втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Проект «Дні українського кіно на Донбасі» розпочався. З Слов’янська, Краматорська і Торецька.

Ірина Гордійчук, «День»

Поїзд «Інтерсіті» Київ — Костянтинівка на Донбасі називають «Київ — Війна». Ми їхали ним на схід. Щоправда, кінцевою станцією нашої поїздки було мирне сьогодні місто Слов’янськ. Мої супутниці — акторки Людмила Єфименко («Свято печеної картоплі», «Лісова пісня. Мавка», «Лебедине озеро. Зона», «Легенда про княгиню Ольгу», «Молитва за гетьмана Мазепу») і Алла Сергійко («Жозефіна та мишачий народ», «Шум вітру», «Острів кохання», «Райські птахи», «Зцілення коханням»). Мета нашої поїздки — «Дні українського кіно на Донбасі», ініціювала які журналіст Олена Чередниченко. Після початку війни на сході вона регулярно їздить туди з культурологічним проектом «Жовтий автобус», добре знає цей регіон, полюбила його, і її щире бажання познайомити мешканців прифронтових міст з багатоликою, талановитою, не шароварною, сучасною Україною нарешті втілилося в авторській ініціативі «Дні українського кіно на Донбасі». Жодної секунди не замислюючись, до проекту приєдналася легка на підйом, креативна, ділова Лариса Гутаревич — кінопродюсер, співзасновник Благодійного фонду «Хартія добра». Підтримав цю довгострокову (хочеться думати) акцію і голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко.

Ми їхали на Донбас після початку війни вперше. А я взагалі раніше бувала лише в Донецьку та соляних шахтах Соледару, недалеко від нього. Звичайно, хвилювалися, як пройдуть покази фільмів з українським дубляжем у непростому регіоні, але ще більше нам хотілося зрозуміти, що насправді відбувається на цій землі, чи дійсно Східна Україна так прагне до «русского мира», як інколи розповідає нам телебачення і б’ється в істериці інтернет.

Першим місцевим мешканцем, з яким довелося поспілкуватись, виявився водій таксі Андрій, який віз нас від залізничного вокзалу до готелю. Привід — дуже погана дорога. Оскільки ми й гадки не мали, чи обстрілювали бойовики Гіркіна цей район Слов’янська під час захоплення міста, запитали Андрія, чи завжди траса була в такому стані. Миттєво включившись у обговорення (таксисти — взагалі головне джерело інформації на Донбасі, до того ж — комунікабельні та доброзичливі), Андрій розповів, що дороги завжди були поганими, що одразу після окупації Слов’янська (12 квітня 2014 р. — І.Г.) він покидав до машини все, що під руку попало, і виїхав із сім’єю на Закарпаття, а повернувся — тільки-но місто звільнили, тому що хоче жити на рідній землі і в законно визнаній країні. Насичена негативною інформацією про настрої жителів Донбасу і «масове» бажання відокремитися від України, створивши ДНР, обережно запитую: «Яку країну ви маєте на увазі?» Водій, підозріло поглянувши на мене, емоційно вигукує: «Україну! Ви не згодні?» Полегшено зітхнувши, пояснюю своє запитання. Андрій каже: «Дійсно, багато хто лає нинішню владу. Але так бувало завжди. Головне, що ми самі хочемо жити в єдиній, благополучній, заможній країні. Всі підстави для того, аби вона такою стала, є. Все залежить від нас».

Боюся бути наївною, але після цієї короткої розмови стало якось спокійніше. Не тому, що ми передбачали, що їдемо в беззаперечно «ватяне» царство-державу. Ні, звичайно. Готуючи проект, контактували з багатьма людьми в Слов’янську, Краматорську, Торецьку — вони абсолютно адекватно оцінюють ситуацію в Україні та регіоні і всіма силами прагнули допомогти нам (і допомагали!), але все ж таки це був певний зріз суспільства, місцева інтелігенція — службовці відділу культури міськради, міської бібліотеки, Будинку культури... Водій Андрій зняв нашарування упередженості з нашої інформованості, і на зустріч з глядачами до Будинку культури залізничників ми вже їхали без побоювання.

Потрібно сказати, що формуючи програму «Маршруту №1» (так Олена Чередниченко умовно назвала перший етап проекту — спасибі за опосередковану підказку газеті «День»), ми чимало дебатували про те, які саме вітчизняні фільми слід демонструвати в регіоні, де про війну знають не з чуток, у містах, де багато переселенців із зони бойових дій (у Слов’янську, наприклад, сьогодні 108—110 тисяч місцевого населення і 60 тисяч зареєстрованих переселенців, щоправда, проживають у місті постійно приблизно 30 тисяч). Однозначно не хотіли розпочинати «Дні українського кіно на Донбасі» з картин про війну (нехай і об’єктивних, і професійно зроблених), що триває, побоювалися травмувати людей, які нещодавно пережили обстріли, багатогодинне перебування в підвалах, загибель рідних і друзів. Багато хто з них досі не оговтався від пережитого стресу, звертаються за допомогою до психологів. Але створювати ілюзію, що «життя прекрасне і безтурботне», також не мали бажання. Та й по відношенню до потенційних глядачів Донбасу це було б нечесно і неправильно. Так з’явився в програмі фільм режисера Сергія Мокрицького «Незламна». Ті, хто бачив картину, знають: історія, розказана в ній, відбувається в роки Другої світової війни, під час жорстокої битви за Севастополь. Головна героїня — красуня-снайпер, прообразом якої стала українка Людмила Павличенко, яка знищила 309 фашистів. Можливо, для когось, хто підтримує постулат «Кримнаш», фільм став приводом для роздумів — чия ж насправді кримська земля, і це вже наша маленька перемога. Але мені здається, ще більш важливий висновок зроблено глядачами після перегляду: будь-яка війна — жахлива м’ясорубка, де руйнуються долі, а жінка і війна — поняття несумісні, злочин у стократ, оскільки природа створювала жінку, аби продовжувати життя на Землі, а не знищувати його.

Рішення включити військову драму «Незламна» до програми «Днів українського кіно на Донбасі» частково сформувало бачення кінопоказу: образ жінки в кіно. В різних життєвих ситуаціях і в різних кінематографічних жанрах. Глядачі переглянули також мелодраму Людмили Єфименко «Аве, Марія» та історичну драму, в основу якої покладено факт замаху на Леніна, «Моя бабуся Фані Каплан» режисера Олени Дем’яненко. Забігаючи наперед, скажу: наше рішення виявилося правильним, оскільки велику частину аудиторії, яка приходила на покази, складали сильні представниці слабкої статі. Вони сприйняли картини на ура і довго спілкувалися (до речі, багато хто — чудовою українською мовою, що розбило ще один стереотип про жителів Донбасу) після перегляду з актрисами, які презентували фільми, — народною артисткою України Людмилою Єфименко, режисером і виконавицею головної ролі у фільмі «Аве, Марія», та заслуженою артисткою України Аллою Сергійко, яка зіграла роль матері головної героїні в картині «Незламна». А шикарні троянди, які принесли нам наступного дня глядачки Ольга та Олена, що переїхали до Слов’янська з Горлівки і Донецька, досі стоять у мене в Києві...

КРАМАТОРСЬК

Відстань між Слов’янськом і Краматорськом — 15 кілометрів. Двадцять хвилин їзди. Наша локація там — Молодіжна платформа «ВІЛЬнаХАта». Контингент глядачів абсолютно інший, ніж у Слов’янську. Переважно хлопці та дівчата 16-25 років. Волонтери, які працюють у «ВІЛЬнійХАті», — їхні ровесники. Але на спілкуванні вікова різниця жодним чином не позначається. Молодь — освічена, розумна, має чітку громадянську позицію і обізнана в темі кіно. Зрозумівши це, я запитала у них, фільми на яку тематику вони хотіли б побачити на наступних етапах проекту. Відповідь трохи здивувала і дуже порадувала. Краматорську молодь цікавлять новинки кіно в принципі, але в пріоритеті — документальні стрічки: все, що зняте останнім часом про події на Майдані, про війну на Донбасі, про Чорнобиль. До речі, за тиждень, який ми провели в цих містах, ні від кого жодного разу не почули абревіатури АТО. Всі говорять лише «війна», «до війни», «під час війни»... Однак хоча сьогодні атмосфера і в Слов’янську, і в Краматорську абсолютно мирна, від цього простого короткого слова, вимовленого звично і буденно, стає моторошно...

Пройшло декілька днів, і я абсолютно розгубилася від дисонансу — моє уявлення про Донбас до поїздки і реальні враження від нього. Думала, побачу затятих сепаратистів, навіть домашні заготовки відповідей (на випадок жорсткої розмови) зробила — нічого подібного. Всі (причому без скарг і стогонів про тяжку долю сходу України) розповідали, що довелося їм пережити за три місяці окупації, коли не було світла, газу, води, не працювали банкомати, не виплачували зарплати і пенсії, а з продуктів у продажу залишилися лише каші. Багато хто в травні-червні 2014-го виїхав зі Слов’янська і Краматорська, переважно до Харкова і Києва, а значна більшість взагалі недалеко — до Святогірська (30 км від Слов’янська), тому що були переконані — місто скоро звільнять. І після 5 липня, коли бойовики Гіркіна пішли на Донецьк, стали повертатися додому: активно включилися в роботу з упорядкування міста, в вересні вже запрацювали школи, кафе і ресторани — нормальне життя налагоджувалося швидко. Очевидці щиро дивуються, як невелика група бойовиків змогла безперешкодно залишити Слов’янськ і дійти до Донецька (місто з усіх боків було оточене українськими блокпостами, а вже за ними знаходилися блокпости сепаратистів), злегка посміхаються, кажучи, що зразу після звільнення міста стався гастрольний бум — один за одним почали приїжджати актори, музиканти, різні творчі колективи. «До цього ми нікому не були потрібні, а потім раптом у всіх з’явився інтерес до нашого регіону...» Кажуть, що всупереч кострубатій думці, що на Донбасі «сепаратист на сепаратистові сидить і сепаратистом поганяє», тут великий прошарок проукраїнськи налаштованих людей. Є й радикальні патріоти, які не дружать зі здоровим глуздом і готові були спочатку перефарбувати всі лавки, забори, концертні сцени в червоно-чорний колір, а потім — у жовто-блакитний... Аргументи, що доведеться сидіти на українському прапорі, танцювати на ньому, не завжди доходили до їхніх вух. Пропонували вони також мало не розстрілювати всіх, хто брав участь у карнавальному референдумі, навіть якщо людина, будучи прибічником єдиної України, просто рахувала бюлетені. Вимушено, оскільки в нього сім’я і декілька місяців не платять зарплату, а на виборчій дільниці він отримав 1000 гривень... Ви змогли б кинути в нього камінь? Я — ні.

Відрядження вже добігало кінця, а ми лише одного дня почули дуже обережне висловлювання (знову ж таки таксиста), що на Донбасі 80 відсотків тих, (цитата) «хто не за Україну». І контраргумент його колеги: «80 відсотків людей справді проти нинішньої влади, але вони не хочуть жити в Росії або «ДНР». Вони — за Україну, це однозначно». Ось така цікава арифметика.

СВЯТОГІРСЬК

А ще нам розповіли, які красиві місця на Донбасі, про які мало хто знає. Наприклад, за 30 кілометрів від Слов’янська (недалеко від Червоного лиману і селища Щурово) є дивовижно чисті Блакитні озера. Колись у цих краях добували пісок, а на початку 60-х років минулого століття кар’єри заповнилися джерельною водою — утворилися озера, куди місцеві стали їздити на риболовлю (на окуня, плітку, карася), а також збирати гриби. Почали будувати пансіонати і будинки відпочинку, курорт набував популярності, але після війни відпочивальники не дуже прагнуть туди, що й зрозуміло.

На околицях Слов’янська знаходяться й унікальні солоні озера — Ропне (Ріпне), Вейсово, Сліпне, «Горячка (Куба)». Ропа з озер має лікувальні властивості: захворювання опорно-рухового апарату, нервової системи, псоріаз — ось неповний перелік хвороб, позбавитися від яких (або хоча б підлікуватися) можна, приїхавши в ці місця на тиждень-два. В деяких озерах є відкладення мулових грязей — вони також використовуються з лікувальною та косметичною метою.

Ну і, звичайно, Свято-Успенська святогірська лавра. Я вперше побачила її фотографії кілька років тому, ще до війни, була захоплена красою монастиря і занесла його до заповітного нотатника як об’єкт для обов’язкових відвідин невідомої мені України. Сталося не так, як гадалося, але ми все ж таки встигли з’їздити до Святогірська під час відрядження.

Святогірський монастир — стародавня, намолена місцина. Згідно з церковними переказами, перші ченці оселилися там у XIV або XV століттях. Монастир має багатостраждальну історію: у XVII столітті його було захоплено і розграбовано кримськими татарами, у XVIII — за указом імператриці Катерини II взагалі зачинено, за радянських часів у його соборах чого тільки не було — і кінотеатр, і бібліотека, і навіть будинок відпочинку. Знову монастир запрацював лише після розпаду Радянського Союзу. Але це вже тема окремої статті. Додам лише, що вид на Свято-Успенську святогірську лавру, яка стоїть на високому правому березі Сіверського Дінця, — зачаровує, а якщо ще у вас буде гід, який знає історію рідного міста до відтінків крейдяного пилу (у Лаврі, окрім наземних споруд, є й крейдяні печери), як наш екскурсовод Володимир Іванович Скиба — учасник АТО, уродженець Святогірська, ви закохаєтеся в ці місця і захочете приїхати ще. В будь-якому разі ми збираємося: на українські фільми дуже чекають воїни АТО, які брали участь у боях за Донецький аеропорт, обороняли Карачун, прикривали вихід з Дебальцевого. Сьогодні їх підрозділи дислокуються в Святогірську. Понад усе бійців цікавить сучасне документальне кіно.

«ВИШНЯ» НА СЛОВ’ЯНСЬКОМУ «ТОРТІ»

В день нашого від’їзду я пішла на місцевий ринок подивитися на бренди цього регіону — слов’янську кераміку і соляні світильники. Коли повернулася, колега, загадково посміхаючись, запитала: «Ти хотіла вражень? Поговори зі Свєтою». Світлана — покоївка в нашому готелі. Їй 35 років. Усміхнена, балакуча, доброзичлива. І, як з’ясувалося в останній день, люто ненавидить Україну. Вона розповіла, що коли бойовики Гіркіна (називає їх «ополченцями») зайшли до Слов’янська, все впорядкувалося — вони навіть додому її проводжали після роботи, під час комендантської години, а при «укрАинских вояках» страшно ходити по місту після десятої вечора. Далі відбувся діалог, з якого і кому шкода викидати, настільки він ідеальний для характеристики неандертальського прошарку сучасного Донбасу. Подаю його дослівно.

«Я спросила одного вояку, чего они вообще сюда пришли, что им тут нужно, ведь и убить могут, а он мне с таким бендерским акцентом говорит: «Авось пронесе»...»

«Це він українською сказав, Свєточка!»

«Да, но с бендерским акцентом!»

«Світлано, бандерівці — не національність, такого акценту не буває. Ти знаєш, хто це?»

«Знаю, мне бабушка рассказывала, ей 89 лет».

«І хто вони?»

«Ну, бендерцы там, за Хмельницком живут. Ленивые, работать не хотят, вот и приехали сюда на все готовое».

«Ти була коли-небудь на Західній Україні, Світлано? Бачила, які там міста, села, будинки, городи?»

Світланка сміється і продовжує дзюрчати: «УкрАинские вояки, когда в Славянск пришли, стали с девками гулять, дети пошли — все уроды, у одного сердце больное, второй — без руки...»

«Чому?»

«Так они радиацией все зараженные».

«Там немає радіації, Світлано».

«Значит, это потому, что людей убивают, вот дети калеками и рождаются».

Колега не витримує, запитує: «Ти взагалі в школі вчилася?»

Світлана, мабуть, розуміє всі слова, оскільки говоримо ми без «бендерського» акценту, але не вловлює зміст. Знову посміхається і продовжує страшну сагу про те, що її краща подруга — медик — йшла ввечері через блокпост, її затримали «укрАинские вояки» і відправили до АТО (до речі, це був перший і єдиний раз, коли я почула в Слов’янську таку абревіатуру), їм лікарі потрібні. А у подруги семимісячна дитина, і ніхто не знає, де вона зараз і що з нею...

Крещендо. «А когда укрАинские вояки пришли в Славянск, их главный, ну главнокомандующий... ну как его...»

«Турчинов?»

«Да! Он тогда по телевизору сказал (своими глазами видела!), что всех баб пусть насилуют, а мужиков в расход!»

«На якому каналі ти це бачила? На російському?»

«Нет, на нашем! Сама видела! На «СлавТВ»».

Не знаю, чим закінчилася б наша розмова, але прийшло таксі — ми виїжджали на вокзал. Світлана вийшла нас проводжати, на прощання я сказала їй: «Ти все ж таки прочитай про Бандеру на дозвіллі». Свєточка весело розсміялася: «А, времени нет!» І доброзичливо помахала нам услід, давши тему для роздумів на всю дорогу до Києва.

P.S. А ще ми обговорювали «Маршрут №2» — другий етап «Днів українського кіно на Донбасі», який плануємо провести 5—7 липня в Слов’янську. У ці дні в місті відбудуться святкові заходи з нагоди звільнення його від бойовиків Гіркіна, з промовистою назвою ДНК — День народження країни.

Коментарі