя фестивалю. Комедія в Бенуа й Гюстава вийшла антрацитово-чорна. Головні герої – трійця невдах. Безробітна Марі (Бланш ГАРДЕН), від якої, забравши сина, пішов чоловік, безпробудно пиячить і розмовляє з порожнім стільцем замість сина. Її подруга Крістіна (Коріна МАСЬЕРО) працювала операторкою атомної станції, але через наркотичну залежність від серіалів пропустила витік радіації і перекваліфікувалася на Uber-таксистку з рейтингом 1. У загрузлого в кредитах Бертрана (Дені ПОДАЛІДЕС) цькують дочку в Інтернеті, а сам він закоханий в голос телефонної спокусниці аж з Маврикія. Ще епізодично з’являється відомий письменник Мішель УЕЛЬБЕК, який хоче полагодити дизельний двигун, щоб отруїтися чадним газом. Врятувати всіх може параноїдальний хакер на ім’я Бог. Або не може. Одне слово – суцільний кошмар. Але Делепін і Керверн спорудили з нерадісного матеріалу гомерично смішне видовище.

“Жінка, що втекла” південнокорейця Хона САН СУ (нар. 25 жовтня 1960, Сеул) — іронічна й елегантна робота про кількох подруг, які вирішують масу питань, від годівлі вуличних котів до стосунків з колишніми коханцями, від настирливих сусідів до жіночої дружби. Фрази повторюються, надаючи розмовам абсурдного відтінку, кольори скомпоновані ідеально, ненав’язлива стилізація під телесеріал виглядає гранично доречною, акторки грають стримано й блискуче, кіт грає геніально. Все так, як має бути у хорошому фільмі. “Ведмідь” за найкращу режисуру.

«Ніколи, зрідка, іноді, завжди» 41-річної американки Елізи ГІТТМАН описує елементарну ситуацію: неповнолітня дівчина в пенсільванській глушині отримує небажану вагітність від насильницького сексу, ймовірно, з близьким родичем, й вирушає з подругою робити аборт у Нью-Йорку; вдома зробити це анонімно не вдасться.

Дивлячись цей фільм, згадуєш фразу британської письменниці Вірджинії ВУЛЬФ: “Феміністка – це будь-яка жінка, яка говорить правду про своє життя”. Правда Гіттман – гірка й негучна. Ніхто не чинить прямого насильства над дівчатами, але в переважно чоловічому світі, що їх оточує, розлита не завжди помітна, але стала загроза – від хлопця, що робить непристойний жест у ресторані, до збоченця в метрі, від іншого збоченця на роботі, який лізе цілувати руки без дозволу, до власного вітчима. Жодного навмисного згущення фарб. Цій історії віриш з першої до останньої миті. Одна з причин - акторські роботи. Сідні ФЛАНІГАН і Талія РАЙДЕР грають без жодного зайвого руху чи слова, найбільше – очима, хоча навіть і слово “грають” не дуже підходить - вони осмислено присутні в кадрі щосекунди. Їхнім героїням всього лише треба якось прожити дві доби в Нью-Йорку, при тому, що гроші закінчуються вже через добу. За жанром це можна навіть назвати роуд-муві, але тут не рух по шосе в захід сонця, а кружляння всередині безсонного міста, і мета – не просторова, а часова – досягти певного пункту в календарі й на циферблаті й при цьому вціліти. Давно не доводилося бачити фільму з таким балансом форми й змісту; другий за значущістю Гран-прі журі – найменше, на шо він заслуговував.

63-річний тайванець Цай МІНЛЯН – найбільш прославлене ім’я в основному конкурсі. Має «Золотого лева» Венеції за «Хай живе любов» (1994) і Гран-прі журі там же за «Бродячих собак» (2014), «Срібного ведмедя» за «Річку» (1997). Новий фільм називається “Дні”. Він «міжнародно нетитрований», як написано на самому початку (регіт у залі). Дійсно – ані діалогів, ані титрів. Не треба. Все мовчки. Десь у Тайбеї. Спека й галас. Нетрища й готелі. Героїв двоє. Один – заможний турист, який має проблеми зі здоров’ям (здається, спина й хребці) другий – місцевий юнак, який намагається вижити, тому й заробляє в тому числі інтимним масажем.

Мінлян завжди без утруднень сполучає дві, здавалося б, далекі речі: тему тілесного кохання й уповільнену, медитативну режисуру. Довгі-довгі епізоди перед нерухомою камерою про те, як герой готує обід. Або терпить доволі небезпечну медичну процедуру. Або сидить собі на автобусній зупинці. Все повільно, безсловесно, але вкрай захопливо. Двоє самотніх людей зустрілися в чужому місті, зблизилися на одну ніч, розійшлися ще самотнішими. Все. Але режисерська матерія цієї оповіді тримає дуже чіпко. Нічого не відбувається – майже нічого; ось у цьому “майже” – краса й глибина, рівних яким годі шукати.

Складно повірити, проте основне журі “Дні” проігнорувало; натоміть журі конкурсу ЛГБТ-кіна Teddy Awards присудило свій спецприз.

Отже, 5 варти уваги фільмів, які переживуть конкретні фестивальні обставини й матимуть авдиторію на роки наперед. Хороший результат. Карло Шатріана і Маріетт Ріссенбік можна поздоровити: їхній берлінський дебют явно удався. Усім нам на радість.