втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Володимир ВойтенкоАК 

 Вночі з 21 на 22 квітня о 00:30 на телеканалі «1+1» дивіться програму АРҐУМЕНТ-КІНО та фільм режисера Сальваторе Сампері «Нене»/ Nene (1977, Італія).

Маловідомий фільм 1977 року маловідомого нам італійського кінорежисера Сальваторе Сампері «Нене» – кіно прикметне. Прикметне і, зокрема, для італійського кінематографа, і, загалом, для тогочасного розкріпаченого європейського кіноекрану, сповненого еротичних мотивів. Адже це час викличної з’яви таких різних, але однаково одвертих фільмів, як, скажімо, «Останнє танґо в Парижі» Бернардо Бертолуччі та «Емманюель» Жюста Жакена.

Події фільму розгортаються у повоєнній Італії, 1948 року. Чотирнадцятилітня Нене, що лишилася без батьків, переїздить із Мілана в провінційне містечко до свого дядька, де опиняється в компанії двоюрідних брата й сестри. Далі ж ітиметься про перше кохання, розгортатиметься історія пробудження перших сексуальних почуттів, драма дорослішання – перетворення дитини на дорослу людину.

Постановник стрічки «Нене» Сальваторе Сампері своїм фільмом, його кінематографічною фактурою ніби повертається в минуле італійського кіна, нагадуючи собі й нам про часи неореалістичної кіноестетики. Звісно, не буквально, в перетвореному вигляді, але помітно, відчутно, з пієтетом і повагою. Та сюжет він розгортає вочевидь не з життя найбідніших італійських верств, хоча більшість живе бідно й важко, згадуючи, як це часто буває, довоєнні часи, з ностальгією та утопічним бажанням так чи так повернутися до них. Сампері цікавить, як вже було сказано, процес дорослішання підлітка, загострений соціальними обставинами.

І, передусім, варто зазначити, що Сампері вдається – і це надзвичайно важливо – обійтися в розгортанні цієї історії без мелодраматичних мотивів, без трагедійних фарб, а також без дидактики, котра так часто гуляє подібними сюжетами, до яких частенько звертаються кінематографісти в різних кінцях світу. Автор фільму ніби просто констатує, ніби нагадує про те, що дитинство рано чи пізно закінчується, а з ним зникає цілий світ, що стояв на своїх особливих підвалинах… І зміну цього світу, зміну світогляду, услід за традиціями фройдівського вчення, фільм «Нене» подає, унаочнює передовсім і навіть педальовано через активне пробудження в дитині сексуальности.

Уґо Тоньяцці у фільмі "Нене"

Не зайве буде також зауважити творчий контекст, у якому створювалося це кіно. Річ у тім, що над фільмом «Нене», попри деяку скромність імени режисера, працювали справді видатні італійські кінематографісти. Звісно, не йдеться про якийсь особливий внесок неперевершеного Уґо Тоньяцці, що з’являється в крихітному епізоді в перукарні. Ні, хочу наголосити передусім на особах продюсера цієї стрічки Джованні Бертолуччі та, звичайно ж, оператора Паскуаліно де Сантіса.

Джованні Бертолуччі продюсував більшість найцікавіших фільмів свого двоюрідного брата Бернардо, а також останню стрічку великого Вісконті «Невинний», а ще – фільми непересічних Діно Різі й Альберто Латтуади, також – протягом двох із половиною десятиліть – еротичні кіновправи Тінто Брасса. Ну а де Сантіс – один з найвидатніших італійських операторів, що творив разом із такими кіновелетами, як той самий Вісконті, як Фелліні, Брессон, Лоузі та Вітторіо де Сіка. Він незмінно, з 1965-го, фільмував стрічки для Франческо Розі; і знайшов свою смерть на українській землі – помер 1996-го у Львові від інфаркту, коли разом із Розі знімав останню для них картину – «Перепочинок».

Насамкінець одне важливе зауваження про деяку, м’яко кажучи, невідповідність віку головної героїні та віку актриси, що виконує її роль. Нене за сюжетом має чотирнадцять років, а на екрані її тим часом утілює 23-літня акторка. Усе це – через одверті еротичні сцени, які, зрозуміло, автори фільму не могли довірити неповнолітній виконавиці. Звісно, будь-яка умовність, якщо вона є невідповідною генеральній естетиці фільму, кінематографу як мистецтву шкодить, бо в такім разі важкувато досягти належної міри екранної правди. Утім, спробуйте абстрагуватися…

Також у  спеціальному сюжеті в програмі йтиметься про корпус фільмів, про традиції різних національних кінематографій зображати на кіноекрані драму дорослішання, зокрема, хлопчачого.

**

КІНО ПРО ПЕРЕДЧАСНЕ ДОРОСЛІШАННЯ

Ігор Грабович, АК   

Загалом можна позначити дві традиції показу передчасного дорослішання в кінематографі – радянську та американську. Перша цей процес пов’язує з певними історичними катаклізмами, насамперед різного штибу революціями, громадянськими та світовими війнами.

Класичним і в чомусь неперевершеним прикладом тут залишається картина Андрєя Тарковського «Іванове дитинство», зафільмована 1962 року.

 У фільмі йдеться про 12-річного хлопчика Івана, який через певні життєві обставини опинився на лінії фронту, в армійській розвідці. Більше того, Іван здатен виконувати дуже складні та важливі завдання, які не до снаги дорослим чоловікам.

 Своєрідною антитезою до суворої воєнної реальности у фільмі є сни Івана про мирне життя. Це передусім ідилічні сновидіння, які втілюють втрачене Іванове дитинство, ніжні стосунки з матір’ю, картини невоєнного життя. 

Проте Тарковський не тільки протиставляє ці два світи – війна, зрештою, вривається і до снів, бо вона тотальна і незворотна.

Своєрідним апофеозом теми передчасного дорослішання хлопчика в радянському кіні стала стрічка Елєма Клімова «Іди й дивись», котра вийшла на екрани 1985 року.

Героєм цієї історії є чотирнадцятилітній білоруський підліток Фльора, який не хоче бути осторонь воєнних дій, тому вирушає до місцевих партизанів. Згодом він стає свідком знищення каральними німецькими підрозділами білоруського села, і саме цього моменту стається стрімке і навіть катастрофічне дорослішання хлопця.

Режисер цієї картини Елєм Клімов уникав психологізму, йому було важливіше показати реалії геноциду через  зовнішні фізичні зміни свого героя, власне, через старіння Фльори, яке ніби унаочнює у фільмі невимовне, що воно лежить по той бік слів та сенсу.

Символічним став епізод розстрілювання Фльорою портрета Гітлера. У цьому епізоді час рухається у зворотному напрямку – аж до дитинства майбутнього фюрера, який сидить у матері на колінах. Це повертання часу позначає не тільки згортання великої історії, а також і повернення невинности дитинства, причому будь-чийого дитинства, навіть Гітлера.

Американська традиція також має фільми, котрі розповідають про передчасне дорослішання хлопчика під час війни. Яскравий приклад – фільм Стівена Спілберґа «Імперія сонця», що створений за книгою англійського письменника Джеймса Белларда.

У картині йдеться про дванадцятилітнього Джима, що той разом зі своїми батьками стрічає японо-китайську війну у Шанхаї.

Певний час англійській родині вдається перебувати осторонь війни, проте після атаки на Перл-Гарбор, вони опиняються під загрозою знищення. Під час евакуації Джим губить своїх батьків та розпочинає самостійне життя у незнайомому й небезпечному світі.

У цьому фільмі Спілберґ не тільки розповідає історію стрімкого дорослішання хлопчика, він також веде мову про колективну втрату ілюзій західної людини і щодо власної ідентичности, і щодо людської гідности та поведінки на війні.

Джим потрапляє до табору для інтернованих, де вчиться мистецтву виживання. До останнього він намагається зберегти людську подобу й навіть подолати у собі деструктивні та цинічні нахили, яким навчають його старші товариші.

Водночас американське кіно має й інші приклади дорослішання. Один із них пов'язаний з магічним стрибком із дитинства у дорослий вік. Прикладом може бути стрічка «Великий» режисера Пенні Маршалл. У картині йдеться про дванадцятилітнього Джоша, який після невдалого залицяння у парку розваг загадав бажання стати дорослим і наступного ранку отримав бажане.

Джошові тепер тридцять, і він намагається адаптуватися до нових умов у великій корпорації, яка випускає іграшки. І ця адаптація цілком вдається, власне, через його дитячу та безпосередню поведінку. Крім того, Джош закохується й отримує взаємність, його справи в корпорації ідуть угору, і він готовий назавжди лишитися у своєму новому статусі.

У цьому фільмі не тільки проявилися настрої вісімдесятих років минулого століття з їхнім культом дитинства й родинних цінностей; тут яскраво заявив про себе також особливий магічний чинник, завжди присутній на екрані – віра у диво, яка давала нагоду для ще однієї життєвої спроби.

1990 року виходить стрічка «Сам удома», яка може слугувати своєрідною квінтесенцією американського підходу до стрімкого дорослішання на кіноекрані. У фільмі йдеться про восьмилітнього Кевіна, якого забули самого вдома заклопотані родичі, що вони вирушили на Різдво до столиці Франції.

Опинившись наодинці з величезним будинком, Кевін переживає розмаїту гамму емоцій та відчуттів. Зрештою, оговтавшись, він захищає власний дім від грабіжників, які намагалися скористатися його гаданою вразливістю.

У цій історії має значення і атмосфера різдвяного свята з його вірою у дива, але й також самостійність Кевіна, його уміння віднайти особливий та окремий зв’язок із довколишнім світом, а ще – відмова хлопця від сторонньої опіки як основа незрадливого дорослішання. Перед нами правдивий американський характер, не навчений відступати.

Вночі з 21 на 22 квітня о 00:30 в АРҐУМЕНТІ-КІНО – фільм, який представляє іще одну традицію показу передчасного дорослішання на екрані, власне, європейську чи, точніше, італійську. У цій традиції мають значення й історичні катаклізми, і родинні цінності, проте додається також особливий середземноморський колорит і темперамент.

Звісно, від цього аж ніяк не легше маленькому героєві стрічки «Нене», що він закоханий у старшу за себе дівчинку.

І ця картина не стільки про стрімке дорослішання, скільки про відмову від нього. Це фільм про радість бути дитиною, про втіху невинности й незнання, які, так чи так, проте будуть втрачені. Тому, чи варто так вже поспішати?

Коментарі