втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Ось уже двадцятий рік в Україні точаться дискусії про національну ідею та національну ідентичність. Важливим і позитивним результатом цих дискусій є визнання незаперечним факту становлення молодої політичної нації. Складної, суперечливої, та все ж стійкої й досить толерантної. Вчені, експерти і політики у своїх характеристиках та прогнозах сходяться на тому, що якісним результатом цього становлення має бути формування модернового, амбіційного й консолідованого суспільства-нації, що ідентифікуватиме себе частиною великої європейської цивілізації. При цьому не беруться до уваги або недооцінюються соціально-психологічні особливості людей, які тут і тепер формують націю майбутнього.

На нашу думку, важливо враховувати ті традиціоналістські риси характеру, які значною мірою обумовлюють нинішній украй суперечливий шлях становлення молодої нації. Образно кажучи, ми б хотіли бути молодими, сильними, амбіційними, а в реальному житті — стомлені й розчаровані. Автори статті вважають, що модернізація країни — це не тільки нові технології в економіці, нова інфраструктура і нова роль України у світі. А й нова мотивація, здатність відчувати мінливий світ, уміння проектувати, впроваджувати й утверджувати нові цінності та традиції. Ми — сучасники світу, в якому на зміну шахівницям геополітики і геоекономічному переділу приходить час геокультурного проектування світів — національних, макрорегіональних тощо.

Попри політичні декларації та науково-експертний романтизм, українське суспільство становить собою специфічний мікст традиційних і модернових структур. Вишневий сад — один з усталених символів української ідентичності. Цю метафору вибрано для позначення традиціоналістських стереотипів, установок та ціннісних орієнтацій, які домінують у масовій свідомості українських громадян. У цій статті ми хочемо поговорити про те, наскільки соціально-психологічні особливості населення України адекватні викликам, які сьогодні постають перед нашим суспільством.

Матеріалом для статті стали результати дослідження «Український характер», проведеного Центром соціальних досліджень «Софія» у березні 2011 р. (про його компоненти і методику див. у Примітках) [1], а також дані «Європейського соціального дослідження» 2009 р. (далі — ЄСД-2009) [2].

Український характер і дух капіталізму

Є безліч літератури, присвяченої впливу культури на економіку, і більшість авторів звертаються до праці Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму». М.Вебер вважав, що найважливіший внесок у формування західної цивілізації та капіталістичного способу господарювання зробила Реформація. При цьому її ключовим ідеологічним компонентом Вебер вважав протестантське вчення про покликання. Трудова етика протестантизму може слугувати еталоном самовідданого ставлення до своєї справи, безумовної орієнтованості на якість, професіоналізм, кар’єру, коли дохід є не самоціллю, а індикатором старанності.

А яке місце посідає професійна діяльність в ієрархії життєвих цінностей наших співвітчизників? У рамках дослідження «Український характер» респондентам запропонували вказати, що свідчить про життєвий успіх людини. (Респонденти могли вибрати кілька варіантів відповіді із запропонованого переліку або дати свій варіант). Понад третина опитаних як символи життєвого успіху відзначили:

• матеріальний добробут (відзначили 73,8% респондентів);

• наявність сім’ї, дітей (60,0%);

• добрі стосунки й порозуміння в сім’ї (47,0%);

• хороша фізична форма, міцне здоров’я (46,6%);

• любов, наявність коханої людини (37,8%);

• хороші друзі (35,0%).

Таким чином, в ієрархії атрибутів життєвого успіху пріоритетними виявилися символи благополуччя, безпосередньо пов’язані з приватним життям. Символи успіху, пов’язані з професійною діяльністю, відзначили менше третини опитаних:

• особиста самореалізація, улюблена справа (відзначили 29,9% респондентів);

• престижна робота, професія (29,4%);

• кар’єрне зростання, керівна посада (23,5%);

• власна справа, особистий бізнес (15,5%);

• добра освіта (15,2%).

Слід звернути увагу на невідповідність високого значення, яке респонденти надають матеріальному добробуту (найвища позиція в рейтингу), — порівняно невисоким рейтинговим показникам атрибутів, покликаних забезпечувати добробут: «престижна праця», «кар’єрне зростання», «власна справа, бізнес», «добра освіта».

На професійній ниві українські громадяни не надто амбіційні, у них немає особливого бажання «горіти» на роботі. У рамках опитування респондентам запропонували вибрати з переліку кілька (але не більше п’яти) критеріїв, які відповідають їхнім запитам. Найчастіше називалися такі вимоги: «добре оплачувана» (відзначили 74,9% опитаних) і «з хорошими умовами праці» (45,6%). Третє місце в рейтингу посіла вимога — «робота в хорошому колективі» (38,1%). Ця вимога була популярною в радянську епоху і, як бачимо, не втратила своєї актуальності. Таким чином, після вимог, котрі стосуються оплати й умов праці, наступним за важливістю іде запит на комфортний мікроклімат (мікросередовище) за місцем роботи.

На цьому тлі дуже контрастний вигляд мають позиції в рейтингу тих вимог, які стосуються змісту, інтенсивності, перспективності трудової діяльності. Ці критерії за кількістю згадувань слід зарахувати до вимог «третьої черги». Серед респондентів хотіли б мати роботу...

• цікаву, творчу — 20,7%;

• престижну — 20,5%;

• таку, яка дозволяє працювати за гнучким графіком, — 20,2%;

• таку, яка не надто втомлює,— 17,7%;

• яка дає можливість професійно зростати, удосконалюватися — 17,7%;

• корисна для оточення, суспільства — 15,0%;

• залишає багато вільного часу — 12,6%.

Привертає до себе увагу той факт, що однакову позицію в рейтингу посідають такі критерії, як «не надто втомлює» і «дає можливість професійно зростати». (Інакше кажучи, важливість критеріїв — однопорядкова). Символічно й те, що останнє місце в ієрархії запитів до роботи посіла така вимога, як «дає можливість зробити швидку кар’єру» (відзначили 5,1% опитаних).

Поміркованість і професійна неамбіційність українського характеру проявляється, зокрема, в тому, що більшість (57,2%) опитаних вважають: «у житті краще не ризикувати, а поступово, планомірно рухатися до визначеної мети». Тільки третина (35,7%) респондентів згодні, що «для досягнення успіху треба ризикувати, тільки так можна досягти бажаного». Такі риси менталітету навряд чи можна вважати адекватними ринковим реаліям.

Під час експертного опитування Вадим Васютинський відзначив: «Що стосується створення нових проектів, ділового й організаторського новаторства, творчості, креативу, пошуку нових шляхів розв’язання проблеми — то тут українці дуже пасивні. Вони легше і навіть з певним задоволенням сприймають, коли на керівну роль приходять інші люди. У масовій свідомості сформувалася віра, що росіяни або європейці краще керуватимуть нами, ніж наші власні менеджери. Це, я вважаю, одна з центральних проблем української ментальності... Ми воліємо бути пасивними, щоб нами керували, щоб за нас вирішували проблеми. Ми легко стаємо пасивними й залежними, але з великими труднощами наважуємося на якісь досягнення».

Український характер і дух солідарності

Веберівський дух капіталізму стосується не тільки так званої трудової етики у вузькому сенсі (здатність до наполегливої праці, ощадливість, раціоналізм, готовність іти на підприємницький ризик). Є низка інших чеснот, таких, як чесність, надійність, взаємна підтримка і відчуття обов’язку стосовно оточення, що соціальні за своєю природою. Якщо «Протестантська етика» фокусує увагу на індивідуальних чеснотах, то соціальні Вебер розглядає в іншому, менш відомому есе «Протестантські секти і дух капіталізму». У цій праці він доводить, що іншим важливим наслідком протестантизму були здатність об’єднуватися в соціальні корпорації (на основі релігійної приналежності) та готовність до солідарних дій. Американська політична демократія й американське громадянське суспільство виросли на культурному пласті самоврядування та самодіяльності десятків тисяч протестантських громад. І сьогодні соціальний капітал — готовність людей довіряти одне одному, готовність до солідарних дій — є найважливішою умовою існування громадянського суспільства, ефективного розвитку соціуму загалом.

Експерти, опитані в рамках дослідження «Український характер», відзначають, що для наших співвітчизників характерне недовірливе ставлення до оточення, суспільних і державних інститутів.

• «Універсальною психологічною рисою є недовіра. Українець нічому не довіряє — навіть власному сприйняттю... Значний рівень довіри фіксується в малих групах — у сім’ї, серед родичів, друзів... А групова солідарність спостерігається у професійних групах, які пов’язані або з корупцією, або з престижем» (Віктор Небоженко).

• «Наша особлива риса — недовіра громадян одне до одного, недовіра до влади. Характерніші соціальні зв’язки локального порядку — друзі, родичі, клани...» (Олена Донченко).

• «Групова солідарність властива нам дуже незначною мірою. Оскільки українському населенню протягом тривалого часу доводилося виживати, а індивідуально це робити було легше, ніж групою» (Ігор Лосєв).

• «Україна за показником взаємної довіри — одна з останніх у Європі. У нас відзначається дуже превентивна недовіра, що відрізняє українців навіть від найближчих сусідів — росіян та білорусів. Але вона інколи виконує й корисну роль. З одного боку, недовіра до співвітчизників перешкоджає формуванню групової солідарності. З іншого — превентивна недовіра до влади не дозволяє їй стати безконтрольним вершителем людських доль» (Євген Головаха).

Результати опитування населення підтверджують висновки експертів. Менше половини (43,6%) опитаних тією чи іншою мірою поділяють думку, що більшості людей можна довіряти. Приблизно стільки ж (42,8%) респондентів «однозначно згодні» або «швидше, згодні», що «більшість людей постарається використати Вас у своїх цілях або обдурити, якщо випаде така нагода». Загалом, можна стверджувати, що українці хитаються між довірою і недовірою до оточення, і така невизначеність уже сама по собі є несприятливим суспільним чинником.

Результати дослідження «Український характер» цілком узгоджуються з даними «Європейського соціального дослідження». Згідно з даними ЄСД-2009, за рівнем довіри людям («більшості людей загалом») серед жителів європейських країн українські громадяни посідають одне з останніх місць. Український показник (4,11 бала за 10-бальною шкалою) слід інтерпретувати як хитання між довірою і недовірою (з ухилом до недовіри). За цим показником Україна випереджає тільки Туреччину, Румунію, Росію, Португалію, Болгарію і Грецію. Найбільше довіряють оточенню жителі Скандинавських країн. У Данії аналогічний показник становить 6,92 бала, у Норвегії — 6,62, у Фінляндії — 6,45, у Швеції — 6,35 бала [2, 94].

Дослідження також свідчать, що в Україні практика суспільної праці й солідарної активності (участь у громадянських ініціативах, добродійності, шефство, волонтерська діяльність тощо) вкрай обмежена. У рамках дослідження ЄСД-2009 респондентів запитували «чи доводилося Вам упродовж останніх 12 місяців працювати в інших організаціях або об’єднаннях, окрім політичних партій або рухів?». Із українських респондентів тільки 2,9% відповіли ствердно. За цим показником у рейтингу європейських країн Україна посіла одне з останніх місць, лише трохи випереджаючи Туреччину, Словенію і Болгарію. Для порівняння: у Фінляндії показник участі в роботі громадських організацій та об’єднань становить 34,1%, у Норвегії — 27,9%, у Швеції — 26,9%. Одне слово, лідирують країни, в яких домінуючою релігією є лютеранство (класичний протестантизм). Цей показник перевищує 20% також у Німеччині, Нідерландах, Данії, Бельгії [2, 22].

Саме в Скандинавських країнах найвищий у Європі показник членства в профспілках. За даними ЄСД-2009, у профспілках перебували: у Данії — 61,1% респондентів, у Фінляндії — 50,0, Швеції — 49,1, Норвегії — 44,4%. В Україні аналогічний показник становив 17,8%, і це при тому, що багато українців перебувають у профспілці за звичкою ще з часів СРСР [2, 50].

Розмірковуючи над проблемою української солідарності, Євген Головаха в процесі експертного опитування сказав: «Досвід вивчення соціально-психологічних особливостей свідчить, що загальною рисою населення України (з урахуванням регіональних розбіжностей) є ізоляціонізм... Ізоляціонізм — як загальний принцип ставлення до чужих, тих, хто не входить у найближче соціальне оточення. Причому впродовж останніх двадцяти років цей чинник (ознака) став більш вираженим у всіх регіонах... Ця обставина — істотна перешкода для встановлення зв’язків усередині суспільства, формування групової солідарності і нашої подальшої інтеграції, коли йдеться про міжнародну співпрацю».

Таким чином, однією з найважливіших соціально-психологічних особливостей наших громадян є схильність до ізоляціонізму. Йдеться про обмеженість сфери життєвих інтересів рамками приватного життя і найближчого соціального оточення (сім’я, близькі родичі, друзі, сусіди, куми тощо), слабку орієнтацію на досягнення в рамках професійної діяльності. Для українців характерне відособлення й дистанціювання від зовнішнього соціального оточення — суспільства в цілому (макросоціуму). Ключовим проявом ізоляціонізму є недовіра до своїх співвітчизників (якщо вони не входять до найближчого оточення), низька готовність до солідарних дій, інакше кажучи — обмеженість соціального капіталу.

Автори статті вважають, що є підстави говорити про український феномен «догромадянського індивідуалізму». Наші співвітчизники можуть активно обстоювати свій особистий інтерес, а інколи — йти на радикальні заходи. Здавалося б, бурхлива двадцятилітня історія, багата на протестні акції, страйки та майдани, мала б свідчити про високу громадянську зрілість українців. Якби не одне «але». Зазвичай усі прояви соціальної активності припинялися, коли вирішувалася конкретна особиста проблема або громадяни отримували сигнал, що із завтрашнього дня проблема може бути вирішена. Навіть «помаранчева революція» не стала етапом розвитку нових форм самоорганізації: «велике стояння» на Майдані закінчилося новими великими утопіями.

Патріотизм по-українському

Як уже згадувалося вище, одним із проявів ізоляціонізму є недовіра до громадських і державних інститутів. Тому патріотичні почуття українців мають амбівалентний характер. Під час експертного опитування Олена Донченко відзначила: «Для українців характерний „кардіопатріотизм“, тобто сердечний, емоційний, але не раціональний патріотизм. Український патріотизм — це коли люди збираються у близькому колі, їдять галушки, борщ, співають українські пісні, люблять свою природу, свою землю з вишневим садом... Одне слово, люблять Україну, яка живе в їхніх почуттях. А коли вони переходять на інший рівень — на політичний, на рівень відносин із державою, — патріотизм закінчується. Виникає бажання відвезти дітей в іншу країну, виїхати самим — туди, де нас ніхто не чекає, але де є хоч сякий-такий порядок».

Як свідчить опитування, серед українських громадян домінує стримане, у міру критичне ставлення до своєї країни — без надмірного пафосу і фанатизму. Більшість (55,4%) опитаних вважають Україну «звичайною країною, не кращою й не гіршою, ніж інші». Пишаються Україною і вважають її найкращою у світі країною тільки 17,8% респондентів. Практично стільки ж (18,1%) жалкують, що їм доводиться жити в цій країні.

Громадська думка цілком адекватно оцінює той рівень економічного розвитку, який Україна займає серед інших країн світу. Більшість (56,3%) опитаних вважають, що за своїм рівнем розвитку Україна перебуває серед «відсталих» країн, що відповідає міжнародним рейтингам. Кожен п’ятий (19,3%) респондент думає, що Україна входить у число найбільш відсталих країн світу. Практично стільки ж (20,4%) опитаних зараховують Україну до країн-«середняків».

Українські громадяни здебільшого песимістично оцінюють перспективи своєї країни в плані досягнення передових позицій у рейтингу економічного розвитку. Дві третини (69,9%) опитаних вважають, що Україна «скоріш за все, не зможе» через десять років увійти до двадцятки економічно найбільш розвинених країн світу. Вірять («скоріш за все, зможе») у таку перспективу — 17,2% респондентів. Дехто (1,8%) навіть думає, що «Україна вже зараз входить до двадцятки економічно найбільш розвинених країн».

Досить яскравим індикатором реального ставлення до своєї країни є готовність виїхати на постійне місце проживання за кордон. Третина (34,1%) опитаних зазначили, що якби дозволяли обставини, вони переїхали б в іншу країну на постійне місце проживання. Тільки близько половини (55,1%) респондентів однозначно сказали — «ні, не переїжджав би». Ще 10,8% опитаних вагалися відповісти на запитання, що теж доволі промовисто.

Аналіз показує: що молодший респондент, то частіше він висловлює бажання виїхати з країни. Серед молоді віком 18—29 років показник готовності до еміграції становить 50,4%, а у віковій групі 30—39 років — 42,4%. Таким чином, серед вікової когорти, від якої залежить майбутнє України, кожен другий допускає для себе можливість еміграції.

Серед експертів виникла заочна дискусія про проблему солідарності українських громадян зі своєю державою та чинники, які перешкоджають цьому.

• «Останні п’ять—сім років у масовій свідомості відбувається криза уявлень про державу. Українець просто не розуміє, навіщо вона... Причому цього не розуміє і національно свідомий українець, і той, що демонструє проросійські настрої. Вони обидва не розуміють цінності й призначення своєї держави. Ситуація, коли я вирішую свої справи в приватному порядку, даючи хабар або домовляючись зі знайомими в обхід формальних інститутів, державних структур, породжує недовіру до держави, знищує підстави для солідарності з державою» (Богдан Мотузенко).

• «Справді, освоєння своєї держави — це новий і дуже важливий виклик для українського соціуму і для окремого українця. І поки що із цим є проблема. Хоча має місце символічний, декларативний патріотизм, багато хто не сприймає державу як свою, залишається ставлення до держави як до зовнішньої чужої сили, певна дистанційованість. В умовах розколу суспільства державна влада нерідко сприймається як трофей внутрішніх загарбників. Самі еліти нерідко демонструють ставлення до держави, до влади як до трофея» (Володимир Фесенко).

• «Превентивна недовіра до влади утримує Україну в рамках відносної демократії. З іншого боку, при тотальній недовірі до суспільних інститутів (включаючи державу) дуже важко очікувати, що вони стануть ефективними» (Євген Головаха).

Конформізм і патерналізм

Як показує досвід соціальної еволюції, щоб у суспільстві проросли й зміцнилися паростки нового, потрібно, щоб населення продемонструвало категоричне неприйняття старих, які віджили своє, відносин і структур. Потрібна активна громадянська позиція, соціальна база підтримки перетворень, інакше жодного мудрого плану реформ не буде реалізовано. Права й свободи матимуть сенс лише тоді, коли громадяни ними активно користуватимуться і відстоюватимуть їх.

Водночас практично всі опитані експерти визнали, що для масової свідомості українських громадян найхарактерніші конформізм і толерантність до порушення прав. Щодо цього особливо згубними виявилися наслідки радянської авторитарної системи.

• «У наших людей дуже виражена конформність. Вона багато в чому є наслідком радянської системи формування особистості, загнаної в умови абсолютної беззахисності перед вищими за рангом. Відсутність можливостей захистити свої права в цій жорсткій системі й призвела до посилення конформізму» (Євген Головаха).

• «Для наших громадян характерні досить слабка віра у власні сили, у свою спроможність на щось уплинути, пасивність і очікування якихось благ з боку влади... Характерні відсутність стійких переконань… схильність до пристосовництва, непринциповість. І невміння послідовно й наполегливо захищати власні права» (Ігор Лосєв).

• «Я вважаю конформізм однією з найхарактерніших рис українського менталітету. Українець схильний до угодовства, він може терпіти порушення власних прав, бо ця практика узвичаєна. Саме тому він сам „із задоволенням“ порушуватиме права інших, бо вважає, що так заведено. Це — історично вироблена звичка до угодовства з тим, хто приходить до мене ззовні й хто за мене сильніший. А оскільки я не довіряю оточенню (іншим громадянам), я не можу об’єднатися, щоб того, хто сильніший, поправити у всіх значеннях — скинути або наполягти на своєму» (Богдан Мотузенко).

У рамках дослідження «Український характер» вивчалася реакція респондентів у ситуації реального порушення їхніх прав. З’ясовувалося, який тип реакції переважає — конформістський чи нонконформістський. Як показало опитування, половина (51,2%) опитаних за останній рік стикалася з тими чи іншими порушеннями їхніх законних прав. Серед цієї категорії респондентів тільки третина (30,2%) «в усіх випадках» або «в більшості випадків» намагалася відстоювати свої права. Приблизно половина (44,9%) респондентів, чиї права порушувалися, намагалася їх відстоювати в «деяких» або «поодиноких» випадках. Чверть (23,2%) респондентів своїх порушених прав не відстоювали зовсім.

Конформістські настрої простежуються й у відповідях на запитання, яке моделювало гіпотетичне порушення прав. Респондентам запропонували обрати стратегію поведінки в разі, якщо якась людина вчасно не повернула їм борг або організація, установа затримала виплату зарплати, допомоги. З’ясувалося, що тільки третина (34,8%) опитаних має намір у цій ситуації вимагати виплатити борг, заборгованість. Приблизно стільки ж (33,3%) проситимуть виплатити борг. Значна кількість (25,2%) респондентів просто чекатимуть, коли їм виплатять борг, заборгованість.

Експерти неодноразово зазначали, що конформізм є адаптивним механізмом в умовах неможливості реалізувати свої потреби й інтереси.

• «Конформізм притаманний українцям, але це один з проявів адаптивності. Це може бути конформізм і політичний, і соціальний, і світоглядний» (Володимир Фесенко).

• «Конформізм — це спосіб самовиживання нації, суспільства й окремої особистості. Історично сформований спосіб. Конформізм в українця асоціюється з терпінням і саботажем. Він вислуховує настанови керівництва, законодавців, але не виконує» (Віктор Небоженко).

Конформізм тісно пов’язаний з патерналістськими настроями. Як показало опитування, у масовій свідомості населення України серед суспільно значимих цінностей пріоритетне місце посідають такі поняття, як «стабільність», «справедливість», «порядок» і «матеріальний достаток». Саме ці цінності вказала понад половина опитаних як такі, що насамперед викликають позитивні почуття.

Базові ліберальні цінності — «права людини», «свобода», «праця» і «успіх» виявилися в «другій черзі» рейтингу. Ці поняття викликають безумовну позитивну реакцію приблизно у чверті респондентів. Ключова цінність лібералізму — «демократія» — викликає симпатію тільки в 11,3% опитаних. Цінності, які становлять основу західного консерватизму — «церква і релігія»  (вказали 11,7% респонденті), «патріотизм»  (11,4), «нація» (6,1), «держава» (5,8%), — увійшли в «третю чергу» рейтингу. В ієрархії суспільно значимих цінностей серед аутсайдерів опинилися «самоврядування» (5,4%) і «підприємництво» (4,8%), які в розвинених країнах формують основу суспільного устрою.

Про те, що серед населення України сильні патерналістські настрої, свідчать і інші дані. Більш як половина (57,1%) опитаних думає, що держава повинна підтримувати соціальну справедливість у суспільстві, забезпечуючи матеріальний добробут громадян і не допускаючи великих розривів у доходах. Менш як половина (39,3%) респондентів вважає, що соціальну справедливість держава повинна забезпечувати, створюючи рівні умови для діяльності громадян, гарантуючи при цьому дотримання законів.

Євген Головаха і Андрій Горбачик, котрі проаналізували результати «Європейського соціального дослідження», дійшли висновку, що українські громадяни більше, ніж громадяни інших європейських країн, демонструють прихильність до таких цінностей, як «безпека», «конформність», «збагачення», «влада», «традиція», і менше — до таких, як «відкритість для змін», «самостійність», «доброзичливість». «Людям з таким ціннісним симптомокомплексом властиві потреба в державному захисті, консерватизм і безініціативність у поєднанні з жагою влади й збагачення. Такі риси визначають переважно традиціоналістську свідомість, що не характерно для сучасної цивілізованої європейської людини» [2, 114—115].

Варто враховувати, що патерналізм по-українськи є специфічним. У радянському суспільстві — суспільстві «одержавленої» людини — патерналізм проявлявся як повна залежність людини від держави: її місце роботи, її трудова, ідейна мотивація і навіть її побут були пов’язані й організовувалися державою. У сучасному українському суспільстві патерналізм проявляється як залежність від держави в тих випадках, коли громадянин не спроможний вирішити проблему самотужки. Усього, чого наш співвітчизник здатен досягти, зокрема корупційною купівлею послуги в держави, він домагається самостійно. До речі, адміністративна машина охоче користується цією специфічною особливістю своїх співгромадян, які звикли до відсутності розуміння та сприяння з боку бюрократії. Але в тих випадках, коли проблему неможливо вирішити самотужки (найчастіше це питання матеріального забезпечення), українські громадяни покладаються на допомогу держави, вважаючи, що вона зобов’язана піклуватися про населення. Цим користуються наші політики, які у своїх програмних заявах говорять про ліберальні цінності й ліберальні реформи, а у своїх передвиборних виступах постають скоріше як соціалісти-патерналісти. І коло замикається...

У передчутті, коли «Лопахін ударить сокирою по вишневому саду»...

Запозичення Україною західних моделей суспільного устрою підірвало життєвий уклад, який існував раніше, проте не зробило його до кінця раціонально-капіталістичним, по-справжньому західним. Окремі соціальні інститути, які нині постають як вестернізовані, насправді продовжують функціонувати як традиційні. Виник ефект «квазі»: квазіринок, квазідемократія, квазіпарламент, квазіпартії, квазігромадські організації. Чому так?

Причин багато, одна з них — відсутність послідовної громадянської позиції самих українців. На Заході генезис капіталізму і демократії являв собою тривале і драматичне протистояння з феодальними і неофеодальними підвалинами. Перемогу забезпечили моральний ригоризм і безкомпромісність носіїв нового мислення. Проте такі риси не характерні для українського населення. Ми, скоріше, схильні пристосовуватися до існуючих порядків, ніж відкрито їм протистояти. Для українця психологічно простіше обминути проблему, стерпітися з нею, знайти якісь лазівки, якось улаштуватися, ніж спільно боротися за спільні інтереси, за утвердження прийнятної моделі відносин. У результаті форми адаптації, що їх нині практикують населення і господарські суб’єкти, породили масштабну «тіньову економіку».

Взаємна недовіра громадян стала однією з причин того, що українське суспільство досі залишається неструктурованим, розмитим — і на загальнонаціональному, і на локальному рівні. Групові інтереси не знаходять свого оформлення, залишаються незатребуваними механізми публічної політики. Тіньова економіка і повсюдне ігнорування законів підривають значення публічної політичної боротьби як легального лобіювання групових (класових, корпоративних) інтересів внесенням змін до законодавства. Нинішня політична практика є скоріше сумішшю політичних змов і корупції, тоді як публічна політика — профанується.

І все-таки формування дієвого громадянського суспільства в Україні цілком реальне. Але це не буде результатом раптового емоційного пориву народних мас. Скоріше навпаки, це буде вимушений болісний крок у ситуації, коли настає чітке усвідомлення, що «інакше вже ніяк не можна». Наші співвітчизники муситимуть переступити через себе, через звичне, глибоко вкорінене переконання, що «якось воно буде й без мене». «Вишневому саду» українського традиціоналізму доведеться загинути, щоб дати можливість сформуватися структурам нової раціональної корпоративно-прагматичної свідомості.

Гостра економічна криза поставила перед Україною питання про проведення системних реформ і невідкладної легалізації господарської діяльності. Якщо такі реформи будуть послідовними, то сегмент тіньової економіки неухильно скорочуватиметься під тиском монополій. Таким чином скорочуватиметься простір для індивідуально-конформістських моделей адаптації населення. Українці змушені будуть шукати інші форми захисту своїх інтересів, зокрема використовувати правові інструменти відстоювання групових інтересів. Вони змушені будуть відійти від звичних стереотипів свідомості й почати мислити по-новому.

У такій перспективі відбудеться структурування суспільства, кристалізація соціальних груп із чіткими економічними інтересами. Людям стане зрозуміло, хто й на що може розраховувати і за що варто боротися. Активізується соціальне замовлення на партії як на публічних виразників і лобістів корпоративних інтересів, інтересів окремих соціальних груп. НДО перестануть сприймати як тусовку «грантоїдів», а громадянське суспільство отримає шанс перетворитися на впливовий соціальний інститут.

Нині ми бачимо, що українці втомилися від ілюзорного життя в медіаполітиці та політичних утопіях, і вони готові змінюватися. Але очевидно, що це питання не пропаганди і правильних меседжів, а реальних і очевидних успіхів країни — в економіці, освіті, медицині, науці. Досягнення, які не соромно показати світу, зроблять більше, ніж десятки годин балаканини на телебаченні. Переконливим буде наш співвітчизник, який з гордістю розповідає про продукцію своєї країни, про відкриття наших учених, якість і перспективу своєї роботи. Адже нинішній традиціоналізм і «догромадянський індивідуалізм» — не від хорошого життя. Це реакція людей, які ще недавно вважали себе «суспільством учителів, інженерів і агрономів», які опинилися в ситуації соціального занепаду, це природний інстинкт самозбереження в умовах загострення деградації.

Автори статті переконані, що ідея модернізації України — раціональна і вкрай актуальна, і було б неприпустимо зводити її до рівня популістської утопії. Бажання й готовність влади забезпечити реальні результати та успіхи зможуть змінити суспільні настрої, сприяти переоцінці цінностей. Бути сильними, зрілими, показувати приклад, а не мавпувати, пишатися не тільки природними ресурсами, а й своєю нацією, державою і своєю національною культурою — це те, що може прийняти і в що може повірити кожен. Але, повторимося, потрібні матеріальні докази нашої здатності бути такими.

Примітки

1. Дослідження «Український характер» містило в собі два компоненти — опитування населення України та опитування експертів.

Опитування населення проводив ЦСД «Софія» з 22 по 30 березня 2011 р. у всіх областях, АР Крим, містах Києві та Севастополі. Всього було опитано 2022 респонденти віком від 18 років і більше. Вибірка репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними ознаками (статтю, віком, типом населеного пункту і регіоном проживання). Метод проведення опитування — інтерв’ю «обличчям до обличчя» за місцем проживання респондента (вдома). Статистична похибка не перевищує 2,2%.

Опитування експертів проводив ЦСД «Софія» з 25 березня по 12 квітня 2011 р. Усього було опитано 13 експертів — психологів, соціологів, філософів, істориків, політологів, які добре поінформовані про соціально-психологічні особливості населення України. Метод експертного опитування — неформалізоване інтерв’ю (використання відкритих запитань).

2. Головаха Є., Горбачик А. Тенденції соціальних змін в Україні та Європі: за результатами «Європейського соціального дослідження» 2005—2009. — К.: Інститут соціології НАН України, 2010.

Світлина: Андрій Товстиженко, ZN.UA

 

 

Коментарі