Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Американський кінорежисер, сценарист та продюсер Мел Ґібсон прийшов до кінематографа як актор. Наприкінці сімдесятих років минулого століття він прославився роллю Шаленого Макса в однойменній картині кінорежисера Джорджа Міллера. Ґібсон чудово вписався у постапокаліптичні декорації, йому пасував костюм із чорної шкіри, і, що важливіше, він зумів створити образ трагічного героя-одинака, який у нових непростих часах зберігає спогади про нормальне життя і відчайдушно пручається законам світу, що явно злетів із котушок.
"Шалений Макс"
І в подальшому його акторські роботи так чи так, проте обертатимуться навколо Шаленого Макса, бо Ґібсон часто оповідатиме історії чоловіків із трагічним минулим. І саме таким є герой його режисерського дебюту, картини «Людина без обличчя», яку Мел Ґібсон зафільмував 1993 року на власній студії. У центрі оповіді – історія десятирічного Чака, що мріє вступити до військового інтернату, де колись навчався його батько. Хлопчак росте у неповній родині, в нього є дві сестри та розлучена мати. Батько ж загинув за трагічних та доволі непевних обставин.
Аби підготуватися до вступних іспитів, Чак знаходить собі навчителя, Джастіна Маклауда, одинака-художника, що мешкає в будинку біля озера. Джастін Маклауд, а в цій ролі сам Ґібсон, свого часу був шкільним учителем, згодом постраждав у автокатастрофі, внаслідок якої загинув його учень.
Демонструючи стосунки вчителя та учня, Ґібсон уникає зайвої сентиментальности, розповідаючи історію не стільки про страждання, скільки про зцілення від нього. Він окреслює обрій певної норми, згідно з якою людей не варто судити через зовнішність, а незалежність чоловіка, відданість обраному шляху, так само, як і спадкоємність по батьківській лінії, все ще мають значення у сучасому світі.
"Людина без обличчя"
1995 року Мел Ґібсон фільмує свою чи не найзнаменитішу та найвпливовішу картину «Хоробре серце». Мабуть, із часів «Хрещеного батька» не було іншої стрічки, яка би так міцно пов’язувала чоловічу ідентичність із національною та релігійною сутністю. Ґібсон створив фільм, який дисонував із модною в кінематографі дев’яностих років моральною амбівалентністю та цинізмом, толерантністю до сексуальних меншин та політичною коректністю. Навпаки, «Хоробре серце», як колись «Шалений Макс», сміливо атакує суспільні умовності, утверджуючи правдиву чоловічу дружбу, непідкупний патріотизм і безкомпромісність у війні з ворогом.
Сам Ґібсон зіграв у картині шотландського національного героя Вільяма Воллеса, зробивши його персонажем міфу. І знову режисер веде мову не стільки про історичні обставини життя та смерти свого героя, скільки про утвердження певної традиції, яка має передаватися від батька до сина. І ця традиція пов’язана насамперед із прагненням політичної свободи, яка у фільмі виступає абсолютною категорією, свого роду релігійним фетишем.
"Хоробре серце"
І Ґібсон показує ворогів ції ідеї, як істот зіпсованих морально та відразливих фізично. Він демонструє одного з противників Вільяма Воллеса у буквальному значенні людиною гнилою всередині та зовні, і в такий спосіб відділяє норму від патології.
Звісно, «Хоробре серце» аж ніяк не претендує на звання історично достовірної кінострічки, зате сміливо може претендувати на роль свого роду маніфесту – і художнього, і світоглядного. Ґібсон створив кінематографічний гімн консерватизму у яскравих, доступних та доволі впізнаваних образах. А фінал стрічки став ніби прологом до «Страстей Христових», кінокартини, яку Мел Ґібсон зафільмує за десять років.
Останню за часом кінострічку режисер випустив 2006 року. Вона має назву «Апокаліпто», і в ній ідеться про загибель цивілізації майя. Дія картини обмежуєтся кількома днями з життя юнака на ім’я Лапа Яґуара, що рятується втечею з полону, куди його забрали жителі кам’яного міста, аби принести в жертву. І саме людські жертвопринесення, як маркер всезагального занепаду, стають свого роду ключем до розуміння кінематографа Мела Ґібсона. У детально показаному епізоді жертвопринесення ми бачимо, з одного боку, вельмож, які здійснюють ритуал, а з іншого – простолюд, міський натовп, який вимагає все нових і нових жертв. І в такій диспозиції, такому поділі – також одна з ознак занепаду давньої цивілізації.
"Апокаліпто"
Натомість режисер пропонує альтернативну філософію, яку сповідує плем’я Лапи Яґуара, і суть якої зводиться до уміння опанувати себе, знайти спосіб не дати чорній дірі жадібности всередині людини опанувати нею.
У фільмі «Апокаліпто» знову йдеться про переймання сином віри батька. А сама боротьба, протистояння у фільмі є тільки битвою двох батьківських законів, один з яких пов’язаний з апологією людського жертвопринесення, а інший – з вірністю традиціям племені, яке живе у гармонії з собою та світом природи.
«Страсті Христові» – найбільший комерційний успіх Мела Ґібсона-кінорежисера, вершина його канону, а також, за словами режисера, його найінтимніша стрічка. Власне, у «Страстях» зійшлися теми усіх його картин. Батьківська воля, яку повинен здійснити на землі Ісус, тут переплетена з підступами спокусника-диявола, який має безліч відразливих ликів. І альтернативою вчення Ісуса тут також виступає спільнота, що вона одержима людським жертвопринесеннями. Власне, сам Ісус показаний і як жертва ворожої спільноти, і як мученик, що добровільно іде на тортури в ім’я порятунку людей та творення нового світу. А осердям усієї конструкції стануть страсті Христові, власне його фізичні страждання, як останнє випробовування та своєрідне утвердження віри.
"Страсті Христові"
Свого часу міркування про страждання Христа дозволили Мелу Ґібсону вилікуватися від депресії. Ісусові страсті втримали популярного кіноактора та режисера від самогубства. У такому разі увесь шлях цього кінематографіста, усі його картини скидаються на виконання певної місії, яка зводиться до внормовування сучасного світу, переведення його у річище вічних цінностей, які губляться у повсякденній метушні. Такий заклик можна по-різному оцінювати. Так само, як і кінокартину «Страсті Христові», яка стала не тільки кінолеґендою, але й фактом біографії багатьох людей.