З 6 листопада у столиці Білорусі триває 22-й міжнародний кінофестиваль «Лістапад». Його слоганом є вираз «Асалода для вачэй / Насолода для очей».
Зрозуміла річ, до кінця фестивалю я, як голова журі кінопреси, не маю права коментувати ті дві конкурсні програми (Основний конкурс і конкурс «Молодість на марші»), які «судить» наше журі. Відтак кілька біжучих вражень.
По-перше, в рамках фестивалю працює фотовиставка «Канн. Фотозбільшення» українського майстра, члена Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI Катерини Сліпченко (докладно про це читайте на сайті «Лістапада»). http://www.listapad.com/news/otkrytie-fotovystavki-kann-fotouvelichenie
По-друге, в Музеї історії білоруського кіно відбулося прийняття, влаштоване Гете-інститутом на честь видатного російського історика кіно Наума Клеймана. Нагода проста – в ретроспективі «Кіно про кіно» показали фільм німецького режисера Тетяни Брандруп «Кіно: громадська справа». Її героєм і є Клейман, засновник і багатолітній директор російського Музею кіно, якому, за драматичних обставин, недавно довелось піти з роботи. Мені вдалося поспілкуватися з Наумом Іхільєвичем, якого знаю давно, якого люблю і безмірно поважаю. В бесіді брав участь керівник білоруського музею Ігор Авдєєв. Я ще побуваю в музеї, аби ознайомитись з ним докладніше. Бо ж у нас в Києві досі такого музею немає – срамота!
Побував я на відкритті ретроспективи шедеврів японського кіно (до 120-річчя компанії «Сьотику»). Було показано фільм «Історія Хатико» (1987) учня славетного Канедо Сіндо Сейдзіро Коями, за сценарієм самого Сіндо. Історія пса Хатико, який лишається вірним своєму господареві, професорові і по смерті останнього. Багато літ щовечора пес ходить на вокзал в безнадійних спробах побачити господаря, який платив Хатико так само любов’ю. І таки побачив – у передсмертному маренні... Як просто і як зворушливо! Давно вже я не сприймав фільм настільки емоційно. Директор «Лістапада» спробувала відкрити прийняття по завершенні фільму – і не змогла: сльози продовжували литись з її очей. З моїх, зізнаюсь, так само.
Зовсім інше кіно – фільм Роя Андерсона «Голуб сидів на гілці, міркуючи про буття» (ретроспектива «Леви, ведмеді, пальмові гілки»). Картина – переможець минулорічного Венеційського фестивалю. Знаменитий шведський режисер, як відомо, з 2000 року почав розробляти філософську трилогію, першими частинами якої були стрічки «Пісні з другого поверху» і «Ти, що живеш». У «Голубі...» – дивовижний ряд історій, які іноді тривають кілька хвилин і мають таку собі філософсько-анекдотичну структуру (як в епізоді з умираючою бабцею, котра ніяк не хоче розлучатися із сумочкою з коштовностями, що її виривають у неї жадібні дітки), інші ж історії тривають і довше, є і наскрізні персонажі, як то продавці «розваг», які ніхто не купує. А в двох чи трьох епізодах з’являються вояки Карла ХІІ і сам король – спершу на коні і в красі, а потому – після Полтави – в ганьбі і обговоренні жалібному: «отой росіянин приховано якось озброївся... І дощ, якого не було, але ж міг бути, таки завадив...» Словом, то вже й національна самокритика. Та й у всьому іншому – Гетеборг, Швеція постають в якому постісторичному ракурсі: люди більше нагадують лялькових персонажів, які слідують якимось завченим внутрішнім і зовнішнім командам. Все дистильовано, вичищено, повітря викачано – отака екзистенція сьогоднішнього буття: буття є, а життя немає.
Ну, а «Лістапад» поки що продовжується – до п’ятниці, коли й відбудеться його закриття і вручення нагород.
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=3601
Зрозуміла річ, до кінця фестивалю я, як голова журі кінопреси, не маю права коментувати ті дві конкурсні програми (Основний конкурс і конкурс «Молодість на марші»), які «судить» наше журі. Відтак кілька біжучих вражень.
По-перше, в рамках фестивалю працює фотовиставка «Канн. Фотозбільшення» українського майстра, члена Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI Катерини Сліпченко (докладно про це читайте на сайті «Лістапада»). http://www.listapad.com/news/otkrytie-fotovystavki-kann-fotouvelichenie
По-друге, в Музеї історії білоруського кіно відбулося прийняття, влаштоване Гете-інститутом на честь видатного російського історика кіно Наума Клеймана. Нагода проста – в ретроспективі «Кіно про кіно» показали фільм німецького режисера Тетяни Брандруп «Кіно: громадська справа». Її героєм і є Клейман, засновник і багатолітній директор російського Музею кіно, якому, за драматичних обставин, недавно довелось піти з роботи. Мені вдалося поспілкуватися з Наумом Іхільєвичем, якого знаю давно, якого люблю і безмірно поважаю. В бесіді брав участь керівник білоруського музею Ігор Авдєєв. Я ще побуваю в музеї, аби ознайомитись з ним докладніше. Бо ж у нас в Києві досі такого музею немає – срамота!
Побував я на відкритті ретроспективи шедеврів японського кіно (до 120-річчя компанії «Сьотику»). Було показано фільм «Історія Хатико» (1987) учня славетного Канедо Сіндо Сейдзіро Коями, за сценарієм самого Сіндо. Історія пса Хатико, який лишається вірним своєму господареві, професорові і по смерті останнього. Багато літ щовечора пес ходить на вокзал в безнадійних спробах побачити господаря, який платив Хатико так само любов’ю. І таки побачив – у передсмертному маренні... Як просто і як зворушливо! Давно вже я не сприймав фільм настільки емоційно. Директор «Лістапада» спробувала відкрити прийняття по завершенні фільму – і не змогла: сльози продовжували литись з її очей. З моїх, зізнаюсь, так само.
Зовсім інше кіно – фільм Роя Андерсона «Голуб сидів на гілці, міркуючи про буття» (ретроспектива «Леви, ведмеді, пальмові гілки»). Картина – переможець минулорічного Венеційського фестивалю. Знаменитий шведський режисер, як відомо, з 2000 року почав розробляти філософську трилогію, першими частинами якої були стрічки «Пісні з другого поверху» і «Ти, що живеш». У «Голубі...» – дивовижний ряд історій, які іноді тривають кілька хвилин і мають таку собі філософсько-анекдотичну структуру (як в епізоді з умираючою бабцею, котра ніяк не хоче розлучатися із сумочкою з коштовностями, що її виривають у неї жадібні дітки), інші ж історії тривають і довше, є і наскрізні персонажі, як то продавці «розваг», які ніхто не купує. А в двох чи трьох епізодах з’являються вояки Карла ХІІ і сам король – спершу на коні і в красі, а потому – після Полтави – в ганьбі і обговоренні жалібному: «отой росіянин приховано якось озброївся... І дощ, якого не було, але ж міг бути, таки завадив...» Словом, то вже й національна самокритика. Та й у всьому іншому – Гетеборг, Швеція постають в якому постісторичному ракурсі: люди більше нагадують лялькових персонажів, які слідують якимось завченим внутрішнім і зовнішнім командам. Все дистильовано, вичищено, повітря викачано – отака екзистенція сьогоднішнього буття: буття є, а життя немає.
Ну, а «Лістапад» поки що продовжується – до п’ятниці, коли й відбудеться його закриття і вручення нагород.
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=3601