Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, matrix-info.com

Коли гортаєш кінопресу 1972 року, складається враження, ніби в режисера Сергія Параджанова все гаразд. У квітні журнал «Советский экран» в статті під бадьорою назвою «В строю единомышленников» згадав митця серед найкращих послідовників Олександра Довженка, додавши такий пасаж: «Про землю, про сучасних її господарів готується розповісти у своєму новому фільмі режисер С. Параджанов». І тільки уважний читач міг би здогадатися, що згадана публікація – гарна міна при лихій грі.

Адже востаннє його фільм був на українському екрані 1965-го – «Тіні забутих предків». Далі незрозуміла пауза. Кажуть, щось знімав у Вірменії, але український глядач цього не побачив (фільм «Саят-Нова» звинуватили у «невідповідності завданням відтворення засобами кіномистецтва образу народного поета» і показали тільки у Вірменії, а скорочену і перемонтовану іншим режисером версію під назвою «Колір гранату» ненадовго пустять у широкий прокат лише 1973-го). Потім знову кількарічне мовчання. А тепер, значить, щось про колгосп? Ні, щось не те…

«Тіні…» він завершив 1964-го. Його новий сценарій «Київські фрески» в березні 1965 року схвалила кіностудія, влітку – Держкіно УРСР і Держкіно СРСР. Режисер розпочав акторські проби. Але після відомої акції протесту на прем’єрі «Тіней…» 4 вересня 1965-го сценарій «Київські фрески» раптом визнали тенденційним. Режисерові закинули «містично-суб’єктивне ставлення до сучасності». 1 листопада стрічку закрили.

• Всю статтю читайте на СМ у розділі СТАТТІ тут >>>