За перші три дні фестивалю відвідувачі «Молодості» мали змогу побачити всі фільми студентської конкурсної програми. Цього разу їх було лише 16, це найменша кількість за останні роки. Зазвичай їх більше 20, а в 2008-му році було 30. Причина досить проста: стрічки тривають переважно по 20-30 хвилин, і нема жодного фільму, що менше 10 хвилин.
Безумовно, охочі можуть звинуватити молодих режисерів у невмінні тримати себе в малих формах і штучному розтягуванні своїх творів. Якщо раніше усіх молодих режисерів стримував обмежений «метраж» плівки, виданий їхнім навчальним закладом на дипломну роботу, то сьогодні цифрові технології дозволяють не соромитися у тривалості самовираження. А потерпають від цього глядачі.
Прикметно, що частину фільмів однаково легко уявити і десятихвилинним і повнометражним видовищем. А головне, від зміни хронометражу картини, здається, не стали б гіршими. Ті ж само емоції, ті ж дії. Лише змінюється їх кількість. Схоже, саме в цьому основна проблема авторів, всі вони хочуть знімати повнометражні фільми, а до короткого метру не ставляться як до чогось самодостатнього. І не ускладнюють собі життя пошуками історії, яка потребує «малої форми».
Яскравим символом, який так чи так з’являється в 10 з 16 стрічок, є вода. І нема значення – вода це в океані, в озері, чи у ванній. Так само автори фільмів беруть «воду» за основу і байдуже, знімати їм повний метр, півгодини, чи лише 5 хвилин.
Український фільм «Обійми» Філіпа Сотниченка частково відбувається на знайомій усім киянам дніпровській набережній. Два персонажі перебувають по різні боки закону. Хоча, зважаючи на українські реалії, і, відповідно, поведінку міліціянта у фільмові, не зрозуміло по який бік «правоохоронні органи». Так, чи так, протистояння слідчого та наркоторгівця призводять до випадкової жертви.
Завдяки ж манері подачі події фільму стали ребусом для частини глядачів. Дехто всерйоз припускав порушення хронології подій в середині стрічки, а не лише на початку та в кінці. Проте по справжньому цінний фільм іншим – спробою створити національну українську кіноміфологію топосу. Все, починаючи від знімань на згаданій набережній до музики Віктора Цоя, від шпалер у квартирах і до кіосків із шаурмою, все, що по окремо виглядає досить банальним та часто викликає роздратування в українських фільмах, тут стало невід’ємним елементом стилю.
Таким само, як і попередній фільм, «неочікуваним трупом», а точніше – двома, закінчується німецька стрічка «Зіма» Маркуса Геепа. Соціально-стурбований юнак Зіма перевіряє, чи живі безхатченки, які сплять на вулиці, й доглядає за старими. І саме гнів за світову несправедливість змушує взятися хлопця за зброю та вбити, при першій змозі, двох поліціянтів, які, до речі, виглядають значно цивілізованішими за український відповідник.
У більшості інших фільмів, як і годиться для студентських робіт, ідеться про дорослішання. Іспанська стрічка «Бог на шиї» Жозе Тріґейруса розповідає про 8-річного Пабло, перед яким постає непроста дилема – разом із матір’ю «проповідувати слово Боже», ходячи від дверей до дверей, чи піти на дитячий день народження.
В італо-британських «Думках про Калашнікова» Джорджо Босісьо 14-річний П’єтро теж бажає вирватися з власного життя в «кольоровіше». Таємне почуття до старшої, багатої та гарної репетиторки штовхає героя до передчасного дорослішання. Проте штучне дорослішання, як то одягання батьківського пальта, обертається істинним у момент, коли хлопець відпускає примарну мрію та повертається у власне життя.
Ізраїльський «Освенцім у моїй голові» Ассафа Махнеса теж за ключові має любовні переживання. Група ізраїльських підлітків їде до Польщі, аби відвідати трагічні м’ясця для єврейського народу – німецькі концтабори. Проте юний герой, як і всі його друзі, живуть своїми проблемами та бажаннями, а не прабатьківським горем. Авторові вдалося розповісти дуже справжню підліткову історію, не применшивши при цьому історичного трагізму, ба навіть підсилити обидві складові таким поєднанням.
Німецьке «Сонечко» Барбари Отт, своєю чергою, розповідає історію молодого батька, якому заважкий тягар відповідальности за дитину. Герой намагається витіснити батьківство пошуками роботи й лише коли наражає дитину на небезпеку – розставляє справжні пріоритети.
Сербські ж «Весняні сонця» Стефана Іванчіча не створюють якихось надзвичайних обставин для персонажів, зображаючи просто останні кілька днів, проведені разом двома друзями, які мають роз’їхатися з Белґрада. За революційними розмовами і звинуваченням Путіна, що він заарештував Pussy Riot, приховуються справжні емоції героїв, сум скорого прощання.
Вимушена подорож відбувається і в південнокорейському «Неправильному» Лім Те-ґи. Кількох школярів, які порушують заборону на куріння, відправляють до будинку для неповноцінних дітей. Головний герой проникається співчуттям до інвалідів, проте дорослі, здається, не готові повірити в щирість його намірів.
Адже лише матір готова безкомпромісно вірити дитині, навіть якщо у ванній кімнаті лежить понівечений труп невідомої дівчини, та прикласти усіх зусиль, аби знищити докази випадкового, за твердженням сина, інциденту. Проте, знайшовши докази умисности скоєного, лише по справжньому сильна жінка може сказати, що час дорослішати і за скоєне потрібно відповідати. Як це сталося в польському фільмові «Матір» Лукаша Остальського.
Швейцарська стрічка «У вільний час» Мір’ям Рахмут відрізняється від попередніх не лише тим, що вона єдина документальна у студентській програмі, а й зворотним зображенням «дорослости». У фільмові йдеться про двох румунок, які працюють у швейцарському борделі. Побутові дрібниці та розмови героїнь закінчуються прогулянкою біля озера і лише з останніх кадрів розумієш, які ці дівчата молоді і як рано вони були змушені стати дорослими.
Два наступні фільми відрізняються від попередніх ще в більшій мірі. Це мексиканська «Притча про знекровлену дівчину» Алехандро Іґлесіаса Мендісабаля та польська анімація «Ціґенорт» Томаша Попакула.
Перший є сюрреалістичною замальовкою про небажання дорослішати 15-річної Хіселлі. Вона має виголосити промову перед друзями батьків, проте, як на лихо, з її рота починає рости дерево! Польський мультфільм має ще дивніші зміст і форму. Головний герой – людина-амфібія, змушений щоранку чистити кінцівки від луски та шукати підтримки в довколишніх. Зустрівши дівчину, він намагається зблизитися з нею, проте його сюрреальність має на нього свої плани.
Ще один фільм, чилійський «Завжди пізно» Луїса А. Переса, теж використовує елементи анімації. Власне, стрічка доволі вигадлива за формою й має ориґінальну сценарну структуру. Йдеться про сценариста, який завжди приходить запізно. У школу – після дзвоника, на концерт – коли вже зіграли його улюблену пісню. Він пише сценарій, аби повернути дівчину та змінити своє життя.
Як і в попередній стрічці, герой британської «Людської маси» Ґабріеля Ґоше запізнюється. Запізнюється на три хвилини в центр працевлаштування. Вдруге за рік. Тепер його мають оштрафувати. Чоловік намагається переконати, що не виживе без виплат. Співробітниця залишається холоднокровною, проте інший розлючений безробітний вривається в офіс із пневматичним молотком. Ця історія, одна з небагатьох у програмі, яка гармонійно виглядає короткометражним фільмом. Можливо тому, що має певну «анекдотичну» форму.
Італо-британська стрічка «Стіна» Бена Пейса, своєю чергою, має лише «анекдотичну» зав’язку, але далі розвивається за якимись малозрозумілими законами. Мафіозі Ніно змушений переховуватися від міліції. Він вселяється до таємної кімнати в закинутій квартирі, до якої з часом вселяється ціла родина – у пошуках власного дому. Далі герой просто «хоче ще раз побачити море».
Остання стрічка студентської програми, німецька «Кіралія» Сантьяґо Ґіла, вигідно відрізняється поміж решти. Робота зафільмована довгими, і в прямому і в переносному розуміннях, плаваючими кадрами. Чудові природні екстер’єри та загадковий екзистенційний сюжет – не так про потоплення молодого хлопця, як про ставлення до інциденту – роблять стрічку чи не найбажанішим претендентом на звання найкращого студентського фільму.
http://kinokolo.ua/articles/808/
Безумовно, охочі можуть звинуватити молодих режисерів у невмінні тримати себе в малих формах і штучному розтягуванні своїх творів. Якщо раніше усіх молодих режисерів стримував обмежений «метраж» плівки, виданий їхнім навчальним закладом на дипломну роботу, то сьогодні цифрові технології дозволяють не соромитися у тривалості самовираження. А потерпають від цього глядачі.
Прикметно, що частину фільмів однаково легко уявити і десятихвилинним і повнометражним видовищем. А головне, від зміни хронометражу картини, здається, не стали б гіршими. Ті ж само емоції, ті ж дії. Лише змінюється їх кількість. Схоже, саме в цьому основна проблема авторів, всі вони хочуть знімати повнометражні фільми, а до короткого метру не ставляться як до чогось самодостатнього. І не ускладнюють собі життя пошуками історії, яка потребує «малої форми».
Яскравим символом, який так чи так з’являється в 10 з 16 стрічок, є вода. І нема значення – вода це в океані, в озері, чи у ванній. Так само автори фільмів беруть «воду» за основу і байдуже, знімати їм повний метр, півгодини, чи лише 5 хвилин.
Український фільм «Обійми» Філіпа Сотниченка частково відбувається на знайомій усім киянам дніпровській набережній. Два персонажі перебувають по різні боки закону. Хоча, зважаючи на українські реалії, і, відповідно, поведінку міліціянта у фільмові, не зрозуміло по який бік «правоохоронні органи». Так, чи так, протистояння слідчого та наркоторгівця призводять до випадкової жертви.
Завдяки ж манері подачі події фільму стали ребусом для частини глядачів. Дехто всерйоз припускав порушення хронології подій в середині стрічки, а не лише на початку та в кінці. Проте по справжньому цінний фільм іншим – спробою створити національну українську кіноміфологію топосу. Все, починаючи від знімань на згаданій набережній до музики Віктора Цоя, від шпалер у квартирах і до кіосків із шаурмою, все, що по окремо виглядає досить банальним та часто викликає роздратування в українських фільмах, тут стало невід’ємним елементом стилю.
Таким само, як і попередній фільм, «неочікуваним трупом», а точніше – двома, закінчується німецька стрічка «Зіма» Маркуса Геепа. Соціально-стурбований юнак Зіма перевіряє, чи живі безхатченки, які сплять на вулиці, й доглядає за старими. І саме гнів за світову несправедливість змушує взятися хлопця за зброю та вбити, при першій змозі, двох поліціянтів, які, до речі, виглядають значно цивілізованішими за український відповідник.
У більшості інших фільмів, як і годиться для студентських робіт, ідеться про дорослішання. Іспанська стрічка «Бог на шиї» Жозе Тріґейруса розповідає про 8-річного Пабло, перед яким постає непроста дилема – разом із матір’ю «проповідувати слово Боже», ходячи від дверей до дверей, чи піти на дитячий день народження.
В італо-британських «Думках про Калашнікова» Джорджо Босісьо 14-річний П’єтро теж бажає вирватися з власного життя в «кольоровіше». Таємне почуття до старшої, багатої та гарної репетиторки штовхає героя до передчасного дорослішання. Проте штучне дорослішання, як то одягання батьківського пальта, обертається істинним у момент, коли хлопець відпускає примарну мрію та повертається у власне життя.
Ізраїльський «Освенцім у моїй голові» Ассафа Махнеса теж за ключові має любовні переживання. Група ізраїльських підлітків їде до Польщі, аби відвідати трагічні м’ясця для єврейського народу – німецькі концтабори. Проте юний герой, як і всі його друзі, живуть своїми проблемами та бажаннями, а не прабатьківським горем. Авторові вдалося розповісти дуже справжню підліткову історію, не применшивши при цьому історичного трагізму, ба навіть підсилити обидві складові таким поєднанням.
Німецьке «Сонечко» Барбари Отт, своєю чергою, розповідає історію молодого батька, якому заважкий тягар відповідальности за дитину. Герой намагається витіснити батьківство пошуками роботи й лише коли наражає дитину на небезпеку – розставляє справжні пріоритети.
Сербські ж «Весняні сонця» Стефана Іванчіча не створюють якихось надзвичайних обставин для персонажів, зображаючи просто останні кілька днів, проведені разом двома друзями, які мають роз’їхатися з Белґрада. За революційними розмовами і звинуваченням Путіна, що він заарештував Pussy Riot, приховуються справжні емоції героїв, сум скорого прощання.
Вимушена подорож відбувається і в південнокорейському «Неправильному» Лім Те-ґи. Кількох школярів, які порушують заборону на куріння, відправляють до будинку для неповноцінних дітей. Головний герой проникається співчуттям до інвалідів, проте дорослі, здається, не готові повірити в щирість його намірів.
Адже лише матір готова безкомпромісно вірити дитині, навіть якщо у ванній кімнаті лежить понівечений труп невідомої дівчини, та прикласти усіх зусиль, аби знищити докази випадкового, за твердженням сина, інциденту. Проте, знайшовши докази умисности скоєного, лише по справжньому сильна жінка може сказати, що час дорослішати і за скоєне потрібно відповідати. Як це сталося в польському фільмові «Матір» Лукаша Остальського.
Швейцарська стрічка «У вільний час» Мір’ям Рахмут відрізняється від попередніх не лише тим, що вона єдина документальна у студентській програмі, а й зворотним зображенням «дорослости». У фільмові йдеться про двох румунок, які працюють у швейцарському борделі. Побутові дрібниці та розмови героїнь закінчуються прогулянкою біля озера і лише з останніх кадрів розумієш, які ці дівчата молоді і як рано вони були змушені стати дорослими.
Два наступні фільми відрізняються від попередніх ще в більшій мірі. Це мексиканська «Притча про знекровлену дівчину» Алехандро Іґлесіаса Мендісабаля та польська анімація «Ціґенорт» Томаша Попакула.
Перший є сюрреалістичною замальовкою про небажання дорослішати 15-річної Хіселлі. Вона має виголосити промову перед друзями батьків, проте, як на лихо, з її рота починає рости дерево! Польський мультфільм має ще дивніші зміст і форму. Головний герой – людина-амфібія, змушений щоранку чистити кінцівки від луски та шукати підтримки в довколишніх. Зустрівши дівчину, він намагається зблизитися з нею, проте його сюрреальність має на нього свої плани.
Ще один фільм, чилійський «Завжди пізно» Луїса А. Переса, теж використовує елементи анімації. Власне, стрічка доволі вигадлива за формою й має ориґінальну сценарну структуру. Йдеться про сценариста, який завжди приходить запізно. У школу – після дзвоника, на концерт – коли вже зіграли його улюблену пісню. Він пише сценарій, аби повернути дівчину та змінити своє життя.
Як і в попередній стрічці, герой британської «Людської маси» Ґабріеля Ґоше запізнюється. Запізнюється на три хвилини в центр працевлаштування. Вдруге за рік. Тепер його мають оштрафувати. Чоловік намагається переконати, що не виживе без виплат. Співробітниця залишається холоднокровною, проте інший розлючений безробітний вривається в офіс із пневматичним молотком. Ця історія, одна з небагатьох у програмі, яка гармонійно виглядає короткометражним фільмом. Можливо тому, що має певну «анекдотичну» форму.
Італо-британська стрічка «Стіна» Бена Пейса, своєю чергою, має лише «анекдотичну» зав’язку, але далі розвивається за якимись малозрозумілими законами. Мафіозі Ніно змушений переховуватися від міліції. Він вселяється до таємної кімнати в закинутій квартирі, до якої з часом вселяється ціла родина – у пошуках власного дому. Далі герой просто «хоче ще раз побачити море».
Остання стрічка студентської програми, німецька «Кіралія» Сантьяґо Ґіла, вигідно відрізняється поміж решти. Робота зафільмована довгими, і в прямому і в переносному розуміннях, плаваючими кадрами. Чудові природні екстер’єри та загадковий екзистенційний сюжет – не так про потоплення молодого хлопця, як про ставлення до інциденту – роблять стрічку чи не найбажанішим претендентом на звання найкращого студентського фільму.
http://kinokolo.ua/articles/808/