Марія Педоренко, Platfor.ma
У вересні 1896 року фотограф Альфред Федецький першим в Україні почав знімати хронікальні фільми. З цього моменту почалася історія українського кінематографа. За 120 років країна неодноразово ставала свідком появи видатних постатей та культових фільмів. Українізація та революціонізація, нові течії та переосмислення історії, дивовижні знахідки та всесвітній успіх – Platfor.ma поговорила з неостанніми людьми в сучасному кінопроцесі про найбільш знакові моменти в історії українського кіно.
Ігор Грабович, кінокритик
На мою думку, найзначущою подією нового українського кіно є прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», яка відбулася 4 вересня 1965 року. Важливими тут є і сам фільм Параджанова, з якого почалося нове українське кіно, і, власне, подія, прем’єра, на якій українські інтелектуали протестували проти арештів у середовищі української інтелігенції.
«Тіні забутих предків» дали старт кільком надзвичайно цікавим кар’єрам, які склалися по-різному, проте залишили виразний слід в українському кінематографі. Легендою став Сергій Параджанов. У режисуру перейшов Юрій Іллєнко, який створить згодом низку непроминальних кінострічок. Не загубились серед інших ні акторка Лариса Кадочникова, ні художник-постановник Георгія Якутович, ні композитор Мирослав Скорик.
Фільм виявися етапним і для Івана Миколайчука, молодого актора, який незабаром стане сценаристом та кінорежисером, автором та співавтором найрезонансніших кінокартин сімдесятих, середини вісімдесятих років двадцятого століття. Ми дотепер живемо в епоху, яка розпочалася «Тінями забутих предків», живемо серед її героїв та антигероїв – як на екрані, так і в реальному житті.
"Тіні забутих предків"
Іван Козленко, генеральний директор Національного центру Олександра Довженка
1922 − створення Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), державного монополіста в галузі виробництва, дистрибуції, кіноосвіти та кінопреси в Україні. Цей орган фактично заснував українську кіноіндустрію та спричинив сплеск українського кіно 1920-х, ввівши України в п'ятірку лідерів європейського кіно.
1925 – «українізація» кіно в Україні: до виробництва залучалися провідні письменники, театральні актори, оператори та художники, завдяки яким в 1928-1930 роки на екрани вийшло десяток авангардистських фільмів, серед яких «Арсенал» та «Земля» Довженка, «Хліб» Шпиковського, «Людина з кіноапаратом» та «Ентузіазм» Дзиґи Вертова, «Навесні» Михаїла Кауфмана. Крім того, почалася професіоналізація кіно: відбувся перший набір Одеського кінотехнікуму.
1965 − вихід на екрани стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», початок «поетичного кіно».
Кінець 1980-х − початок1990-х − вихід на екрани заборонених фільмів («поличне кіно»). Поява нової критичної та позаідеологічної експериментальної кіномови та кіноестетики – «перехідне кіно», яке в значній мірі так і залишилось невідомим («Івін А.», «Перший поверх», «Кисневий голод», «Розпад», «Цвітіння кульбаби», «Шамара», «Співачка Жозефіна й мишачий народ», «Енеїда», «Острів скарбів», «Фучжоу»).
2011 − наші дні − впровадження продюсерської системи кіновиробництва, що спричинило відродження українського кіно, вершиною якого стало «Плем'я» Мирослава Слабошпицького.
2014 – 2015 – «революціонізація» кіно. Революційний імпульс спричинив сплеск документалістики як жанру, що найбільше влучно та швидко реагує на соціальні зрушення: «Все палає», «Російський дятел», «Зима у вогні».
"Земля"
Сергій Васильєв, редактор сайту НСКУ
Найважливіші для українського кінематографа події – це поява видатних фільмів і митців, що їх створювали, послідовно розвиваючи навіть не українське – світове мистецтво кіно. Такі – і фільми, і митці – в Україні були. І є нині.
Отже, з найважливіших подій в історії українського кіно можна, по-перше, назвати авангардистську творчість Дзиґи Вертова і постання із неї документального кіно як потужного загальносвітового феномену мистецької фіксації реальності. 2014-го за підсумками опитування виданням Sight & Sound, в якому взяли участь кілька сотень кінематографістів, створений в Україні фільм Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом» (1929) посів перше місце у рейтингу документальних фільмів усіх часів.
По-друге, це творчість Олександра Довженка, що поєднала комуністичний ідеал розбудови нового світу, рушійною силою якого ставав митець, із художніми пошуками. Попри революційне новаторство йому вдавалося втілювати на екрані національної традиції. 1958-го на Всесвітній виставці в Брюсселі «Земля» Олександра Довженка увійшла до десятки найкращих фільмів у тодішній історії кіно.
По-третє, це феномен українського міфопоетичного кінематографа 1960-х років, втілений найвиразніше у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1965). Ця робота режисера стала етапом розвитку і переосмислення довженківських кінематографічних шукань, поєднаних із заглибленням у корені національної ідентичності. Партійно-адміністративний розгром, який вчинили провідники радянської політики над українськими митцями-представниками «поетичного» напрямку на початку 1970-х років, надовго штучно зупинив розвиток мистецького кіно в Україні.
Неможливо оминути творчість Кіри Муратової, найважливішого режисера української незалежності. Вона завжди по-філософськи глибоко осмислює проблеми людського буття в його простоті та парадоксальній незвичності. Багато років Кірі Муратовій забороняли знімати в СРСР, втім вона все одно знайшла можливості створювати фільми-коментарі буремному часу, в якому людина втрачає орієнтири, залишаючись – у цілком побутових ситуаціях – сам на сам із екзистенціальними, духовними проблемами.
І, звісно, феномен «Племені» (2014) Мирослава Слабошпицького. Силою близького багатьом потужного, оригінального і водночас універсального авторського висловлювання ця стрічка дозволила новітньому українському кіно постати у світі.
"Плем'я"
Денис Іванов, генеральний директор компанії «Артхаус Трафік»
Якщо говорити про якісь інфраструктурні речі, то, звісно, однією з найголовніших подій стала реформа Держкіно 2010 року, після якої було введено практику пітчінгов. Доступ до фінансування став відкритим не тільки для державних студій, а й для всіх українських продюсерів. Це кардинально змінило кінематографічний ландшафт, в якому ми знаходимося, і дозволило проявитися тим подіям в українському кіно, які згодом стали значущими.
Також я би відмітив появу Одеського кінофестивалю у 2010 році. Не дивлячись на те, що я стояв у його витоків і це може бути не дуже скромно, мені здається, Одеський кінофестиваль став професіональним вікендом для українського кіно, що дозволило українським кінематографістам усвідомити себе як спільноту та частину процесу.
Варто сказати і про дуже потужний фестиваль Docudays, який сьогодні, мабуть, являється головним фестивалем документального кіно в країні, а також про фестиваль короткометражного кіно WIZ-ART у Львові та Київський фестиваль короткометражок. Такі події живлять кінопроцес.
Якщо говорити безпосередньо про фільми, то тут є три прізвища, які для мене є абсолютними режисерськими величинами в українському кіно. Це Кіра Муратова, Сергій Лозниця і Мирослав Слабошпицький. Для мене вони уособлюють досягнення України саме в арт-кіно.
Лозниця – фактично перший українець, який брав участь в основному конкурсі Канського кінофестивалю зі своєю роботою «Щастя моє». Згодом він повернувся туди з фільмом «В тумані» і поза конкурсом показував картину «Майдан», яка в той час була не лише історією, пов’язаною з мистецтвом кіно, але також і суспільно-політичною заявою, яка дуже голосно пролунала в усьому світі.
Кіра Георгіївна активно знімала з 60-х років, в 90-х і нульових зробила декілька знакових картин – «Чутливий міліціонер», «Захоплення», «Три історії», «Настроювач», «Два в одному». Декілька років тому вона закінчила свою кар’єру програмним фільмом «Вічне повернення».
Мирослав Слабошпицький зі своїми короткометражками в нульових брав участь у декількох конкурсах класу «А», тобто і в Берлінале, і в фестивалі в Локарно. Все закінчилося картиною «Плем’я», яка стала, напевно, найважливішим українським фільмом за часи незалежності. Я думаю, що за час існування українського кіно це був найбільший міжнародний успіх українського фільму.
Антельм Відо, програмний директор Одеського МКФ
Я не великий знавець історії українського кіно, тому не буду оригінальним, якщо назву прем’єру стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у Києві 1965 року, або три нагороди в програмі «Тижня кінокритиків», отримані фільмом Мірослава Слабошпицького «Плем’я» на Канському кінофестивалі в 2014 році.
Але я також хочу звернути увагу на іншу подію. Навіть не подію, а скоріше відкриття справжньої перлини. Стрічки під назвою «Цвітіння кульбаби», знятої Олександром Ігнатушею у 1992 році. Цьогоріч на Одеському кінофестивалі її показали в межах ретроспективи «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрану», організованої Національним центром Олександра Довженка. Цей чудовий фільм розповідає історію молодого чоловіка, який після 8 років ув’язнення виходить с тюрми і потрапляє вже в незалежну Україну.
«Цвітіння кульбаби» − дуже модерний фільм по стилю режисури, але водночас своєю надзвичайною динамічністю та свободою нагадує французьку Нову хвилю чи останні роботи Леоса Каракса. Режисеру вдалося задокументувати українське суспільство одразу після отримання незалежності. Суспільство в його абсурдності, успадкованої від радянського режиму, та в його живучості, надіях і протиріччях, втілених головним героєм фільму. Сьогодні цей фільм допомагає нам краще зрозуміти теперішню Україну.
Те, що цей фільм було знайдено у 2016 році, стало справжнім подарунком, і, я думаю, що люди, які подивилися його цьогоріч на ОМКФ, також отримали особливе враження від невідомого шедевру. Тому що історія українського кінематографу, так само як історія кіно будь-якої країни, складається зі світла (офіційної історії, слави, нагород) і тіні, до якої належить «Цвітіння кульбаби» та багато великих фільмів.