Йос Стеллінґ (Jos Stelling) – нідерландський кінорежисер та сценарист. Народився 16 липня 1945 року в Утрехті (Нідерланди). Прийшов у велике кіно, маючи за плечима два документальні і сім короткометражних фільмів. Відомий як “хрещений батько” голландської “Нової хвилі”. 1981 року заснував Нідерландський кінофестиваль, і очолював його багато років. Добре відомий у всьому світі і має репутацію “культового режисера”.
Вибрана фільмографія: 1974 – “Марікен з Неймеґена”, 1975 – “Елкерлік”, 1977 – “Рембрандт, створено 1669-го”, 1981 – "Облудники"; 1983 – "Ілюзіоніст"; 1986 – "Стрілочник"; 1995 – "Летючий Голландець"; 1997 – “Зала чекання” (у циклі “Еротичні історії”); 1998 – “Ні потягів, ні літаків”, 2003 – «Галерея»; 2007 – «Душка»; 2010 – «Пошук».
Йос Стеллінґ є частим гостем в Україні — так, 1999 року він очолював журі 29 Київського МКФ «Молодість», 2006 року фільмував в Україні картину «Душка», яка наступного (2007) року відкривала МКФ «Молодість», на початку 2009 року Стеллінґ представив повну ретроспективу своїх фільмів у мережі кінотеатрів «Мультиплекс», а також відкрив зал свого імені у миколаївському «Мультиплексі», а влітку 2010 року він був головою журі Першого Одеського МКФ…
Пане Стеллінґ, будьте ласкаві, кілька слів про ваші стосунки з жанром «історичного фільму»...
Жоден фільм не відбиває реального життя...
Мені подобається робити фільми про людей, що ті перебувають на певній відстані від мене. В наш час усі виглядають майже однаково. Наприклад, у людей однаковий одяг. Колись усе було інакше, і можна було за одягом одразу розрізнити – хто багатий, а хто бідний. Оце і є історія.
Мені подобаються фільми, на кшталт американських вестернів: є пустеля, є поганий, є хороший... І той, хто не розуміє вестернів, той не розуміє кіно взагалі. Режисери, що фільмували вестерни, просто використовували історію. Я роблю так само. Але я прагну послуговуватись, сказати б, мовою кіна без діалогу.
"Летючий голландець"
Та все ж – існує якась історична дійсність, археологічні факти, етнографічні дослідження... Що ви скажете про міру достовірности в історичному фільмі?
Кіно – все одно неправда. Фільм – це завжди вигадка. І це аж ніяк не питання: кіно – вигадка, чи ні? Питання лежить у зовсім іншій площині: як ти можеш вигадувати, наскільки цікаво? Фільм – це завжди щось інше, це не-реальність. Мої історичні фільми дійсно не мають стосунку до реальности. Річ тут зовсім не в реальності, не в героях і не в фактах, а в тому просторі, що існує між ними.
Взагалі, весь світ – це одне ціле. Але ви не можете жити ні на Північному полюсі, ні на Південному, а тільки посередині. Жінка не цікава, чоловік не цікавий. Цікавий простір між ними.
У моїх фільмах герої нереальні, все нібито перебільшене. Мені б хотілося, аби глядачі думали не про того чи цього персонажа, а відчували саме те, що відбувається між людьми.
"Летючий голландець"
Чому, на ваш погляд, історичні фільми користуються великою популярністю?
Я не певен, що це саме так. Річ не в тому... Ви можете робити фільми про майбутнє, наприклад. Люди повинні на екрані бачити те, чого немає в довкіллі. Інакше не варто йти до кіна. В кіні повинно бути щось надприродне. І в той самий час у фільмі має бути щось таке, що зачіпає вас безпосередньо.
Ось ви згадали про футуристичні фільми. Майбутнє на екрані теж історія, хоча і з протилежним знаком. Чи не плануєте знімати фантастику?
Я не знімаю фантастичних фільмів. Цей жанр більше пасує американцям, тому що вимагає дуже великих грошей.
Коли вже зайшло про майбутнє, то яким, на вашу думку, буде кіно років за 10-20?
Гадаю, ніколи вже не буде таким, яким воно було 60-70 років...
Йос Стеллінґ – голова журі 29 Київського МКФ “Молодість”(1999) – серед своїх колеґ (ліворуч): Ґунара Берґдала (Швеція), Сільвії Д’аміко (Італія), Владлєна Кузнєцова (Україна) і Алєксандра Адабаш’яна (Росія)
Вам сумно з цього?
Ні , я не відчуваю жалю. А щодо майбутнього, я поясню. 30-их років стало нецікаво ходити до театру, тому що було розквітло кіно. Й тоді деякі режисери – Бертольд Брехт, наприклад – стали робити новий тип театру. Зараз подібне відбувається з кіном і телебаченням. Багато хто думає: навіщо нам ходити до кіна, коли є телебачення? Але ви, коли уважно дивитиметеся кінострічку на екрані телевізора, можете зауважити, що фільмарі аж ніяк не розраховували на те, що їхні картини демонструватимуть по ТБ. Йдеться саме про кіномову... Телебачення – це вікно у світ. А кіно – це вікно в інше. У цьому їхня відмінність. Телебачення – це інформація. Кіно – це припущення...
Якої ви думки про «віртуальну реальність»? Чи вона не поглине кіно?
Ні. Кіно – це місце зустрічі. Коли ви приходите до кінозали, то звертаєте увагу на тих, хто навколо вас. Кіно саме тим і цікаве, що ви можете дивитися фільми разом з багатьма людьми. Якщо взяти інтернет або ТБ – людина з ними почувається на самоті, а кіно дарує цілком протилежне.
Розмову вела Аксінья Куріна
30 жовтня 1999 року
KINO-KOЛО, №4-5, зима 1999 – весна 2000