Вітчизняний кінематограф у короткому метрі був змагально представлений 24-ма українськими фільмами, які були відібрані, за твердженням організаторів фестивалю, з поміж 180 заявлених. Три стрічки одночасно конкурували й у міжнародних конкурсах.
Так, відповідно, про «Обійми» Філіпа Сотниченка вже йшлося у огляді студентського конкурсу, а про «Так закінчилося літо» Марини Рощиної та «Помин» Ірини Цілик – в короткометражному. Саме «Помин» отримав диплом екуменічного журі та спеціальну відзнаку в національному конкурсі.
Головна ж нагорода дісталася документальному фільмові «Повернення» Олександра Ратія. Як і «Помин» та частина інших фільмів у програмі, історія наскрізь ностальгійна. Про повернення (в «множині», як зазначено в титрах) у рідне місто, «якого вже нема на мапі, в країні, якої вже не існує, людини, яка народилася в минулому столітті й тисячолітті».
Подібне про себе могло б сказати чимало українців, які народилися до офіційного проголошення Незалежної. Й історія, запропонована автором, знайома багатьом, а, зважаючи, що зводиться все до неприйняття життєвої моделі «народився – працював – помер», подібне обурення знайоме кожному новому поколінню у всіх куточках світу. Тож історія є, по своєму, універсальною.
Окрім «Помину», спеціальні відзнаки отримали фільми «Дорога» Максима Ксьонди та «З людського життя. Богема» Ганни Федоряченко, «за майстерність викликати емоцію» та «за гуманітарну іронію», відповідно.
«Дорога» цього літа вже була названа найкращим українським фільмом у національному конкурсі Одеського кінофестивалю. Йдеться про сімейні проблеми підлітка та подорож на інвалідному візкові, прив’язаному до вантажівки.
«З людського життя. Богема» – документальний фільм, який за персонажів має кількох осіб, що віддали перевагу духовним цінностям супроти матеріальних. Попри загальну нецілісність, герої виглядають досить харизматично. Особливо цікавою стрічка буде відвідувачам столичних кінопоказів найрізноманітнішого штибу, бо ж один з героїв – «дивний бородань», постійний гість київських кіноподій.
Окрім «Богеми» та «Повернення», національний конкурс рясніє ще кількома цікавими документальними роботами. «Кафе «Вояж» Романа Бондарчука – про артистичного охоронця приватного рибного підприємства. «Між нами» Катерини Горностай – про власні стосунки з хлопцем. «Відкритий урок» Наталі Машталер, який є розширеною версією одного з сеґментів альманаху «Поза Євро», можливо, й корисна в сучасних українських реаліях іронія над правоохоронними органами, проте доволі сумнівна з морально-етичної точки зору робота. «Бачу себе на картині – в просторі літніх луків...» Анастасії Матвійчук – про акторку і художницю Ларису Кадочникову.
«Красна Маланка» Дмитра Сухолиткого-Собчука, найдовший фільм національної програми, ледь вписався в часові обмеження в 45 хвилин екранного часу. Відомо, що є й повнометражна версія фільму на півтори години. Це й не дивно, бо ж історія святкування Маланки в румунському селі Красна, яке розташоване на території України, достатньо насичена візуально та деталями, аби зачарувати глядача. Хоча, варто визнати, остання частина, безпосередньо свята-карнавалу, не настільки цілісно відображає дійство, як попередні – підготовку до нього.
По своєму захопливі «Канікули» Марини Степанської визначені як «документально-ігровий» фільм, проте, в будь-якому випадку, він повністю тримається на реальному характері коротко стриженої, лихослівної та харизматичної бестії Юлії Артюх. Хлопець і дівчина відправляються в малолюдне містечко, де проводять канікулярний час.
Ігрові українські стрічки далеко не всі мають таких харизматичних персонажів. Це й зрозуміло, адже документалісти шукають найцікавіше в реальності, а ігровики шукають цікаве, чи, принаймні, драматичне, в найпрагматичніших сюжетах.
Так, частина фільмів, окрім вже згаданих «Обіймів», «Помину», «Дороги» й «Так закінчується літо», за основу мають взаємини між батьками та дітьми. «Я тебе не залишу» Фекли Фортель – про очікування матір’ю сина з Афганістану.
Кримськотатарська стрічка «Повернутись зі світанком» Нарімана Алієва – про різні погляди на майбутнє батька й сина. «Порятунок» Нікона Романченка – про спробу вбивства власного батька сином. «Портрет» Анастасії Старової – про дівчину, яка вивчає живопис, аби догодити батьку-художникові. І «Спадок» Михайла Маслобойщикова – про хлопця, який разом із матір’ю переїздить у квартиру померлого дідуся і теж відкриває в собі талант художника.
The End Макса Якобчука – про хлопця й дівчину, які мають дечого «позбутися», аби разом продовжувати рух далі. «Перший крок у хмарах» Аліни Горлової – про трьох чоловіків різного віку, які знайшли собі розвагу: підглядати за усамітненими парочками. Проте бачать зовсім не те, на що розраховували. «Сакура» Новруза Хікмета – про літнього чоловіка, який має мрію, та про повію, яка оселяється поряд. А от фільм «Янголи помирають на світанку» Ярослава Турківського має доволі складний сюжет з хитросплетінь взаємин головного героя, його янгола та демона, його жертви та вбивці.
«18+» Романа Бровка – доволі вдала любовна комедія про повнолітню і цнотливу дівчину, яку підштовхують до дорослого життя. Проте секс без любови їй здається неможливим; на жаль, розуміє вона це, вже опинившись у квартирі залицяльника.
«Найбільший теніс» Клима Козинського – ще один вдалий жанровий фільм. Повністю тарантінівська кримінальна історія про трьох друзів, які втратили пакет з грошима й намагаються вигадати, як викрутитися з ситуації.
Остання робота з національного конкурсу – багатьом знайомі «Уроки української» Руслана Батицького. Фільм уже достатньо хвалили, зокрема, на цьогорічному Одеському кінофестивалі він отримав звання найкращого українського від Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI).
Розповідається історія похмурого шахтарського містечка, в якому заявляється симпатична молода вчителька. Стосунки з одним із шахтарів налаштовують інших проти нього й починається жорстоке протистояння. Завдяки символічному насиченню, фільм із садистським задоволенням пропонує глядачеві провести паралелі з сучасними українськими реаліями.
Загалом, як і щороку, глядачам та критикам хочеться говорити про покращення стану українського кіна. Але безумовним є те, що, здається, організаторам вперше не було соромно за національну програму і вперше фільми демонструвалися в зручний час і в доступному місці, що забезпечило повні зали на переглядах.
http://kinokolo.ua/articles/811/
Так, відповідно, про «Обійми» Філіпа Сотниченка вже йшлося у огляді студентського конкурсу, а про «Так закінчилося літо» Марини Рощиної та «Помин» Ірини Цілик – в короткометражному. Саме «Помин» отримав диплом екуменічного журі та спеціальну відзнаку в національному конкурсі.
Головна ж нагорода дісталася документальному фільмові «Повернення» Олександра Ратія. Як і «Помин» та частина інших фільмів у програмі, історія наскрізь ностальгійна. Про повернення (в «множині», як зазначено в титрах) у рідне місто, «якого вже нема на мапі, в країні, якої вже не існує, людини, яка народилася в минулому столітті й тисячолітті».
Подібне про себе могло б сказати чимало українців, які народилися до офіційного проголошення Незалежної. Й історія, запропонована автором, знайома багатьом, а, зважаючи, що зводиться все до неприйняття життєвої моделі «народився – працював – помер», подібне обурення знайоме кожному новому поколінню у всіх куточках світу. Тож історія є, по своєму, універсальною.
Окрім «Помину», спеціальні відзнаки отримали фільми «Дорога» Максима Ксьонди та «З людського життя. Богема» Ганни Федоряченко, «за майстерність викликати емоцію» та «за гуманітарну іронію», відповідно.
«Дорога» цього літа вже була названа найкращим українським фільмом у національному конкурсі Одеського кінофестивалю. Йдеться про сімейні проблеми підлітка та подорож на інвалідному візкові, прив’язаному до вантажівки.
«З людського життя. Богема» – документальний фільм, який за персонажів має кількох осіб, що віддали перевагу духовним цінностям супроти матеріальних. Попри загальну нецілісність, герої виглядають досить харизматично. Особливо цікавою стрічка буде відвідувачам столичних кінопоказів найрізноманітнішого штибу, бо ж один з героїв – «дивний бородань», постійний гість київських кіноподій.
Окрім «Богеми» та «Повернення», національний конкурс рясніє ще кількома цікавими документальними роботами. «Кафе «Вояж» Романа Бондарчука – про артистичного охоронця приватного рибного підприємства. «Між нами» Катерини Горностай – про власні стосунки з хлопцем. «Відкритий урок» Наталі Машталер, який є розширеною версією одного з сеґментів альманаху «Поза Євро», можливо, й корисна в сучасних українських реаліях іронія над правоохоронними органами, проте доволі сумнівна з морально-етичної точки зору робота. «Бачу себе на картині – в просторі літніх луків...» Анастасії Матвійчук – про акторку і художницю Ларису Кадочникову.
«Красна Маланка» Дмитра Сухолиткого-Собчука, найдовший фільм національної програми, ледь вписався в часові обмеження в 45 хвилин екранного часу. Відомо, що є й повнометражна версія фільму на півтори години. Це й не дивно, бо ж історія святкування Маланки в румунському селі Красна, яке розташоване на території України, достатньо насичена візуально та деталями, аби зачарувати глядача. Хоча, варто визнати, остання частина, безпосередньо свята-карнавалу, не настільки цілісно відображає дійство, як попередні – підготовку до нього.
По своєму захопливі «Канікули» Марини Степанської визначені як «документально-ігровий» фільм, проте, в будь-якому випадку, він повністю тримається на реальному характері коротко стриженої, лихослівної та харизматичної бестії Юлії Артюх. Хлопець і дівчина відправляються в малолюдне містечко, де проводять канікулярний час.
Ігрові українські стрічки далеко не всі мають таких харизматичних персонажів. Це й зрозуміло, адже документалісти шукають найцікавіше в реальності, а ігровики шукають цікаве, чи, принаймні, драматичне, в найпрагматичніших сюжетах.
Так, частина фільмів, окрім вже згаданих «Обіймів», «Помину», «Дороги» й «Так закінчується літо», за основу мають взаємини між батьками та дітьми. «Я тебе не залишу» Фекли Фортель – про очікування матір’ю сина з Афганістану.
Кримськотатарська стрічка «Повернутись зі світанком» Нарімана Алієва – про різні погляди на майбутнє батька й сина. «Порятунок» Нікона Романченка – про спробу вбивства власного батька сином. «Портрет» Анастасії Старової – про дівчину, яка вивчає живопис, аби догодити батьку-художникові. І «Спадок» Михайла Маслобойщикова – про хлопця, який разом із матір’ю переїздить у квартиру померлого дідуся і теж відкриває в собі талант художника.
The End Макса Якобчука – про хлопця й дівчину, які мають дечого «позбутися», аби разом продовжувати рух далі. «Перший крок у хмарах» Аліни Горлової – про трьох чоловіків різного віку, які знайшли собі розвагу: підглядати за усамітненими парочками. Проте бачать зовсім не те, на що розраховували. «Сакура» Новруза Хікмета – про літнього чоловіка, який має мрію, та про повію, яка оселяється поряд. А от фільм «Янголи помирають на світанку» Ярослава Турківського має доволі складний сюжет з хитросплетінь взаємин головного героя, його янгола та демона, його жертви та вбивці.
«18+» Романа Бровка – доволі вдала любовна комедія про повнолітню і цнотливу дівчину, яку підштовхують до дорослого життя. Проте секс без любови їй здається неможливим; на жаль, розуміє вона це, вже опинившись у квартирі залицяльника.
«Найбільший теніс» Клима Козинського – ще один вдалий жанровий фільм. Повністю тарантінівська кримінальна історія про трьох друзів, які втратили пакет з грошима й намагаються вигадати, як викрутитися з ситуації.
Остання робота з національного конкурсу – багатьом знайомі «Уроки української» Руслана Батицького. Фільм уже достатньо хвалили, зокрема, на цьогорічному Одеському кінофестивалі він отримав звання найкращого українського від Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI).
Розповідається історія похмурого шахтарського містечка, в якому заявляється симпатична молода вчителька. Стосунки з одним із шахтарів налаштовують інших проти нього й починається жорстоке протистояння. Завдяки символічному насиченню, фільм із садистським задоволенням пропонує глядачеві провести паралелі з сучасними українськими реаліями.
Загалом, як і щороку, глядачам та критикам хочеться говорити про покращення стану українського кіна. Але безумовним є те, що, здається, організаторам вперше не було соромно за національну програму і вперше фільми демонструвалися в зручний час і в доступному місці, що забезпечило повні зали на переглядах.
http://kinokolo.ua/articles/811/