Фільм «Незакінчений роман»/ Impardonnables, що в українському прокаті від 12 квітня, варто переглянути з кількох причин. По-перше, допрем’єрний його показ відбувся в рамцях цьогорічної «Французької весни», а такий модний тренд гріх пропускати (згадайте хоча б натовп на Софійському майдані під час виступу «Шалених дзвонарів»), по-друге, фільм було включено у Двотижневик режисерів Каннського фестивалю 2011 року, по-третє, щоб зрозуміти, як виглядає неготовий сценарій на великому екрані.
В основі сюжету історія про старіючого (на перший погляд таки остаточно літнього, але подальші події не дозволяють використовувати таке суворе означення) французького письменника, що приїздить до Венеції працювати над новим романом. Одразу ж знайомитися з симпатичною рієлторкою середніх років, і одразу ж пропонує їй жити разом – неподалік від Венеції – у передмісті, сказати б. Схоже, вимальовується якась романтична історія на тлі творчої кризи.
Але ні. Раптом титр на екрані сповіщає, що минув рік. Роман досі не написаний… До письменника навідується його донька з зятем і малою онукою. Донька (нібито акторка за професією, чи бажанням нею стати) ні з того ні з сього раптово закохується в «небезпечного» юнака, що мешкає поблизу, і так само раптово зникає. Зятя і онуку це, з виду, не надто турбує і вони благополучно покидають межі екрану на гелікоптері (що вказує на заможність, статус, надійність, або одним словом, нудьгу). Письменник натомість дуже стурбований зникненням доньки і винаймає приватного детектива – ексцентричну подругу своєї коханки – років за 60, постійно п’є, курить, і взагалі розслідувати нічого не рветься. Здавалося б, вимальовується детективна історія з комедійними нотками.
Знову ні. Титр на екрані знову повідомляє, що минуло скількись місяців, і в кадр, прямісінько з тюрми, входить 23-річний син приватної детективки – психічно нестабільний, проте любитель тварини (ну майже Тоні Сопрано в молоді роки). Його матір тим часом вирушила до Парижа на пошуки доньки письменника. Коханка все рідше з’являється у приміському будиночку письменника – все частіше зостається у Венеції, і сценарист фільму, ніби міркуючи, що ж робити із такою розстановкою персонажів, вигадує наділити письменника ревнощами (бо його пасія обмовилася, що, «можливо», колись була переспала з тим самим «небезпечним» хлопцем, із яким утекла донька письменника). Це примушує його винайняти психічно нестабільного юнака також як детектива стежити за нею. (Юнак навіть одержує короткий курс приватного детектива, щоправда, невідомо від кого). Новоспечений шпигун зазнає невдачі, коханка письменника його помічає і розуміє, що це син її подруги. Опускаючи деякі деталі сюжету – двоє сходяться в інтимній близькості. Здавалося б, вимальовується любовний трикутник.
І знову ні. До юнака на одній з венеційських вуличок чіпляється ґей, юнак, не довго думаючи, штовхає залицяльника-невдаху з місточка у воду. За кілька хвилин екранного часу, залицяльник-ґей в компанії двох товаришів кримінального вигляду вистежує парубка. Ображений залицяльник вихоплює в парубка песика (з яким той до цього часу був нерозлучний – як і належить юному детективові), і вкрай несподівано – особливо для жіночої частини публіки в залі – вдаряє ним по цегляній стіні. Жодна тварина не під час зйомок постраждала, але французька весна від того таки прив’яла… Письменник довідується про все, що сталося і прямо над свіжою могилою бідолашного песика звинувачує парубка в гомофобії, аґресивності, і позбавляє його детективної роботи та своєї дружби. Парубок не витримує, зачиняється у ванній та ріже собі вени – письменник встигає на допомогу.
Попереду ще добряча третина фільму, але переказувати її – так само, як і дивитися з першого підходу – вже занадто. Буде і секс-тейп від доньки письменника, і повернення ексцентричної жінки-детектива з Парижа і її хвороба, і повернення тієї ж таки доньки та ув’язнення її небезпечного коханця і відвідини майже випадкового італійського весілля, що покликане спричинити усвідомлення персонажами чогось важливого, розставити всі крапки над «і»: крапку в кінці нарешті написаного письменником роману, та й ще одну крапку після слів «гепі-енд».
Проблема тільки в тому, що фільм і починається з трикрапки, ніби вмикаєш енну серію щоденного телесеріалу – «Район у Венеції» – адже саме назви географічних місць добре пасують історіям з настільки розрідженою атмосферою персонажів – хай то буде «Район Мелроуз» чи «Малголланд-драйв». Згідно з біографічною довідкою, сценарист Меді Бен Аттіа і справді встиг попрацювати на телебаченні, а як відомо навіть судячи з вітчизняних кінематографічних проблем, такий досвід може бути заразним, фатальним і тяжко піддаватися лікуванню. Основні симптоми: нерозуміння сценаристом своїх персонажів (вони мусять щось робити, бо шоу має тривати) і відтак невмотивованість їхньої поведінки; обтяженість текстом, який не розповідає історію, а лишень наповнює існуючий формат. У нашому випадку, імовірно, йдеться про формат авторського кіна – за браком інших можливих варіантів.
Фільм є адаптацією роману Філіпа Джіанна, і, очевидно, в цьому головна причина невдачі – екранні герої продовжують жити своїм книжковим життям, продовжують обмірковувати свої дії на сторінках, а з екрану цих думок не почуєш. Навіть якщо посадити їх у катер і покатати венеційськими каналами, описи їхніх життєвих історій та мотивацій однаково лишаються під твердою палітуркою.
В основі сюжету історія про старіючого (на перший погляд таки остаточно літнього, але подальші події не дозволяють використовувати таке суворе означення) французького письменника, що приїздить до Венеції працювати над новим романом. Одразу ж знайомитися з симпатичною рієлторкою середніх років, і одразу ж пропонує їй жити разом – неподалік від Венеції – у передмісті, сказати б. Схоже, вимальовується якась романтична історія на тлі творчої кризи.
Але ні. Раптом титр на екрані сповіщає, що минув рік. Роман досі не написаний… До письменника навідується його донька з зятем і малою онукою. Донька (нібито акторка за професією, чи бажанням нею стати) ні з того ні з сього раптово закохується в «небезпечного» юнака, що мешкає поблизу, і так само раптово зникає. Зятя і онуку це, з виду, не надто турбує і вони благополучно покидають межі екрану на гелікоптері (що вказує на заможність, статус, надійність, або одним словом, нудьгу). Письменник натомість дуже стурбований зникненням доньки і винаймає приватного детектива – ексцентричну подругу своєї коханки – років за 60, постійно п’є, курить, і взагалі розслідувати нічого не рветься. Здавалося б, вимальовується детективна історія з комедійними нотками.
Знову ні. Титр на екрані знову повідомляє, що минуло скількись місяців, і в кадр, прямісінько з тюрми, входить 23-річний син приватної детективки – психічно нестабільний, проте любитель тварини (ну майже Тоні Сопрано в молоді роки). Його матір тим часом вирушила до Парижа на пошуки доньки письменника. Коханка все рідше з’являється у приміському будиночку письменника – все частіше зостається у Венеції, і сценарист фільму, ніби міркуючи, що ж робити із такою розстановкою персонажів, вигадує наділити письменника ревнощами (бо його пасія обмовилася, що, «можливо», колись була переспала з тим самим «небезпечним» хлопцем, із яким утекла донька письменника). Це примушує його винайняти психічно нестабільного юнака також як детектива стежити за нею. (Юнак навіть одержує короткий курс приватного детектива, щоправда, невідомо від кого). Новоспечений шпигун зазнає невдачі, коханка письменника його помічає і розуміє, що це син її подруги. Опускаючи деякі деталі сюжету – двоє сходяться в інтимній близькості. Здавалося б, вимальовується любовний трикутник.
І знову ні. До юнака на одній з венеційських вуличок чіпляється ґей, юнак, не довго думаючи, штовхає залицяльника-невдаху з місточка у воду. За кілька хвилин екранного часу, залицяльник-ґей в компанії двох товаришів кримінального вигляду вистежує парубка. Ображений залицяльник вихоплює в парубка песика (з яким той до цього часу був нерозлучний – як і належить юному детективові), і вкрай несподівано – особливо для жіночої частини публіки в залі – вдаряє ним по цегляній стіні. Жодна тварина не під час зйомок постраждала, але французька весна від того таки прив’яла… Письменник довідується про все, що сталося і прямо над свіжою могилою бідолашного песика звинувачує парубка в гомофобії, аґресивності, і позбавляє його детективної роботи та своєї дружби. Парубок не витримує, зачиняється у ванній та ріже собі вени – письменник встигає на допомогу.
Попереду ще добряча третина фільму, але переказувати її – так само, як і дивитися з першого підходу – вже занадто. Буде і секс-тейп від доньки письменника, і повернення ексцентричної жінки-детектива з Парижа і її хвороба, і повернення тієї ж таки доньки та ув’язнення її небезпечного коханця і відвідини майже випадкового італійського весілля, що покликане спричинити усвідомлення персонажами чогось важливого, розставити всі крапки над «і»: крапку в кінці нарешті написаного письменником роману, та й ще одну крапку після слів «гепі-енд».
Проблема тільки в тому, що фільм і починається з трикрапки, ніби вмикаєш енну серію щоденного телесеріалу – «Район у Венеції» – адже саме назви географічних місць добре пасують історіям з настільки розрідженою атмосферою персонажів – хай то буде «Район Мелроуз» чи «Малголланд-драйв». Згідно з біографічною довідкою, сценарист Меді Бен Аттіа і справді встиг попрацювати на телебаченні, а як відомо навіть судячи з вітчизняних кінематографічних проблем, такий досвід може бути заразним, фатальним і тяжко піддаватися лікуванню. Основні симптоми: нерозуміння сценаристом своїх персонажів (вони мусять щось робити, бо шоу має тривати) і відтак невмотивованість їхньої поведінки; обтяженість текстом, який не розповідає історію, а лишень наповнює існуючий формат. У нашому випадку, імовірно, йдеться про формат авторського кіна – за браком інших можливих варіантів.
Фільм є адаптацією роману Філіпа Джіанна, і, очевидно, в цьому головна причина невдачі – екранні герої продовжують жити своїм книжковим життям, продовжують обмірковувати свої дії на сторінках, а з екрану цих думок не почуєш. Навіть якщо посадити їх у катер і покатати венеційськими каналами, описи їхніх життєвих історій та мотивацій однаково лишаються під твердою палітуркою.