Як відомо, у боксі чемпіони визначаються за різними версіями. От і в кіно щось подібне – є світові чемпіони за версією Берлінського фестивалю, є за Каннською і Венеціанською. Найпрестижніші кінофоруми пропонують різні системи координат і таким чином створюється певна стереоскопічна картина екранної культури в цілому.
Берлін упродовж багатьох років збирає колекцію фільмів, автори яких прагнуть вивчити картину людського світу, різнобарв’я соціумів і світоглядних установок. Картина та, зазвичай, доволі невтішна
Сьогодні, в суботу, 18 лютого 2017 року, Берлінале завершує свою роботу – традиційним врученням «ведмедів» – Золотого і срібних. Поки що – так мені видається – фільм «По той бік надії» фінського режисера Акі Каурісмякі має найбільші шанси на перемогу. Чому? Бо автору вдається віднайти у своїх співвітчизниках не просто добрі почуття, а запас життєвих сил, який багатьом нині режисерам видається вичерпаним (і тому не тратьте, куме, сили, паняйте на дно). При цьому Каурісмякі дивиться на життя цілком тверезими очима (хоча й стверджував одного разу в інтерв’ю, що половину своїх стрічок зняв у п’яному стані; у будь-якому разі не плутаймо стан фізіологічний та естетичний). Він бачить лайдакуватість фінів, їх неготовність до випробувань, їх незібраність – та багато чого можна пред’явити любим фінським хлопцям і дівчатам. Та бачите, виходить, що є головне – у душах фінів є те, що не вмирає: братська любов до ближніх, готовність співчувати, прийти на допомогу.
У нас так – або псевдопатріотичне замилування самими собою (вах-х! які ж ми, українці, чудесні на нашій найліпшій землі і з нашими найкрасивішими дівчатами і жінками), або посипання глави попелом і розчісування меншовартісних наростів. Ні, винятки трапляються, звичайно (скажімо, недавно воскреслий фільм початку 1990-х «Цвітіння кульбаби» Олександра Ігнатуші), одначе спокійного, сказати б, осмислення самих себе не вистачає.
Тверезими і п’яними очима
Показаний останнім у конкурсі Берлінале фільм румунського режисера Келіна Петера Нетцера «Ana, mon Amour» виявився на диво сильним і так само постає в ряд претендентів на ведмеже «золото». Усе починається з романтичних любовних почуттів, а далі автор скрупульозно досліджує перебіг життя Ани (Діана Каваліотті) і Тома (Мірчо Постелніку). Як це прийнято у режисерів румунської Нової хвилі, чимало фізіологічного – стосунки чоловіка й жінки, перебіг хворобливих нападів і т.п. показуються що називається в натурі. Те, що колись, у ХІХ столітті, називали «фізіологічним нарисом».
Звичайно ж, чільні персонажі стрічки хочуть знати про себе щось більше фізичної поверхності стосунків й відтак постає психоаналітик і власне серія психоаналітичних студій (однією з них і завершується фільм). Глибоко й безстрашно, картину дивишся з великим інтересом... Людське суспільство, румунського штибу, прозирається через аналітичні лінзи. Не всім вочевидь сподобається, одначе таке кіно робиться не для того, щоби бути компліментарним дзеркальцем.
НСКУ
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7203
**
Її ХХІ століття
У Berlinale Palast вручили фестивальні призи. Фін Акі Каурісмякі – попри очікування, мої у тому числі – отримав тільки Срібного ведмедя за режисуру фільму «По той бік надії».
Сталося так, що я не бачив (її показали раніше, аніж я добрався до Берліна) картини-переможниці Берлінале «Про тіло й душу» угорки Ільдіко Енеді (колись вона отримала Золоту камеру у Каннах за фільм «Моє ХХ століття»). Тому не можу порівнювати. А все одно досадно – настільки фільм Каурісмякі досконалий і важливий нині: за своїм парадоксальним бачення багато в чому абсурдної реальності і вірою в те, що людина здолає усі бар’єри і розв’яже усі завданнячка, які підкидаються їй нечистим…
Фінський режисер не вийшов на сцену фест-палацу отримати «срібняк», приз йому піднесли в зал. Чи то справді так засмутився, чи ще раз зіграв роль «п’яного фіна» (до чого й звикли уже), чи ще яка причина – не хочеться гадати. На прес-конференції після показу свого фільму він сказав промовисту фразу: що добре було б змінити світ, увесь світ, та спершу – Європу. Фінів йому так само хочеться переробити, хоча й не певен, що вдасться – матеріал важкий для вдосконалення.
Гм, давно вже ми не чули подібних спічів від митців. Хоча Каурісмякі говорить усе ніби таким собі стьобом, ніби не всерйоз. Одначе ж фільм свій зробив по-справжньому.
Так чи інакше хочеться порадіти успіхові угорського кіно, для будь-якої кінематографії берлінське «золото» є стимулом для розвитку і саморозвитку. Тим більше, що режисерка Енеді, якщо не помиляюсь, серйозних фестивальних успіхів опісля Каннського тріумфу не мала.
Решта призів загалом не викликають спротиву, журі, очолюване знаменитим Полем Верхувеном, відзначило справді найдостойніші стрічки, основний у мистецтві інстинкт, смаковий, їх не підвів. Відзначу, зокрема, успіх польського кіно – Срібний ведмідь – приз Альфреда Бауера за фільм, що відкриває нові перспективи, дістався Агнешці Холанд і її фільму «Слід звіра». Посріблений ведмідь – за мистецький внесок – отримала румунка Дана Бунеску, режисер по монтажу румунської картини «Ана, моя любов» (монтаж тут і справді вражаючий, складну психологічну картину зшито на диво щільно, тканина ніде не рветься).
Акторські призи дісталися Кім Мінхе за роль у південнокорейському фільмі «На пляжі вночі на самоті» (хороше кіно нині робиться в Південній Кореї) і німець (чи австріяк) Георг Фрідріх за роботу у картині «Білі ночі» (складна і ніби не виграшна роль – картину знято не надто експресивно, в уповільненому темпі, одначе ж артисту усе вдалося).
Ну, а українці – невелике диво! – теж не лишились без призів: німецького-українська документальна стрічка «Школа №3» Єлизавети Сміт (українка) і Георга Жено отримала Гран-прі у секції Generation 14plus. Про школярів з Миколаївки, на Донеччині, які пережили війну… Вітання переможцям!
Будемо сподіватись, наступного фестивалю у Берліні українські кінематографісти з’являться і в основних конкурсних програмах.
НСКУ
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7224
Берлін упродовж багатьох років збирає колекцію фільмів, автори яких прагнуть вивчити картину людського світу, різнобарв’я соціумів і світоглядних установок. Картина та, зазвичай, доволі невтішна
Сьогодні, в суботу, 18 лютого 2017 року, Берлінале завершує свою роботу – традиційним врученням «ведмедів» – Золотого і срібних. Поки що – так мені видається – фільм «По той бік надії» фінського режисера Акі Каурісмякі має найбільші шанси на перемогу. Чому? Бо автору вдається віднайти у своїх співвітчизниках не просто добрі почуття, а запас життєвих сил, який багатьом нині режисерам видається вичерпаним (і тому не тратьте, куме, сили, паняйте на дно). При цьому Каурісмякі дивиться на життя цілком тверезими очима (хоча й стверджував одного разу в інтерв’ю, що половину своїх стрічок зняв у п’яному стані; у будь-якому разі не плутаймо стан фізіологічний та естетичний). Він бачить лайдакуватість фінів, їх неготовність до випробувань, їх незібраність – та багато чого можна пред’явити любим фінським хлопцям і дівчатам. Та бачите, виходить, що є головне – у душах фінів є те, що не вмирає: братська любов до ближніх, готовність співчувати, прийти на допомогу.
У нас так – або псевдопатріотичне замилування самими собою (вах-х! які ж ми, українці, чудесні на нашій найліпшій землі і з нашими найкрасивішими дівчатами і жінками), або посипання глави попелом і розчісування меншовартісних наростів. Ні, винятки трапляються, звичайно (скажімо, недавно воскреслий фільм початку 1990-х «Цвітіння кульбаби» Олександра Ігнатуші), одначе спокійного, сказати б, осмислення самих себе не вистачає.
Тверезими і п’яними очима
Показаний останнім у конкурсі Берлінале фільм румунського режисера Келіна Петера Нетцера «Ana, mon Amour» виявився на диво сильним і так само постає в ряд претендентів на ведмеже «золото». Усе починається з романтичних любовних почуттів, а далі автор скрупульозно досліджує перебіг життя Ани (Діана Каваліотті) і Тома (Мірчо Постелніку). Як це прийнято у режисерів румунської Нової хвилі, чимало фізіологічного – стосунки чоловіка й жінки, перебіг хворобливих нападів і т.п. показуються що називається в натурі. Те, що колись, у ХІХ столітті, називали «фізіологічним нарисом».
Звичайно ж, чільні персонажі стрічки хочуть знати про себе щось більше фізичної поверхності стосунків й відтак постає психоаналітик і власне серія психоаналітичних студій (однією з них і завершується фільм). Глибоко й безстрашно, картину дивишся з великим інтересом... Людське суспільство, румунського штибу, прозирається через аналітичні лінзи. Не всім вочевидь сподобається, одначе таке кіно робиться не для того, щоби бути компліментарним дзеркальцем.
НСКУ
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7203
**
Її ХХІ століття
У Berlinale Palast вручили фестивальні призи. Фін Акі Каурісмякі – попри очікування, мої у тому числі – отримав тільки Срібного ведмедя за режисуру фільму «По той бік надії».
Сталося так, що я не бачив (її показали раніше, аніж я добрався до Берліна) картини-переможниці Берлінале «Про тіло й душу» угорки Ільдіко Енеді (колись вона отримала Золоту камеру у Каннах за фільм «Моє ХХ століття»). Тому не можу порівнювати. А все одно досадно – настільки фільм Каурісмякі досконалий і важливий нині: за своїм парадоксальним бачення багато в чому абсурдної реальності і вірою в те, що людина здолає усі бар’єри і розв’яже усі завданнячка, які підкидаються їй нечистим…
Фінський режисер не вийшов на сцену фест-палацу отримати «срібняк», приз йому піднесли в зал. Чи то справді так засмутився, чи ще раз зіграв роль «п’яного фіна» (до чого й звикли уже), чи ще яка причина – не хочеться гадати. На прес-конференції після показу свого фільму він сказав промовисту фразу: що добре було б змінити світ, увесь світ, та спершу – Європу. Фінів йому так само хочеться переробити, хоча й не певен, що вдасться – матеріал важкий для вдосконалення.
Гм, давно вже ми не чули подібних спічів від митців. Хоча Каурісмякі говорить усе ніби таким собі стьобом, ніби не всерйоз. Одначе ж фільм свій зробив по-справжньому.
Так чи інакше хочеться порадіти успіхові угорського кіно, для будь-якої кінематографії берлінське «золото» є стимулом для розвитку і саморозвитку. Тим більше, що режисерка Енеді, якщо не помиляюсь, серйозних фестивальних успіхів опісля Каннського тріумфу не мала.
Решта призів загалом не викликають спротиву, журі, очолюване знаменитим Полем Верхувеном, відзначило справді найдостойніші стрічки, основний у мистецтві інстинкт, смаковий, їх не підвів. Відзначу, зокрема, успіх польського кіно – Срібний ведмідь – приз Альфреда Бауера за фільм, що відкриває нові перспективи, дістався Агнешці Холанд і її фільму «Слід звіра». Посріблений ведмідь – за мистецький внесок – отримала румунка Дана Бунеску, режисер по монтажу румунської картини «Ана, моя любов» (монтаж тут і справді вражаючий, складну психологічну картину зшито на диво щільно, тканина ніде не рветься).
Акторські призи дісталися Кім Мінхе за роль у південнокорейському фільмі «На пляжі вночі на самоті» (хороше кіно нині робиться в Південній Кореї) і німець (чи австріяк) Георг Фрідріх за роботу у картині «Білі ночі» (складна і ніби не виграшна роль – картину знято не надто експресивно, в уповільненому темпі, одначе ж артисту усе вдалося).
Ну, а українці – невелике диво! – теж не лишились без призів: німецького-українська документальна стрічка «Школа №3» Єлизавети Сміт (українка) і Георга Жено отримала Гран-прі у секції Generation 14plus. Про школярів з Миколаївки, на Донеччині, які пережили війну… Вітання переможцям!
Будемо сподіватись, наступного фестивалю у Берліні українські кінематографісти з’являться і в основних конкурсних програмах.
НСКУ
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=7224