[від фр. Retro — назад] — фільм, що відтворює близьку за часом минулу епоху, зазвичай, не раніше кінця XIX – початку ХХ століття з особливим наголосом на точній передачі зовнішніх прикмет часу: предметного середовища, моди, музики. Все це разом створює ностальґійне відчуття неповоротності минулого, яке набуває цінності саме через його підкреслену несхожість із сучасним. Сам термін почав уживатись у Франції, де на початку 70-х років з’явилася значна кількість фільмів, дія яких відбувалася зазвичай у 30–40-ві роки.

Історичні фільми чи просто кінодрами, дія яких розгортається в минулому, існували й раніше, однак у них інтерес глядачів зосереджувався на самій історичній події або ж на сюжетній „історії”. Звертання до стилю „ретро” було соціально й психологічно мотивоване – у ньому виражалося прагнення осмислити й зафіксувати минулу епоху як певну життєву цінність через призму естетичного сприйняття. Таке прагнення часто межує з ностальґією за „втраченим часом”, призводить до ідеалізації минулого, стилізації його прикмет і загального устрою.

Критичний настрій 60-х років, кульмінацією якого стала „молодіжна революція” 1968 року, призвів до усвідомлення, що зображення історії у кіні або від початку хибне, або зводиться до повторювання певних стереотипів. Треба було або дезавуювати історичну неправду, або підтвердити документально те, що відомо, або висміяти штампи, за допомогою яких відтворювалися події минулого. З цим пов’язані сенсаційні спростування мітів про минуле (наприклад, викривальний документальний фільм про масовий колабораціонізм в окупованій Франції „Горе і жалість”/ Le chagrin et la pitié (1969) Марселя Офюльса), створені „під документ” кінореконструкції подій минулого („Найдовший день”/ The Longest Day (1962), а також пародійне висміювання минулих кіноштампів („Бабетта йде на війну”/ Babette s'en va-t-en guerre (1959).

З поступово міцніючим у суспільстві постмодерністським відчуттям принципової неможливости проникнення в історію за допомогою мови мистецтва, що розкрила свою умовність, головною у ретрофільмі стає саме проблема мови. На перший план виходить старанне відтворення зримих, „промовистих” прикмет ще не зовсім забутого старшим поколінням недалекого минулого („Великий Ґетсбі”/ The Great Gatsby (1974), і, що найголовніше, дуже часто відтворюється це минуле за допомогою жанрових форм, для нього характерних (наприклад, жанр „чорного фільму” щодо епохи 30–40-х років, як, приміром, у „Китайському кварталі”/ Chinatown Романа Полянського). У цьому випадку об’єктом уваги робиться вже не стільки сама епоха, скільки її уявлення про саму себе, створюється її зовнішня „подоба” (включно із шрифтом вступних титрів).

Джек Ніколсон і Фей Данавей у фільмі "Китайський квартал"

Основною характерною рисою ретрофільму стає, таким чином, стилізація, його основним завданням – не стільки щось розповісти про минуле, скільки передати сам „дух минулого”, як, наприклад, у „Балі” (1983) Етторе Сколи, в кожному танцювальному епізоді якого характерні для свого часу типажі під відповідну музику вступають в окреслені пантомімою відносини, ілюструючи окремі вузлові моменти недавньої французької історії. Рух реальної історії представлений тут зміною естетичних стилів, місце самого історичного минулого займають уявлення глядачів та стереотипи відносно минулого, що мають витоки, зазвичай, із „поп-культури”.

Для поетики кіна досвід „ретрофільму” має певну цінність, обумовлюючи високі вимоги документальної достовірности художнього образу та сприяючи розробці виразних можливостей кінематографа у створенні конкретно-історичного часу. Див. „Ностальгійний фільм”.

Володимир Миславський,
„Кінословник. Терміни, визначення, жарґонізми”
(Харків, 2006)

Редакція для СМ: Віктор Глонь