втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Ігор Грабович, «Детектора медіа»

Вийшов у прокат повнометражний дебют Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» — цілком авторський проект, який багато в чому підводить риску під творчими пошуками молодої кінорежисерки та сценаристки.

Перед нами поетична оповідь про пару закоханих молодих людей, Ларису та Шрама, десь зі Павлограда чи околиць, які не змогли бути разом через надто вже неспокійну натуру обох. У фільмі також присутні бабуся та мати Лариси, її двоюрідна сестра Вітка, а також другопланові персонажі, покликані посилювати драматичний ефект та розв’язувати головний конфлікт.

Стрічка не має прямого лінійного сюжету, точніше, цей сюжет ледь пульсує, проте його можна відчути, якщо стежити за головною героїнею.

Картина дуже емоційна, персонажі весь час перебувають або у стані емоційного збудження, майже істерики, або безкінечно конфліктують одне з одним, або чинять насильство проти ближнього.

Відтак перегляд цього фільму може бути комфортним для людей, які шукають у кіно інтенсивних емоцій, яскравих візуальних образів, неприхованої сексуальності та всього роду контрастів. Хто любить щось спокійніше, тому на фільмі може бути незатишно.


Назагал подібного штибу кіно можна віднести до поетичної традиції, яка сформувалася у світовому кінематографі десь у 1960-х роках. Її представником був, скажімо, П’єр-Паоло Пазоліні з його «трилогією життя», у якій він прагнув повернутися до спонтанної, природної тілесності. Сюди можна віднести деякі фільми Фелліні на кшталт «Сатирикона». В СРСР поетичне кіно було представлене картинами грузинських кінематографістів, зокрема, Тенгіза Абуладзе та Отара Іоселіані; в українському — Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики та Миколи Мащенка.

Все це доволі різне кіно, в якому на перший план виходить не добре структурована оповідь, зі зрозумілим конфліктом та вмотивованими персонажами, а радше інтенсивні візуальні образи, які передають ті чи ті емоційні стани. Слово в таких картинах відходить на задній план, а на перший виходить видовище. Таке кіно звертається більше до нашого несвідомого, ніж раціонального боку. Оповідаючи вічні історії, апелюючи до певної позачасової позаісторичної реальності, такі картини ніби утверджують незмінний, вічний стан речей, які не під силу нікому змінити.

Зрештою, такі стрічки не обов’язково мають стосуватися ідеологічних аспектів, вони можуть бути основою поетики окремих кінематографістів, навіть творити їхній стиль. Як приклад назву картини Джона Касаветіса з його увагою до емоційних станів своїх героїв, або Анджея Жулавського з його афективними імпульсивними персонажами, або Джима Джармуша, який фільмує свої картини як серію окремих самодостатніх епізодів, які нанизуються на умовну фабулу.Подібні картини в Україні сприймалися і сприймаються не тільки як естетичні феномени, але й як маніфестація національного духу, який колись комуністи намагалися витіснити на користь певних універсальних ідеологічних цінностей так званого радянського народу.

Фільм Марисі Нікітюк і схожий на згадувані фільми й режисерські стратегії, і відрізняється від них. У першу чергу картина «Коли падають дерева» позбавлена відвертого полемічного спрямування проти когось чи чогось, фільм не маніфестує нічого ідеологічного чи політичного у звичних нам формах.

Мистецька позиція Марисі Нікітюк цілком випадає зі світу актуальних кінотрендів, суспільних настроїв чи чогось подібного. Її художній світ надійно капсульований, від’єднаний від соціуму як від чогось словесно артикульованого, гаряче актуального.

Натомість соціум у неї явлений майже як явище природи, як рукотворна стихія, яку можна порівняти з іншими руйнівними стихіями, що їх людині важко здолати. І ця соціальна стихія цілком суперечить потребам головної героїні Лариси, її прагненням.

Відтак центральним конфліктом фільму є протиставлення соціальних умовностей свободі, яка бачиться як нестримне вивільнення тілесності, як втеча у світ вічної природи. У картині Лариса підбиває свого коханого втекти на море (в одному з варіантів сценарію це був Крим), де вони будуть вільними, де зможуть кохатися, коли захочуть і як захочуть, житимуть у печері.

Натомість її коханий Шрам обирає інший шлях. І всі терзання головної героїні в картині стаються через те, що вона не може втекти, власне, від усього. Від соціальних правил, від усталеного способу життя, від буденності, що здатна зруйнувати найсвітліші наміри. Це прагнення з часом тільки зростає й набуває фактично маніакальних форм, проте не може реалізуватися через цілковиту ірраціональність Лариси.

Саме ірраціональність персонажів є ключем до художнього світу Марисі Нікітюк. Прагнення змін тут закладене всередині персонажа, проте збоку досить важко зрозуміти, чому герой хоче покинути звичний для нього світ, що конкретно його в ньому не влаштовує. Прагнення змін, потреба втекти подаються як внутрішній імпульс, чистий афект, ніким не обумовлений та не вмотивований. Те саме можна сказати і про агресію, і про насилля, які не мають видимих і якихось зрозумілих причин. Імовірно, так працює внутрішній двигун героїв, який запускається сам від себе і штовхає їх до фаталістичних кроків.

У картині фактично ніхто не досягає поставлених цілей. Та й цілі ці не особливо артикулюються. Перед нами деформований суб’єктивний світ, у якому персонажі прагнуть вирватися на свободу, про яку мають доволі непевне уявлення.

Альтернатива в картині знаходиться також не у зміні соціальних умов, реалізації раціонального плану, а приходить зі світу поетичного дитинства, який подається через двоюрідну сестру Лариси п’ятилітню Вітку. Світ Вітки — світ дитинства, гри, відкритості, нестримної уяви, яку одного разу вдається матеріалізуватися.

Підвищена емоційна температура фільму, фактична відсутність спокійних епізодів, швидкий темпоритм можна пояснити остаточним монтажним рішенням, внаслідок якого з фільму випала низка епізодів, які в неспішному темпі розвивали три фактично незалежні сюжетні лінії. Відтак картина набрала швидкості, пристрасті оголилися, емоції вийшли з-під контролю.

Подібна скондесованість завжди є супутником поетичного кінематографа, в якому експресія передає суб’єктивний світ персонажа краще за всі інші прийоми. Водночас поетичні прийоми так чи так, проте одного дня переходять зі світу високого мистецтва в популярну культуру.

Наочним прикладом такого переходу можуть бути фільми радянського кінорежисера Еміля Лотяну «Табір вирушає в небо» (1976) та «Мій лагідний і ніжний звір» (1978), де пристрасть та ірраціональність цілком віддалися від соціального контексту, набувши форм жорстокого романсу.

До таких трансформацій можна по-різному ставитися. Я би ставився з розумінням, як до закономірного результату розвитку поетичного кіно. Українське поетичне кіно було штучно зупинене комуністами саме в момент його можливих трансформацій у кіно популярне. Сьогодні прийшов час відновити цей рух.

Коментарі



"в той час як авторів, котрі справді хочуть щось донести до глядача речі, які їх хвилюють, викриваючи при цьому існуючі в суспільстві реальні проблеми обділяють увагою або затоптують в бруд навіть не розібравшись в предметі критики, як от ви". Так. Я прочитав цю критику на фільм і не розібрався в її предметі. Я прочитав інші відгуки кінокритиків про фільм - і не розібрався. Я прочитав відгуки у Фейсбуку глядачів, що подивилися, - про мутний і огидний депресняк - і не розібрався. Я дивися інші фільми з подібним настроєм і сюжетом. І не розібрався в них. Тільки таку муть і знімають зараз, але я не розбираюся в ній. Чи не кожне нове кіно зараз - саме про цю жуть і муть, але я не розбираюся. Я не можу насолоджуватися однотипними сюжетами. Бо я не розбираюся в них. Я ні в чому не розбираюся. Я лише затоптую в бруд. Ну такий я. Але ж я ж не кінознавець. Я - глядач, який хоче поваги до себе. Зокрема від сценаристів і режисерів. Я хочу кіно, яке подобається мені, глядачеві, а не виключно режисерові для задоволення його творчих амбіцій.

Написав Олексій Мазур, 10:25 20.09.2018

І тоді вже краще не фільми Клінта Іствуда передивіться, а щось із КВМ - там точно нема нічого фестивального і авторського, зате знято чисто для глядача.

Написав Юрій Гуз, 01:34 20.09.2018

А може спочатку самі глянете фільм, а тоді будете виносити вердикт? Бо так чогось в нас повелось, що деякі бездарні творці можуть регулярно знімати відвертий шлак, однак їх ніхто не критикує, так як їхні фільми на актуальну тематику і патріотичного спрямування, в той час як авторів, котрі справді хочуть щось донести до глядача речі, які їх хвилюють, викриваючи при цьому існуючі в суспільстві реальні проблеми обділяють увагою або затоптують в бруд навіть не розібравшись в предметі критики, як от ви. Скажу від себе, фільм «Коли падають дерева» за багатьма параметрами є найкращим в історії незалежної України. Навіть не можу назвати ім’я живого українського режисера, який хоча б поруч стояв з Марисею Нікітюк, хоче це лише її перша повнометражна картина. Сумно це все, але як уже є. Сходіть в кінотеатр. Я теж схожу, ще раз, мабуть.

Написав Юрій Гуз, 01:27 20.09.2018

Фільм не дивився, але вже ненавиджу. Так, так - "не читав, але засуджую". Бо після такої рецензії, мені з цим кіно все ясно. Від першого до останнього кадру. У нас режисери знімають кіно для себе, абсолютно не думаючи про глядача. Вони бачать себе фелліні, тарковськими і параджановими разом узятими. І граються в це у фільмах. А в підсумку дивитися - неможливо. Нєсмотрібєльно. Краще передивлюся "Мости округу Медісон" або "Гран Торіно". Чекатиму, поки режисери почнуть знімати не для себе, а й для глядача, поки вони почнуть поважати не тільки себе, а й мене. Аби при перегляді мені можна було сміятися, сумувати чи плакати, а не плюватися від огиди і ніяковіти від дійства. В нас митці традиційно знімають кіно самі для себе і таких як вони - своїх колег-друзів. Що називається авторське, фестивальне. Щоби потім почути: "клас!". А позаочі всі плюються. Бо кіно - не глядацьке. Не тому що сумне, а тому що коли там персонажу сумно, то глядачеві - ні. І так само, коли персонажу смішно. А в глядача - жодних емоцій. Бо стрічки відгороджуються від глядача емоційною, непробивною китайською стіною. Хоча "Дзигу" отримати можна. Та грош їй ціна. "Дзідзьо Контарбас" тому підтвердження.

Написав Олексій Мазур, 20:10 19.09.2018