втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Олег Чорний, кінорежисер і медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info

Розвиток сучасного українського кінематографа фактично розпочався у 2011 році,коли державне агентство з питань кіно розробило і впровадило систему відкритих двоетапних конкурсів для отримання державного фінансування кінопроектів. Уперше в історії незалежної україни з бюджету було виділено немалі кошти на розвиток національного кіно.

До 2011 року держава фінансувала лише кілька проектів на рік і стан індустрії загалом був печальним. Каталог фільмів найбільшої кіностудії країни ім. О. Довженка свідчить: 2008 рік – 6 картин (разом із короткометражними), 2009 рік – 5 картин, 2010 рік – 2 картини, 2011 рік – 1 картина. Для порівняння – у радянські часи студії виробляли понад двадцять фільмів на рік. Ситуація на інших великих кіностудіях – Одеській, Національній кінематиці (колишня – Київнаукфільм), Українській студії кінохроніки – ще гірша. До 2011 року було також вироблено недержавним коштом кілька повнометражних та короткометражних картин, але це суттєво не вплинуло на стан галузі.

Проте за останнє десятиліття виникло багато приватних кіностудій, що стали потужними гравцями на ринку із виробництва реклами, музичного відео, телесеріалів та у сфері надання послуг для іноземних кінокомпаній, що знімають в Україні. Загалом це відповідає європейським тенденціям. У Польщі, наприклад, великі державні кіностудії ще на початку 90-х років перепрофілювали у виробничі бази, а ідеї майбутніх амбітних кінопроектів стали генеруватися на невеликих підприємствах. У Варшаві, зокрема, у приміщенні одного будинку розташовані аж три відомі кіностудії: “Зодіак”, художнім керівником якої є Єжи Гофман; “Тор” Кшиштофа Зануссі та “Зебра” Юліуша Махульського. Кожна із них займає лише кілька кімнат.

Отже, не дивно, що із запровадженням системи двоетапних державних конкурсів (із живою авторською презентацією кінопроектів – пітчинґами) першими за державне фінансування проектів почали боротись саме недержавні кіностудії – вони значно мобільніші і краще розуміють умови сьогодення. Звичайно, це водночас викликало звинувачення у корупції та хвилю обурень на кшталт того, що “гроші на кіно дають одним і тим самим”. Однак, окрім переможців, є ще й переможені, і хтось завжди буде невдоволений результатами. Та й будь-яке рішення комісії, що може видаватися справедливими чи несправедливими, базується на людському факторі, а той, зі свого боку, – на суб’єктивних рішеннях.

У Польщі державна підтримка кінопроектів також здійснюється на конкурсній основі, через Польський кіноінститут. Студії подають заявки і заповнюють форми, а потім отримують результати. Однак, на відміну від України, там немає онлайн трансляції відбору, яка б гарантувала його прозорість. Ознайомившись із деталями проведення конкурсів в Україні, польські колеги щиро й із захопленням дивувались демократичності та відкритості процедури.

Нині вже помітні вагомі результати регулярного фінансування галузі: українські картини все частіше з’являються у програмах міжнародних фестивалів та отримують нагороди. Яскравим прикладом цього є всесвітній успіх фільму “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. За кількістю нагород фільм випередив чи не найвідомішу українську стрічку 60-х років “Тіні забутих предків”. Як наслідок цього успіху – Мирослав Слабошпицький отримав запрошення до Голлівуду і зараз працює над картиною, яку продюсує підрозділ студії “Юніверсал”. Це вперше в історії українського кіно з часів незалежності до роботи на американській кіностудії першого ешелону залучено українського режисера.

За 17 років із моменту першого конкурсу на отримання державного фінансування кількість вироблених українських стрічок суттєво зросла. Серед них є різні картини: і хороші, і не надто вдалі. Частина ЗМІ і глядачів продовжує бити на сполох, вперто питаючи, “навіщо нам погані картини?” і “чи варто на них витрачати кошти платників податків?” Відповідь давно відома з історії кіно. За правління “вождя усіх народів” Сталіна на теренах СРСР у “стурбованої спільноти та критиків” виникли такі самі претензії, почались численні листи. У відповідь “на запит трудящих” у держапараті вирішили скоротити виробництво фільмів, а фінансувати натомість лише “шедеври”. Тоді у радянському кіно настав етап, який пізніше назвали “періодом малокартиння”. Упродовж цього часу жодних кіношедеврів так і не з’явилось. А все ж достатньо просто – аби виникали справді мистецькі фільми, потрібно, щоб індустрія випускала багато різних стрічок, серед яких і буде кілька шедеврів. Не все голлівудське чи європейське кіно варте уваги, не все приносить прибуток у прокаті. Навіть знаний та дуже добрий митець не може випускати лише шедеври. Мова йде не про деталі, які робляться за лекалам. Але результати можуть бути лише тоді, коли існує індустрія, існує загальний потік.

Сьогодні в Україні є свій кінематограф, однак він ще на етапі становлення. Останні два роки маємо тривожний симптом нестабільного фінансування галузі державою. Так, українські картини продовжують виходити на екрани, але це проекти, що перемогли на минулих конкурсах. Насправді ж система згаданих конкурсів із пітчинґа не працює вже біля двох років. Прийнято нові положення у порядку та правилах проведення конкурсів на державне фінансування. Понад рік Кабінет міністрів не затверджував кандидатури нової Ради, яка, зі свого боку, ще має створити комісії у різних секціях із відбору проектів. Усе це загальмувало розвиток індустрії.

В Україні поки не вдалось створити систему державного фінансування кінематографу, яка б не залежала від примх чи настроїв чиновників, як це колись зробили у Франції. Очевидно, що на терміни проведення нового конкурсу суттєво впливає й клімат у країні, яка увійшла в зону турбулентності через президентські вибори. Мабуть, чиновники в уряді просто не хочуть приймати рішення, поки не збагнуть, хто стане президентом, які зміни це спровокує у державному апараті й культурній політиці країни. Але це тема для іншої вже статті.

Коментарі