Роман англійської письменниці Шарлоти Бронте "Джен Ейр" завше полюбляли дівчата-школярки: це ніби й сентиментальна історія про любов, але все таки літературна класика, навіть включена у шкільну програму. Всі ці жахи з життя вікторіанських дівчаток, мужній та загадковий містер Рочестер, щемке освідчення у саду, страшна таємниця і щасливий, хоча й драматичний фінал – неодмінно лоскотали нерви не одній юній особі ще із дня публікації роману 1847 року.
Британська письменниця і критик Вірджінія Вулф якось жалілася, що жінки-письменниці, зокрема сестри Бронте, часто поступаються чоловікам зграбністю стилю та багатогранністю персонажів, оскільки нічого за межами свого вбогого будинку не бачили. Також Вульф м'яко дорікала Шарлотті Бронте, що вона так і не навчилася гарної прози та гладкості письма. На думку авторки, письменниця аж занадто сумбурна і пристрасна.
Книжку Бронте переносили на екран не один раз. У новому варіанті "Джен Ейр" зберігся і готичний антураж роману, і холодні пейзажі вересових пусток, проте сама історія стала виглядати серйозніше та виваженіше. Загальна канва сюжету залишалася оригінальною, а зміни стосувалися лише незначних деталей. Фільму дуже поталанило із режисером Кері Фукунаґою, чий смак не звів літературне першоджерело до сльозливої мелодрами.
Джен Ейр рано залишилася без батьків і жорстока тітка відправила її у школу-пансіон для бідних дівчаток, де дітей виховували тумаками і різками. Після школи вона влаштувалася гувернанткою у помістя багатія містера Рочестера. З часом свободолюбива Джен та вічно похмурий і цинічний Рочестер покохали один одного. Їхню весільну церемонію перервав чоловік, який оголосив, що наречений вже одружений. У розпачі Джен тікає з будинку свого коханого. Дівчина присягається ніколи не повертатися до Рочестера, але забути його вона не в змозі.
У фільмі по-своєму знайшли вираження слова Вулф щодо пригнобленого стану жінок у британському суспільстві. По-суті, картина розповідає саме про стан вимушеного ув'язнення, що його переживають вікторіанські жінки та про їхню подальшу емансипацію. Спочатку Джен намагається звільнитися від тиранії тітки, шкільних вчителів, а згодом тікає із Торнгілл-голлу, коли відчуває себе у пастці. Вона прагне свободи, так само як і божевільна дружина Рочестера, котра вперто намагається підпалити будинок, який став її в'язницею.
Джен нарікає, що не може поїхати у місто та вільно розмовляти із чоловіками. Показовою є сцена уроку географії, коли дівчина розуміє, що далекі краї та океани недоступні для неї. Найменше, що вона може вимагати від Рочестера - визнати їхню з ним рівність, не залежно від статі та достатку. Прикметно, що їхнє щастя стає можливим тільки після того, як чоловік втрачає зір, а Джен переймає активну позицію та стає його поводирем у довколишньому світі.
До "Джен Ейр" неможливо причепитися, настільки це продумана і професійно знята стрічка. Головний акцент був зроблений на візуальну сторону картини. Видно, що Кері Фукунаґа в минулому був оператором - він любить гратися із камерою, світлом та кольором, відверто милується англійськими краєвидами, вікторіанськими декораціями, одягом та зачісками.
Цікава "ретроспективна" структура сюжету вдало поєднується із чудовою грою акторів, які викликають до себе симпатію вже з перших кадрів. Міа Васіковська, Майкл Фассбендер та Джеймі Белл грають стримано, але дають зрозуміти, що за цим напускним холодом їхні персонажі приховують нелегкі душевні переживання.
УП. Життя, 02.09.2011