На фестивалі документального кіно Docudays UA у рамках програми "Майстри" було представлено нову стрічку відомого українського режисера Сергія Буковського "Головна роль". Цей фільм присвячений його матері — відомій українській акторці Ніні Антоновій. У інтерв'ю "Дзеркалу тижня" Сергій Анатолійович розповів про новий проект, нові кіновраження, перспективи документального кіно в Україні. І, звісно ж, про свою маму.
Катерина Константинова, "Дзеркало тижня"
Шанувальники та цінителі вітчизняного кіно знають, що Ніна Антонова, за свою кінокар'єру знялась у безлічі картин. Вона працювала з такими режисерами, як Віктор Іванов, Леонід Биков та багато інших. Але головні фільми та головні ролі в її долі пов'язані з кінорежисером Анатолієм Буковським, її чоловіком, батьком Сергія Буковського. Одна з таких картин — надзвичайно популярний свого часу телевізійний фільм "Варькина земля" (1969). Після ролі Варки акторку впізнавали та окликали на вулиці. Останнім часом Ніна Василівна теж не сидить, склавши руки, вона дуже затребувана режисерами як вікова характерна акторка ("Нюхач", "Піддубний", інші кінострічки). Нещодавно знялась у Німеччині — в фільмі Матті Гешоннека "Сутінкові дні", прем'єра якого відбулась у лютому цього року в рамках Берлінале.
— Сергію Анатолійовичу, вашу "Головну роль" уже було представлено на Міжнародному кінофестивалі документального кіно в Лейпцизі. Як прийняли картину? Які відгуки?
— Так, справді, світова прем'єра "Головної ролі" відбулась у Лейпцизі. Усе було добре. Хоча фестиваль у Лейпцизі змінився. Як, утім, і багато інших фестивалів. Нині це великий кіноринок. Багато присутніх зацікавлені в тому, де знайти гроші, продюсерів. На жаль, зникло те, що раніше називалося великою кіноспільнотою. Нині все комерціалізувалося. Нашу картину прийняли позитивно. Навіть мама приїжджала на прем'єру. Вона в цей час знімалася в Берліні у фільмі "Сутінкові дні". Цю стрічку вже показали на Берлінале, у фільму хороша преса. У мами там роль другого плану, але вона на екрані майже в кожному епізоді. Думаю, це героїзм: у свої 80 мама може робити подібні переїзди, працювати за будь-яких умов. Словом, вона велика трудяга.
— Як ваша мама, відома акторка Ніна Антонова, сприйняла саму цю ідею — зняти фільм про неї очима сина?
— Знаєте, вона була насторожена від першого до останнього дня зйомок. Картину знімали три роки. І вона не зовсім розуміла: чого я від неї хочу? Але в підсумку змирилася. І вже не думала, "як" виглядає, "як" поводиться, хоча це властиво будь-якій жінці, а тим паче акторці. Думаю, вона до кінця так і не зрозуміла, навіщо це все було зроблено.
Я відразу їй сказав, що, "Головна роль" — більше про мене, а не про неї. "Як? Чому не про мене?" — запитувала вона. У мами для порівняння є документальний фільм про Ларису Кадочникову: "Ось Ларису повезли в Париж, який у неї одяг, який грим! А ти, навпаки, мені грим змиваєш, не даєш бути повноцінною акторкою". Я відповідав: "Хочу насамперед, щоб ти була мамою". Тому що фільм "Головна роль" — не про акторку Антонову, а про сина та маму, про їхні непрості стосунки.
Адже в дитинстві я її сприймав насамперед як маму, а не як акторку. Дуже її любив, чекав, сумував, коли вона їхала на зйомки.
Тому в класичному розумінні це не "фільм-портрет" про акторку.
— Може, ви й назвали фільм "Головна роль", маючи на увазі, чим довелося пожертвувати заради цієї головної ролі?
— Так... Назву можна трактувати по-різному. Це і мій батько, режисер Анатолій Буковський (він завжди був для неї головною роллю). А також її головна роль у телефільмі "Варькіна земля" — її єдина зоряна роль. До речі, у фільмі я використав тільки один фрагмент із "Варькіної землі", коли вона в фіналі плаче біля дерева.
А я головним чином хотів зробити камерну філармонічну картину, яка буде відірвана від злободенних тем нашого дня.
Хоча прив'язати "Головну роль" до нашого часу просто — лише включити телевізор із випуском новин. Але я так не хотів. Це мала бути картина, яка розпочиналася б та закінчувалась у тому самому інтер'єрі. Для мене це важливо.
Ми починали знімати без фінансової підтримки держави — втрьох: я, звукооператор Ігор Барба та оператор Анатолій Химич (з яким раніше працювали на Українській студії документальних фільмів). Я кажу: хлопці, давайте, ми зробимо! Ось так періодично приїжджали до мами додому та знімали, знімали, знімали...
І вже потім зрозуміли, що потрібно зробити хороший звук і кольорокорекцію. Звернулися до компанії Pronto Film по допомогу. Був пітчинг у Держкіно. Таким чином одержали невелике фінансування, що дозволило завершити роботу.
Отже, з одного боку, — це абсолютно приватна ініціатива людей, які й створюють документальне кіно. А вже згодом нам частково допомогла держава.
— Які моменти та з яких причин не ввійшли до картини?
— Кіно — завжди найжорсткіший відбір. У мене багато відеоматеріалу, пов'язаного з мамою. Дуже багато епізодів із різних майданчиків. Ми туди приїжджали та знімали. Але потім я подумав, що знімальний майданчик має бути один. Щоб бачити роботу акторки епізоду. Вона приїжджає і чекає цілий день, щоб сказати одну репліку.
Понад те, можу відкрити секрет: ми попросили асистента по акторах викликати її спеціально годин на п'ять раніше... Це було єдине моє втручання в сюжет упродовж усього знімального періоду. Ми її покликали раніше, вона дуже нудилася, чекала, потім, нарешті, її покликали в кадр, вона вимовила одну репліку — і на цьому її знімальний день закінчився. І якби в фільмі з'явилися фрагменти з інших епізодів, наприклад, зі зйомок у Німеччині, то це був би інший фільм. У нас немає навіть фінального творчого вечора. Вона готується, вона про нього розповідає, репетирує цей вечір, вибирає плаття...
— Що в результаті ваша мама сказала про фільм? Що прийняла в ньому, а що не прийняла?
— Хтось їй сказав, мовляв, як вас чудово зняли! Вона відповіла: "Мене жахливо зняли!" Маму як акторку хвилює, як вона виглядає. Звичайно, багато чого її збентежило. Оскільки в кадрі вона без гриму, ми просили її змити всю косметику, коли приїжджали. Удома вона в домашньому одязі. Я залишався з нею під час зйомок. І, природно, коли вона готувалася до ювілею, тоді ми з нею були наодинці.
Є фільми, які не можна знімати численною знімальною групою. А навпаки — тет-а-тет. Тим паче сьогодні технології дозволяють це робити — працювати непомітно.
Тож мама, в принципі, прийняла фільм. Заради улюбленого сина вона зробить все та допоможе.
— У фільмі ви ставите їй доволі особисті запитання, наприклад: мамо, а чому я дотепер не виріс?
— Я ці запитання ускладнюю від початку до кінця фільму. Вона відповідає: "Куди? А, ти хочеш зняти картину "Поховайте мене за плінтусом"?"
Так, я виношу на поверхню свої синівські почуття.
Узагалі "Головна роль" — про стан, коли автор, режисер намагається збагнути якісь смисли. Але ці поняття від нього висковзають. Він думає, що їх знайшов, збагнув, відкрив. А вони від нього втекли ще далі.
От про цей стан і робили кіно.
Адже моя мама, як і багато радянських людей, проживала життя як чернетку. Казали: ось ми якось проживемо цей день, а от завтра — заживемо! Але життя минуло, а тарілки, які в серванті припасено до великого свята, так і не були на столі. Ми ж не можемо їсти з гарних тарілок, будемо їсти зі звичайних. А особливий випадок уже... закінчився, так і не настав у житті. У неї є хороша фраза: "Сенс життя — терпіти". А що терпіти? Заради чого терпіти? При цьому забуваємо, що життя нам дається один раз.
— Розмірковуючи про кар'єру вашої мами в кіно, які ролі все-таки пройшли повз неї, що вона могла б зіграти?
— Свого часу вона хотіла зніматись у картині "Два Федори"... Їздила в Одесу, де були проби з Шукшиним Василем Макаровичем. Але в результаті затвердили іншу акторку. Вона донині про це пам'ятає. Мама не та людина і не та акторка, яка скаже: "Я хотіла б зіграти Ніну Зарічну!" Вона грає те, що пропонують. Вона людина неамбіційна. Для неї головний момент у роботі — приїзд на майданчик. А чи буде це бабуся зі шваброю, санітарка в госпіталі, старенька, що просить милостиню чи продає насіння? Повторю ще раз — для неї важливий процес.
Тому що одне її життя проходить у квартирі на Водопарку, а інше — там, де вона розцвітає та починає сяяти.
Вона телефонує мені та розповідає, як підготувалася до нової ролі, як її похвалив режисер.
Мама звикла до малого. Вона людина аскетична. І з цього приводу я з нею завжди лаюся. Кажу, наприклад: "Мамо, ну візьми таксі!" — "Ні, я піду пішки" — "Мамо, ну піди собі щось купи!" — "Ні, мені нічого не треба!"
Вона заощаджує світло у квартирі. Запитую: "Ну й скільки ти платиш за світло?" — "30 чи 50 гривень" — "Мамо, ну не сміши людей..." У неї є подруги — Зіна, Наташа. Вони весь час лаються-миряться. Мама не тусовщиця, не любить банкетів-фуршетів: почувається найкраще вдома або на дачі.
У неї було дуже непросте дитинство: велика сім'я, бідність, важка робота. І бабуся їх усіх там вигодувала, виховала, дала освіту. Тож це покоління людей радіє навіть малому.
Вона не може сидіти без діла. Просто божеволіє, якщо чимось не займається, починає відразу мені телефонувати, щось розповідати. Вона як перуанські жінки, які, поки йдуть у гору, ще й в'яжуть.
— Сьогодні словосполучення "радянське кіно" (яке в тому числі знімали й ваші батьки) найчастіше має негативний відтінок. Що думаєте з приводу такого сприйняття? Які у вас улюблені фільми саме з радянського періоду?
— Люблю радянське кіно. І, може, навіть надмірно нав'язую кращі його зразки своїм студентам. Особливо період 60–70-х: "Летять журавлі", "Балада про солдата", "Був місяць травень", "Початок". Фільми Марлена Хуцієва, Германа-старшого. Майже весь Данелія, ранній Михалков ("П'ять вечорів", "Раба любові", "Незакінчена п'єса..."). Також люблю грузинське радянське кіно.... "Грузія-фільм" уже немає, але грузинське кіно існує, вони роблять талановиті картини. Наприклад, грузинсько-естонський фільм "Мандарини".
У радянського кіно був чудовий період, був свій стиль. Це зовсім інша акторська, режисерська школа: все було всерйоз. І студія ім. Олександра Довженка знімала чудові фільми — картини Романа Балаяна, Леоніда Осики, Костянтина Єршова...
— А можете відзначити кілька вдалих картин, знятих уже в незалежній Україні?
— З нового кіно я, на жаль, великого списку не складу. Ось нещодавно в Україні заснували Національну кіноакадемію, яка 20 квітня вручатиме премію в сфері кінематографії "Золота дзига". Певний український аналог "Оскара". Подивимося, може, надалі це й стимулюватиме кінематографістів? У мене немає якогось скепсису стосовно цієї нагороди. Премія "Золота дзига" — політично вірне рішення. Але в нас є й "Телетріумф", і "Молодість", і Шевченківська премія. І що в нашому житті це змінить?
От розумію, що якщо одержу "Оскара" або "Золотий глобус", то моє життя як режисера докорінно зміниться. Я ніби переходжу в зовсім інший статус: я сів у інший автомобіль. Не в "Жигулі", а в хороший "Мерседес". На мене — режисера — з'являється попит. А в нас найчастіше кінопремія — вибір кращого з гіршого.
Звичайно, є ряд коротких картин, які мені сподобалися. Але навряд чи вони вам щось скажуть. Мабуть, одна з найбільш талановитих картин, створених за роки незалежності, — "Плем'я" Мирослава Слабошпицького. За гамбурзьким рахунком це, мабуть, єдина картина, яка зроблена якісно та талановито.
— А фільм "Поводир" не може бути включений у цей список талановитих картин?
— Знаєте, не люблю, коли НКВДисти ходять у напрасованих костюмах. Не вірю в такі фільми, попри те, що в роботу вкладено багато праці та сил. Не вірю в картонне, гламурне, глянсове кіно.
— Може, ви так кажете виключно з позиції кінодокументаліста?
— Річ не в документалістиці, а в мірі вірогідності та правди. Кіно — це ілюзія умовності, якийсь новий світ. Не можу дивитися на загримованих каторжан і каторжанок. Відразу йду з залу! Хоча й поважаю колег, завжди намагаюся додивитися фільм до кінця, тому що, може, в фіналі відбудеться те, до чого все це ведеться. Фінал фільму — завжди важливий момент. Але, як правило, цього не відбувається.
До речі, нещодавно я зі своїми студентами ходив у культпохід на фільм "Попіл і алмаз" Анджея Вайди. Знаю цю картину напам'ять. Безумовно, треба було багато чого пояснити й розповісти, як таке кіно сприймати сьогодні. Але я розумію Вайду: весь фільм зроблений заради фінального пробігу Збігнева Цибульського. Це довгий-довгий пробіг пораненого героя, який у результаті помирає в позі ембріона на міському смітнику. Це один із видатних фіналів у світовому кіно. І заради цього варто робити картину.
Тому, коли дивишся нинішнє кіно, підспудно виникає думка: "Та це ж не про життя..." А щоб робити кіно "за життя", як кажуть в Одесі, треба добре знати та розуміти саме це життя і висловлювати якісь думки, бажано свої. Це й буде відображення та відчуття світу.
А коли роблять "під Трієра" або "під Тарантіно", завжди виходить погано.
— Цього року "Оскар" одержав фільм "про життя" — "Місячне світло"...
— "Ла-Ла Ленд" теж своє одержав. І це чудово, що відроджується популярний американський жанр. Я обов'язково подивлюся "Місячне світло". Ще хвалять іранську картину режисера Асгара Фархаді "Комівояжер". Але я, чесно кажучи, вболівав за німецький фільм "Тоні Ердманн" Марен Аде. Він незабаром виходить у прокат, це справжнє кіно про те, що хвилює всіх людей. Зроблено глибоко та серйозно.
— У одному з інтерв'ю ви сказали, що такий серіал, як "Молодий Папа", у нас не знімуть ніколи. Чому? Невже все так безнадійно?
— Не знімуть. Немає таких акторів, режисерів, сценаристів. І таких думок немає. Уявіть, візьмемо нашого митрополита, який куритиме в кадрі... Оскільки знімальну групу "Молодого Папу" не пустили до Ватикану, то вони цей Ватикан побудували в павільйонах! У нас немає Джуда Лоу, Дайан Кітон, інших подібних акторів. Нарешті, у нас немає Паоло Соррентіно!
Та хіба тільки це? У нас не буде картини "Картковий будинок". Навіть не тому, що в нас немає Кевіна Спейсі, ми просто не можемо "так" про себе розповідати. Ми поки що не готові... А Америка готова розповідати, що за люди сидять у Білому домі, включно з президентом.
— Повертаючись до "Головної ролі", все ж таки чому після таких глобальних трагічних тем, як Голодомор і Голокост, ви вирішили взяти камерну історію?
— Так, це історія камерна... Чому я раптом вирішив зробити так? Я й сам ще не розібрався, чому це зробив. Але, можливо, мені набридло наводити фокус на фотографії та займатися кіно "про те, що було". Хотів зняти живе кіно, яке розвивається на очах. Хоча теми Голокосту й Голодомору не втратять актуальності ніколи.
Є два види документальних фільмів — ті, що фіксують людську поведінку, або ті, які розповідають про минуле.
Хоча, зізнаюсь, у планах я мав інший проект. Фільм "Чорнобиль. Пори року". Про те, що відбувається сьогодні в зоні відчуження. Про відродження життя, природи після того, як людина покинула ці землі. Адже для птахів, звірів, квітів там абсолютний рай. Там відродились усі популяції тварин. Але, мабуть, ми з віком стаємо доволі реалістичними. І я зрозумів, що цей проект неможливо втілити: це складно і технологічно, і фінансово. У чорнобильську зону регулярно навідуються телеканали — Animal Planet, Discovery, ВВС. Словом, великі телевізійні мейджери. У них для цього є всі можливості — гроші, техніка, кадри. А я не можу приїхати та з коліс за п'ять днів підняти подібну тему. Тоді це будуть просто новини. Таке кіно знімається довго та копітко.
— Чи стежите за роботами молодих режисерів-кінодокументалістів? І чиї роботи у вас викликають творчий інтерес?
— Намагаюся стежити. От незабаром фестиваль Docudays, і там буде національний конкурс. Можна простежити за розвитком кінодокуметалістики в Україні. Я сам, як і раніше, фрілансер, не прив'язаний до конкретної студії, не обзавівся й власною студією.
— Ваша думка про блок нашого нового документального кіно, який присвячено темі Майдану? Які з цих картин залишаться в історії? А які, можливо, вважаєте кон'юнктурними?
— Я бачив кілька картин: "Усе палає", окремі короткі роботи. Вочевидь, картини про Майдан, які зняті не в репортажному стилі, з'являться не скоро. Потрібно, щоб минув час. І, мабуть, таке кіно буде. Але, слава Богу, багато людей у ті дні працювало на Майдані, щоб зберегти цю сторінку кінолітопису.
Я не додивився до кінця фільм Сергія Лозниці "Майдан". Хоча він мав резонанс, його возили до Венеції (прем'єра фільму відбулася на МКФ у Каннах. — НСКУ). Але для мене це не кіно, коли камера монотонно фіксує кадр, який знімається з однієї точки, а потім — з іншої. Для мене це нудно. А потім нібито в це вкладається якийсь великий концептуальний сенс. Я люблю інше кіно, де є режисер, його погляд, його відбір, думки, позиції. Як і сьогоднішнє сучасне мистецтво, до якого додаються анотації — про що це, що це означає. Я інакше сприймаю полотна, кіно, музику, хочу одержати від них враження та енергію.
— Розкажіть про вашу викладацьку діяльність. Що за люди приходять учитися сьогодні на кінодокументалістів?
— Це режисерські курси документалістів, своєрідна "вечірня школа робочої молоді" для людей, які вже мають освіту. Мені цікаво цим займатися. На кожному курсі обов'язково зустрічаються кілька людей дуже здібних і обдарованих. У нас багато занять із продюсирування, операторської майстерності, драматургії.
Це дивовижно, коли юрист або соціолог раптом бере камеру та відчуває ритм, стан людей: у нього це відчуття в пальцях, емоціях, у душі. І таким студентам хочеться допомагати. Тому що вміння "бачити", а не "дивитися" — це особливий дар. Звідки це береться? Невідомо. Намагаємося, щоб вони робили те, що їм близько. Щоб не діставали лівою рукою праве вухо. Тобто щоб знімали те, що хвилює їх безпосередньо. Їхній об'єктив спрямований на свої особисті історії: як правило, дуже часто бабусі-дідусі або батьки потрапляють у кадр.
Курс на курс не схожий. Буває такий, що хоч до серця прикладай. А буває, що дивляться на тебе: нуж бо, нуж бо, що ти нам розкажеш? Ось зараз курс саме такий — душа в душу. Кілька наших випускників були на Docudays, на фестивалі "Листопад" у Білорусі.
Чекаю національного конкурсу на Docudays — як професіоналів, так і аматорів. Цікаво подивитися фільми режисерів, які не закінчили Карпенка-Карого. Я взагалі багато чого дивлюся — це не тільки документальне кіно, а й ігрові картини, авторське кіно. А телевізор включаю виключно для того, щоб використати його як монітор.
— Можна припустити, що ваш фільм "Головна роль" буде показано по ТБ?
— Можна. Але тільки теоретично. Тому що в нас сьогодні немає такого телебачення. Для документальних фільмів, для авторського кіно має бути Суспільне ТБ. А в нас воно поки що на папері. Коли буде суспільство, тоді й буде суспільне телебачення. Для того щоб зробити ВВС, має бути Сполучене королівство. А комерційний канал заперечує будь-які авторські наміри: ріже руки-ноги. Тобто такий канал ніколи не показуватиме хороше кіно — документальне чи ігрове. А тільки серіали про квазіжиття, квазікрасу, квазіпочуття.
Телеканал "Культура" — частина Першого національного. На жаль, цей телеканал дуже бідний...
Після фестивалю Docudays плануємо показати "Головну роль" на широкому екрані. Прокат у такому випадку звучить надто голосно. Але, може, якісь глядачі подивляться стрічку. Адже кіно втрачає сенс, якщо його не показують. Не можна знімати "в стіл", фільм має бачити глядач.
Катерина Константинова, "Дзеркало тижня", 10 березня 2017 року, №9